Регулярна армія

^{[11][25][22][7][6][26][10][21][2][8][23][24][27][28][14][29][13][30][31][32][33][34]}

^{[35][36][2][37][38][1][39][40][41][42][43][44][45][46][47][48][49][50][34][33][5][19][4][51][52][53][3][20][17][18][12][16][15][54]}

^[2][55][56]

^[56][55]

^{[2][56][38][57][58]}

^{[2][38][59][60][61][62][9][63][64][65][66][67][68][69][70]}

Примусове використання козаків для будівництва імперської інфраструктури у важких умовах: «у зведенні фортифікацій довкола Києво-Печерського монастиря»^[7][6].

Пряме збройне вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року на територію Польщі для військової окупації західноукраїнських земель^[2].

Масова мобілізація козацьких полків на каторжні будівельні роботи в Інгерманландії^[7].

14 липня 1831 біля укріплення Ташкічу із засідки було вбито лідера чеченського опору Бейбулата Таймієва — керівника повстання 1825–1826 років, усунутого після того, як відкриту репресію командування визнало надто небезпечною. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Царське командування кілька разів мало намір розправитися з Бейбулатом, але побоювалося відкрито репресувати його... Почалася підготовка вбивства Бейбулата, яке невдовзі й було скоєно»^[5]. Убивця — князь Салі, який перебував на імперській службі, — покараний не був, хоча інші випадки кровної помсти жорстоко переслідувалися; головнокомандувач Паскевич відписав, що Бейбулат «був до кінця зрадником, тому й карати вбивцю не слід»^[5].

З 22 серпня до кінця вересня 1832 року корпусний командир барон Розен провів похід Чечнею та Ічкерією (гірською південно-східною частиною чеченської землі) як помсту народові за повстання, застосовуючи єдину схему: селище, що не виконало умов, знищували. Розен визнав цю схему в рапорті військовому міністрові Чернишову: селища, «не змігши погодитися між собою щодо звільнення наших полонених, покарані знищенням осель і ріллі»^[15]. Історик Д. А. Хожаєв писав: «Улітку та восени 1832 року війська генерала Розена пройшлися Чечнею, залишаючи за собою смерть і руйнування»^[5].

З 18 грудня 1830 до 26 січня 1831 генерал Вельямінов провів наскрізний похід рівнинною Чечнею на покарання народу за підтримку опору, послідовно розоряючи села від річки Сунжі до Качкаликівського хребта. Імперський історик Потто писав про метод: Вельямінов «зазвичай намічав собі пункт, до якого неухильно йшов з цілим загоном, а потім, досягнувши його, одразу розташовувався табором і ставив укріплений вагенбург (табір, обгороджений возами), звідки війська по черзі висилалися невеликими колонами для винищення сусідніх аулів»^[18]. Підсумок походу Потто визнає: «вся рівнинна Чечня, пройдена наскрізь до Кочаликівського хребта, була віддана Вельяміновим вогню та мечу»^[18].

Масовий призов до ополчення та формування козацьких полків для війни з Францією (формування 22 полків і 75 тисяч ополченців) на основі неправдивих обіцянок влади повернути козацькі вольності^[41].

Використання українських селян і чорноморських козаків як воєнного ресурсу для штурму турецьких фортець (Очаків, Хотин, Ізмаїл) та закріплення імперських прав на Крим^[38].

Віроломне оточення та силове захоплення козацької твердині імперськими військами генерала Текелія одразу після того, як козаки допомогли імперії виграти війну. Ця подія увійшла в історію як ліквідація Запорозької Січі^[37].

Повномасштабний наступ Українського фронту Червоної армії на початку 1919 року для повторного захоплення українських міст після відходу австро-німецьких військ^[56]. Контрнаступ Червоної армії восени — взимку 1919 року проти військ Денікіна, внаслідок якого більшовики 16 грудня знову захопили Київ і окупували більшу частину України^[56].

Захоплення та включення до складу імперії Правобережної України, Волині та Поділля внаслідок поділів сусідньої держави^[1].

