Перша російсько-чеченська війна (1994–1996)

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія виставляла свої напади вимушеною відповіддю і перекладала на Ічкерію провину за війну.

Президент Росії Єльцин, голова уряду Черномирдін, міністр оборони Грачов і командувачі окупаційними військами оголошували наступи російської армії відповіддю на напади та провокації армії Ічкерії, а в зриві переговорів звинувачували керівництво Ічкерії^[1]. Командувачі говорили це журналістам російських агентств, радіо й телебачення^[1][34].

У ніч на 29 листопада 1994 року президент Росії Єльцин оголосив, що зупинити бої в Ічкерії не вдалося, і пригрозив застосувати всі сили держави, якщо армія Ічкерії та маріонеткова опозиція за 48 годин не складуть зброю^[35][36]. Росія сама озброювала маріонеткову опозицію і вела її в бій, а 29 листопада Рада безпеки Росії вирішила почати війну^[1].

18 лютого 1995 року, під час «перемир'я», російські артилеристи обстріляли позиції армії Ічкерії біля Шалі, Аргуна та Гудермеса, міст на схід від Грозного, а захисники вогню у відповідь не вели (докладніше: «Фальшиве перемир'я»)^[1]. 19 лютого уряд Росії оголосив, що армія Ічкерії атакувала російські частини на південній околиці Грозного і зірвала переговори^[1][37].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) штурмували Самашки, село на заході Ічкерії. За 7 і 8 квітня окупанти вбили в селі 103 мирних чеченців (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[8]. Увечері 7 квітня російські телеканали з посиланням на військових повідомили, що бійці армії Ічкерії розстріляли старійшин села. Того дня російські солдати обстріляли машини, в яких їхали старійшини, і всі восьмеро людей залишилися живі (докладніше: «Брехня про власні дії»)^[8]. 1 травня 1995 року Сергій Ковальов, депутат російського парламенту, сказав на слуханнях у Конгресі США, що це повідомлення стало приводом для каральної акції проти села^[38]. У липні 1995 року шестеро з десяти депутатів комісії російського парламенту, яка розслідувала причини війни, написали у висновку, що командування окупаційними військами вирішило штурмувати Самашки «після чергового вбивства трьох військовослужбовців (прикордонників)»^[8][39][40]. Прикордонників убили в січні 1995 року, за три місяці до штурму, в сусідній станиці Ассиновській^[8].

Після того як 6 жовтня 1995 року невідомі вчинили в Грозному замах на командувача окупаційними військами Романова, президент Росії Єльцин 9 жовтня і міністр оборони Грачов 10 жовтня звинуватили в замаху прихильників Джохара Дудаєва, президента Ічкерії. Росія призупинила переговори з Ічкерією і наказала військам відновити наступ^[1][41]. 14 грудня Збройні сили Ічкерії звільнили Гудермес, друге за величиною місто республіки, а окупанти штурмували його до 20 грудня і вбили не менше 267 городян (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[1]. 26 грудня командувач окупаційними військами Шкірко заявив, що в загибелі людей винен той, хто першим відкриває вогонь, а першими нападають бійці армії Ічкерії^[34].

У січні 1996 року уряд Росії написав Генеральному секретареві ООН, що Росія від самого початку хотіла вирішити справу переговорами, а прихильники Джохара Дудаєва, президента Ічкерії, провокаціями зривають мирний процес^[42]. Наприкінці січня голова уряду Росії Черномирдін у листі депутатам російського парламенту звинуватив у зриві переговорів керівництво Ічкерії та пообіцяв перед новими ударами по республіці розгорнути пропаганду. Глава уряду попередив, що жертви неминучі, зокрема серед мирних чеченців^[1].

7 травня 1996 року екіпажі п'яти російських гелікоптерів ударили ракетами по Урус-Мартану, місту на південний захід від Грозного, де півтора року не було боїв, і вбили на ринку п'ятьох чеченців (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1][43]. Фатіма Ашгерієва, яка того дня їхала автобусом до Урус-Мартана, у травні 1996 року розповіла в Празі громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «Жодного пострілу з боку Урус-Мартана ми не чули, тільки постріли з гелікоптерів»^[24]. 10 травня російські льотчики знову вбили в Урус-Мартані одного чеченця і тяжко поранили вісьмох, серед них чотирьох дітей. 12 травня екіпажі російських гелікоптерів убили 20-річного Хасмагомеда Арсемікова і поранили вісьмох жінок^[1][24].

12 травня 1996 року командувач окупаційними військами Тихомиров виправдав удар по Урус-Мартану в програмі «Вісті» телеканалу РТР: «Там одночасно була спроба спровокувати дії федеральних [російських] військ… І одночасно обстріл гелікоптерів. Що, звісно, викликало дії у відповідь федеральних військ»^[1]. 13 травня чиновники Урус-Мартанівського району, підконтрольного Росії, сказали в програмі «Час» телеканалу ОРТ, що в місті немає збройних загонів і ніхто не стріляв по російських гелікоптерах^[44]. 13, 14 і 17 травня міліціонери окупаційної адміністрації та російські військові обшукували будинки в Урус-Мартані, але не знайшли жодного бійця армії Ічкерії^[1].