Сольжу (Сунженську), одне з найбагатших сіл, Російська імперія тримала як джерело постачання фортеці Грозної, а захопивши село силою, кілька днів вивозила його запаси. Історик Д. А. Хожаєв фіксує розорення Сольжі (Сунженської), наслідком якого «більша частина мирних навколишніх аулів утекла в гори, і квітучі береги відтоді надовго спорожніли»^[5]. Імперський генерал Єрмолов у своїх «Записках» свідчить, що раніше вимагав від військ щадити село, щоб фортеця «могла отримувати з нього все необхідне», а коли війська захопили село, «хліб, фураж і придатний для будівництва ліс вивозили кілька днів»^[3].

Військові сили Московського царства звели укріплений пункт на землях Нохчі: історик Е. Н. Кушева констатує, що в 1567 році «руське місто... було того ж року поставлене»^[14].

Військові сили Московського царства звели нову укріплену базу: історик Е. Н. Кушева пише, що вони «ставили її у 1588-1589 рр... Михайло Бурцев і Келар Протасьєв... у його гарнізоні основну силу становили стрільці, озброєні «вогненним боєм», пищалями»^[14], а історики А. С. Куліков і В. А. Рунов додають, що на початку XVII століття «Терське містечко перетворилося на досить потужну фортецю. Її артилерія налічувала 40 великих гармат»^[29].

Російська імперія купувала лояльність старшин Нохчі, щоб їхніми руками схилити Чеченців до покори. Для цього головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов через осавула Чернова приписував видати чеченським старшинам і духовенству «по 250, а іншим по 150 руб. сріблом одноразово, на що потрібну суму, всього 1,400 руб.»^[51]. Історик Я. З. Ахмадов зазначає, що колоніальна влада загалом діяла, спираючись на соціальну верхівку, «підкуповуючи їх усілякими нагородами й пільгами за їхню службу на користь Росії»^[34]. Історик Д. А. Хожаєв наводить ту саму формулу з прямою вказівкою на джерело грошей: головнокомандувач на Кавказі генерал Тормасов погоджувався «схилити найголовніших чеченських старшин та їхнє духовенство… дати по 250, а іншим по 150 рублів сріблом, а означені гроші зібрати з їхніх же сіл», тобто підкуп верхівки оплачувався вилученням із самих чеченських селищ^[5].

Масове переведення селян і козаків на становище безправних військових поселенців (аракчеєвщина). Жорстока експлуатація праці спровокувала повстання бузьких козаків 1817 року^[42].

Регулярна армія Російської імперії направила збройні контингенти для превентивного придушення антиколоніального виступу: історик Я. З. Ахмадов цитує рапорт генерала Дугласа, який постановив, що зібране військо повстанців необхідно, «не допускаючи до примноження, надісланою командою відвернути і зруйнувати»^[33], після чого, як констатує історик Ш. Б. Ахмадов, «4 липня 1732 р. царська влада спорядила до Чечні військовий загін на чолі з генералом Дугласом, який командував військами у фортеці Святий Хрест»^[34].

Регулярна армія Російської імперії заклала нову військову базу для інфраструктурного закріплення в регіоні: історик Я. З. Ахмадов констатує, що восени 1722 року Петро I «заклав на Сулаку фортецю Святий Хрест»^[33].

Взимку 1831–1832 років генерал Вельямінов із табору біля фортеці Грозної спрямовував війська на чеченські селища в помсту за підтримку повстання: 23 грудня 1831 підполковник Засс, командир Моздокського козачого полку, розорив хутори по правий бік Сунжі навпроти села Чертугай, а в лютому 1832 Вельямінов «здійснив експедицію для покарання чеченських сіл, що лежать від фортеці Грозної вгору по Сунжі» — це визнає імперський огляд воєнних дій^[15]. Імперський історик Волконський писав про мету набігів: «непокоїти ворога та відвертати його увагу від наших меж»^[17]. Історик Я. З. Ахмадов зафіксував: «Інша велика експедиція була спрямована проти чеченських аулів, розташованих на берегах Сунжі»^[16].

У ніч на 10 січня 1827 генерал Лаптєв, начальник лівого флангу Кавказької лінії, повів загін із 350 лінійних козаків із двома кінними гарматами та чотирьохсот примушених до участі Чеченців із підпорядкованих товариств на селище Узені-Юрт - прихисток жителів сіл, розорених військами в каральному поході Єрмолова 1826 року, - щоб знищити його в покарання за набіги на лінію та за відсутності карабулацького ватажка Астеміра. Імперський історик Потто писав: «Лаптєв вирішив скористатися цією хвилиною, щоб за відсутності Астеміра завдати удару... і, швидко зібравши загін, у ніч на десяте січня повів його на Уздені-Юрт. До світанку війська стояли вже перед аулом»^[18].

Регулярна армія Російської імперії вводила війська на землі Нохчі між Тереком і Сунжею, щоб силою перенести передову укріплену лінію вглиб чеченської території й поставити край під військовий контроль. Історик Д. А. Хожаєв визначає сенс перенесення лінії як стискання непокірної Чечні «новими фортецями та укріпленнями»^[5]. Імперський генерал Єрмолов у «Записках» свідчить про введення військ: «24-го травня переправився весь загін… одним маршем перейшов від Терека на річку Сунжу»^[3].

Російська імперія здійснювала каральні рейди за Терек, щоб силою примусити Нохчі до покори. Імперський історик Потто пише, що полковник Ерістов «вдруге перейшов за Терек і, після впертого бою, винищив кілька селищ по Сунжі»^[52]. Каральний, а не оборонний характер цих рейдів визнавала й сама імперська верхівка. Головнокомандувач генерал Ртищев засуджував «подібні експедиції» і вимагав прихиляти горців «не зброєю, а ласкавим поводженням»^[52]. Імператор Олександр I, дізнавшись «про черговий набіг на мирну Чечню полковника Ерістова», особливим рескриптом наказав «запровадити спокій на Кавказькій лінії дружелюбністю та ласкавою поблажливістю»^[5].

Російська імперія вводила війська на землі Нохчі, щоб силою проникнути вглиб Великої Чечні та зламати опір її громад. Історик Д. А. Хожаєв описує війська генерала Булгакова як таких, що «прийшли з вогнем і мечем на чеченську землю», а Ханкальську битву 1807 року — як кровопролитну^[5]. У лютому 1807 року три загони під загальним командуванням командувача Кавказької лінії генерала Булгакова переправилися за Терек; 13 лютого війська штурмом прорвали Ханкальську ущелину, яку мешканці укріпили завалами, ровами та засіками. Командувач Кавказької лінії генерал Булгаков доносив, що ввійшов «для зразкового покарання» громад Нохчі, що мешканці, зібравшись числом близько 10,000, «вирішили радше загинути, ніж пропустити російське військо через ущелину»; під час штурму ущелини серед Чеченців, які оборонялися, за його рапортом, було «близько 1,000 убитих на місці»^[19]. Імперський історик Потто визнає, що після булгаковського штурму Ханкальської ущелини спроби росіян проникнути вглиб Чечні «більше вже не поновлювалися»^[4].

Регулярна армія Московського царства здійснювала збройні рейди на території суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що в 1691–1700 роках «з боку царської влади на козаків-бунтівників та їхніх союзників-Горців у відплату здійснювалися каральні експедиції»^[33] і фіксує «каральні рейди царських сил у відповідь»^[33].

Для забезпечення постійного силового нагляду за вищим керівництвом автономії та запобігання повстанням Московське царство розмістило свої регулярні війська прямо в гетьманській столиці: «при гетьмані в Батурині для охорони й цілості його бути полку московському стрілецькому...»^[7].

Масовий набір селян у рекрути та ополчення для участі у важкій для імперії Кримській війні^[46].

Похід військ полковника Яковлєва та Ґалаґана для фізичного знищення низового козацтва і бази Січі^[23][7].

Російська імперія винищувала людей напоказ, щоб залякати горців. Історик Д. А. Хожаєв пише, що в Герзель-аульському укріпленні «царські генерали вирішили влаштувати показову екзекуцію для залякування горців», для чого викликали «318 осіб із шанованих людей аксаївських (кумицьких і чеченських) селищ», яким генерал Лисаневич, «викликаючи по черзі зібраних… погрожував, піддавав образам»^[5].

Коли прихованих методів дестабілізації виявилося недостатньо, царство перейшло до відкритого воєнного вторгнення. Регулярна московська армія спробувала силою привести Гетьманщину до покори, що закінчилося для неї катастрофою під Конотопом: «Цвіт московської кінноти, що здійснила щасливі походи 54 і 55 року, згинув за один день...»^[11].

Введення московських гарнізонів на чолі з царськими воєводами до ключових центрів автономії (Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів та ін.) для фізичного утримання територій під окупацією^[27].

Російська імперія посилала війська каральним походом розоряти нохчійські села та прорубувати військові дороги через їхні землі. Імперський історик Потто пише, що навесні 1820 року начальник лівого флангу Греков рушив на аул Герменчук «з рушницею в одній руці та з сокирою в другій» і в ніч на 6 березня 1820 року потай переправив загін за Сунжу, раптово напавши на аул Топлі^[4]. Сам генерал Єрмолов у приписі Грекову від 15 березня 1820 року санкціонував задум: «лише утиск Чеченців у необхідних їхніх потребах може розтлумачити їм вигоду покірності, і я давно вже дозволив вам уживати для цього всіх можливих засобів»^[20].

Навесні 1829 року головнокомандувач Паскевич вибудував управління Чечнею через навмисне підтримування розколу народу на дві суперницькі партії — шамхальську та бейбулатівську. У приписі командувачеві військ на Кавказькій лінії Емануелю від 16 травня 1829 року Паскевич писав: «не без користі нам мати в Чечні дві партії, які, залишаючись обидві покірними урядові нашому, міжусобними чварами утримуватимуться від ворожих замислів проти Росіян»^[12]. Для цього він розіслав нарочних (гінців зі спеціальним дорученням) до старшин бейбулатівської партії, приписав начальникові лівого флангу Кавказької лінії Енгельгардтові «сприяти, скільки можна» їхньому виклику, а положенням від 2 серпня 1829 року поставив над Чеченцями комісаром сина шамхала Тарковського^[12].

Кидок регулярної армії для фізичного знищення непокірної столиці Гетьманщини. «Найсильнішим і найефективнішим кроком... став напад Меншикова... Після цього всі будинки, церкви та монастирі були розграбовані та згідно з царським указом спалені»^[6][7][8].

Після силового примусу до підписання нового договору Москва перейшла до прямої окупації життєвого простору автономії. Московські гарнізони на чолі з воєводами були введені не лише до Києва, а й до інших стратегічно важливих міст, забезпечуючи фізичний контроль над територією зсередини: «Статті... суттєво звужували автономію козацької України в складі Московської держави»^[22].

Примусовий призов мільйонів Українців до російської імператорської армії для участі в Першій світовій війні за чужі геополітичні інтереси імперій^[50].

Вторгнення регулярної армії РФ і завдання масованих ракетно-авіаційних ударів по Києву, Дніпру, Харкову та інших українських містах рано вранці 24 лютого 2022 року^[2].

Російська імперія ставила навколо Чечні кільце фортець, щоб стиснути її та відрізати від сусідів. Історик Д. А. Хожаєв пише, що слідом за Грозною 1819 року з’явилася фортеця Внезапна, поставлена, щоб «стискати непокірну Чечню новими фортецями та укріпленнями»^[5]. Імперський історик Потто підтверджує призначення й дату: закладена вісімнадцятого липня 1819 року, вона «розділила Чеченців від Кумиків» і «перегороджувала [Чеченцям] шлях через Салатавські гори», а з Грозною її зв’язали низкою укріплень^[4]. Цю фортецю генерал Єрмолов планував ще у всепідданішому рапорті листопада 1817 року, передбачаючи, що «продовживши Лінію через Аксаївські та Андріївські селища до р. Сулак, буде закрито Кизляр»^[20].

Фізичне знищення збройних сил прихильників незалежності в ході генеральної битви для ліквідації воєнного потенціалу опору^[7].

Висування регулярних московських військ під командуванням Голіцина для придушення визвольного руху: «московське військо наступало... Орлик змушений був відступити»^[28].

Як гарантію підпорядкування окупаційна адміністрація утримувала представників еліти Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «аманатом у Терському місті був залишений його племінник Батай»^[13].

Використання регулярних військ без розпізнавальних знаків («зелених чоловічків») для встановлення воєнного контролю над територією та блокування українських гарнізонів^[2].

Багаторічна силова кампанія Російської імперії проти масштабного повстання безправних українських селян під проводом Устима Кармалюка на Поділлі^[38].

Введення військ для силового придушення визвольного руху Поляків та Українців під час Листопадового повстання^[45].

Уряд Московського царства організовував воєнні операції проти суспільств Нохчі: історик Я. З. Ахмадов констатує, що «заходи, вжиті Петром I для боротьби з булавінською «ребелією» та іншими повстаннями, зокрема на Тереку проти Чечні, були, по суті, каральними»^[33].

Російська імперія посилала війська каральними походами карати Нохчі за опір і зганяти їх із рівнини. Історик Д. А. Хожаєв наводить рапорт начальника лівого флангу Кавказької лінії Грекова, який прямо викладав мету походів: загнати Чеченців у ліси, де «бракувало лише снігу та холодної погоди, щоб народ чеченський… відчув необхідність покоритися», і зазначає, що експедиція Грекова «знищила… два аули — Шалі та Малу Атагу, жителі яких брали активнішу участь у заворушеннях»^[5]. Імперський історик Потто підтверджує: 1 березня 1821 року війська «оточили селище Ойсунгур… і на покарання жителів, які втекли перед їхнім приходом, цілковито його зруйнували», а в лютому 1822 року Греков «спалив селища Шалі та Малі Атаги»^[4].

Регулярна армія Російської імперії ввела збройні контингенти для придушення опору в регіоні: історик Ш. Б. Ахмадов фіксує, що «23 липня 1722 р. царський загін на чолі з генералом Ветерані... наблизився до с. Ендері»^[34].

Застосування регулярних військ і танків для придушення масштабних бунтів українських політв'язнів у системі концтаборів (зокрема, у Кенгірі)^[57].

Використання регулярної армії для силового придушення Січневого повстання. Російський уряд вирішує силою «викорінити будь-які передумови до самостійності»^[2][48].

Використання регулярної армії для силового придушення масового антикріпосницького виступу селян на Слобожанщині, відомого як Шебелинське повстання^[44].

Відкритий перехід державного кордону регулярними військами РФ влітку–восени 2014 року та на початку 2015 року для порятунку сепаратистів від розгрому, що призвело до масових втрат української армії (Іловайськ, Дебальцеве)^[2][62].

Російська імперія посилала війська розоряти нохчійські селища та зганяти їхніх жителів із землі. Історик Д. А. Хожаєв пише, що за Єрмолова «стали правилом жорстокі каральні набіги на мирні кавказькі аули, що ганьбили російську зброю, зі знищенням населення, будинків, посівів, садів і лісів, викраденням худоби та розграбуванням майна»^[5]. Генерал Єрмолов у своїх «Записках» пише, що тридцятого вересня 1819 року «сам пішов із 6-ма батальйонами та 16-ма гарматами артилерії до селищ Качкаликських» і другого жовтня атакував «селище Горячевське, найсильніше з них», а генерал-майор Сисоєв одночасно вторгся з боку Грозної через Хан-Кале, відтягуючи на себе сили Чеченців із качкаликської рівнини^[3]. Імперський історик Потто підтверджує, що апшеронці «увірвалися в аул і віддали його полум’ю»^[4].

Російська імперія посилала війська розоряти рівнинні села Нохчі, обираючи для удару найуразливіший для мешканців час. Історик Д. А. Хожаєв пише, що «в січні 1826 року, дочекавшись незручного для жителів Чечні періоду, коли через морози стало важко переховувати сім'ї, Єрмолов починає великий каральний похід у Чечню», зайнявши 26 січня аул Велика Атага^[5]. Сам генерал Єрмолов у рапорті імператору Миколі I від 28 травня 1826 року доносив, що війська методично прорубували дороги та займали селища: 12 квітня «зайнято без пострілу сел. Курчалі», 16-го «війська перейшли до сел. Гехі», 24-го «перейшов до сел. Мала Рошні, яке знайдено порожнім»^[20].

Використання українських ресурсів та козацьких полків у черговій російсько-турецькій війні задля імперської геополітичної експансії^[39].

Використання українських козацьких полків для важкої війни проти Османської імперії: мобілізація ресурсів корінного народу для імперської експансії^[36].

Використання жителів колонізованих українських губерній як гарматного м'яса в черговій кровопролитній війні на Балканах^[2][49].

Примусова інкорпорація автохтонних збройних сил до імперської армії: «перетворення полків на регулярні гусарські»^[35].

Пряме введення червоних військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та М. Муравйова, важкі бої за станції та штурм Києва, що супроводжувалися Боєм під Крутами (січень 1918)^[2].

Застосування тактики «випаленої землі» під час відступу 1941 року: цілеспрямований підрив Дніпрогесу, знищення заводів, складів і комунікацій^[38].

У 1836 році корпусний командир барон Розен направив через Чечню таємних топографів для прихованого вивчення непокірної землі. У звіті імператорові Розен визнає: «у 1836 році, для огляду прямого шляху, що йде з Кахетії в Чечню, було послано топографа, який, пройшовши через сніговий хребет, вийшов на Кавказьку Лінію у фортеці Грозній, а звідти через Чечню, землі Кістинців і Дідойців, повернувся до Кахетії»; тоді ж «послано було мною з Владикавказа л.-гв. Гренадерського полку прап. кн. Уцмієва з топографом, через Чечню, в Андію»^[15]. Розен прямо називав метод: «приховані огляди земель ворожих нам горців»^[15].

Запровадження режиму «чорних дошок» — повної економічної блокади населених пунктів із забороною кооперативної та колгоспної торгівлі й вилученням усіх товарів із крамниць^[2].

Використання Українців у складі імперської армії як гарматного м'яса для ведення масштабних загарбницьких воєн і підкорення народів на Кавказі та в Центральній Азії^[2].

Військові сили Московського царства багаторазово відновлювали укріплений пункт на землях Нохчі: історик Е. Н. Кушева пише, що «в 1577 - 1578 рр... руське місто було відновлене на річці Терек у гирлі Сунжі»^[14], а укладачка збірника документів Е. Н. Кушева вказує, що військові сили Московського царства «острог відбудовували в 1590, 1635 рр.»^[13] і «в 1651 р. був знову збудований руський острог на лівому березі Сунжі»^[13].

Трагедія під Базаром у листопаді 1921 року: розстріл більшовиками 359 полонених воїнів УНР, які відмовилися перейти на бік червоних, як символ фіналу організованого опору^[55].

У 1830 році, під час тривалого землетрусу, генерал Розен 4-й, який командував військами на лівому фланзі Кавказької лінії (східній ділянці укріпленого кордону імперії по Тереку та Сунжі), за наказом головнокомандувача Паскевича розіслав по аулах прокламації, що навіювали народові штучну картину світу: природне лихо оголошувалося Божою карою за опір імперії. Історик Я. З. Ахмадов писав про те, як ця брехня звучала серед Нохчі: «прибічники російської орієнтації стверджували, що землетрус викликаний гнівом Аллаха за спробу збройного повстання»^[16]. Імперський історик Волконський визнає джерело навіювання: головнокомандувач «наказав генералові Розену 4-му поширювати в народі цілком протилежні чутки, а саме, що землетрус посланий Богом Гірським народам за їхні зловмисні вчинки проти російського уряду»^[17]. Імперський історик Потто зафіксував акт: Розен «вдався до прокламацій, у яких намагався запевнити народ, що землетрус посланий йому як покарання за його зраду та зловмисні вчинки проти російського уряду»^[18].

Відправлення козацьких полків на далекі театри бойових дій (країни Балтії, Польща), що вело до їхнього виснаження. Війська були «цілорічною військовою службою утруджені, знужнілі, опішалі, зубожілі»^[7][6][21].