9 липня 1996 року, через місяць після того як Росія та Ічкерія домовилися про припинення вогню в Назрані, місті в підконтрольній Росії Інгушетії, окупанти почали новий наступ (докладніше: «Фальшиве перемир'я»)^[16]. 17 липня, коли російські льотчики бомбили околиці Шатоя і Ведено, сіл у горах на півдні Ічкерії, голова уряду Росії Черномирдін заявив, що Ічкерія першою пішла на провокацію всупереч домовленостям, підписаним у Москві та Назрані^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті, місті в підконтрольному Росії Дагестані (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. Через три роки, 21 вересня 1999 року, російські льотчики почали бомбити Грозний, а 29 вересня російська армія знову вторглася в республіку^[1]. Росія офіційно назвала нову війну «контртерористичною операцією»^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія всю війну називала армію і владу Ічкерії «бандитами», «бандформуваннями» і «терористами», а чеченців - «бойовиками».

2 листопада 1993 року президент Росії Єльцин указом № 1833 затвердив воєнну доктрину, за якою армію можна було застосовувати проти «незаконних збройних формувань»^[45][46]. Цими словами російські чиновники позначали Збройні сили Ічкерії^[1].

27 грудня 1994 року президент Росії Єльцин у зверненні по телебаченню до громадян Росії назвав частину захисників Ічкерії професійними «терористами» і найманцями з інших держав. Президент поставив російським солдатам і міліціонерам завдання роззброїти «бандформування». Єльцин попередив росіян, що жертвами «розгулу бандитизму» в Ічкерії можуть стати їхні рідні^[47]. Командувачі окупаційних військ називали «бандформуваннями» і «бойовиками» людей у Грозному і селах, по яких била російська армія^[1].

Солдат російських прикордонних військ, який воював в Ічкерії, розповів газеті «Російські вісті» про перепідготовку в Ставрополі, місті на півдні Росії. Там солдатам казали ставити міни-пастки, не думаючи, хто на них підірветься: дитина виросте «моджахедом», а жінка народить нового «бойовика»^[1].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) почали штурм Самашок, села на заході Ічкерії^[8]. 8 квітня російський солдат виганяв жінок і дітей з підвалу на Вигонній вулиці. Марієт Т., чеченка з цієї вулиці, розповіла спостерігачам «Меморіалу», що окупант кричав їм: «Це не жінки, це суки, бляді, вони теж наших убивають, а ми їхніх будемо жаліти?!» Потім російські військові загнали одних жінок у кімнату, інших - у підвал і стріляли в них (докладніше: «Масові вбивства цивільних»). Руслан Н. із Самашок згадував, як того дня солдати МВС затримали його: «Вони взяли паспорт і тут же, при мені, порвали… „За бойовика підеш. У тебе пика бойовицька"». У військовій частині на північ від села військові побили його до непритомності. Руслан Н. вижив^[48].

Російські чиновники та військові, від голови уряду до солдата на обшуку, називали владу Ічкерії «бандитами»^[19][20], її армію - «бандформуваннями»^[1] і «терористами»^[21][22], а мирних чеченців - «бандитами»^[23] і «бойовиками»^[24]. 4 січня 1996 року командувач окупаційних військ Тихомиров в інтерв'ю російському агентству «Інтерфакс» говорив про Аслана Масхадова, начальника Головного штабу Збройних сил Ічкерії, як про «бандита»^[1].

11 і 12 липня 1996 року невідомі підірвали в Москві два тролейбуси^[1]. За словами Amnesty International, на місці другого вибуху мер Москви Лужков сказав російському генералові міліції, що з міста треба виселити всіх чеченців. Генерал відповів, що, якщо йому дозволять, запровадить на вулицях терор. Російський телеканал НТВ показав цю розмову в день вибуху^[49][1]. На пресконференції в мерії Лужков сказав журналістам, що у вибухах видно «чеченський слід»^[50][51][1]. Олександр Литвиненко, колишній офіцер ФСБ, та історик Юрій Фельштинський пишуть, що тих, хто підірвав тролейбуси, «не спіймали і… не визначили, чеченці вони чи ні»^[52]. Правозахисники з Human Rights Watch писали в доповіді за 1996 рік, що телевізійні заяви Лужкова «задали тон» облавам на ринках і в гуртожитках. За два дні після вибухів московська міліція, яка перевіряла документи «переважно у смаглявих людей», затримала за порушення правил прописки 5770 осіб^[27]. У доповіді 1999 року Amnesty International писала, що заяви Лужкова кілька років були для міліції негласною вказівкою переслідувати й залякувати чеченців лише за те, що вони чеченці^[53].

На слуханнях у Конгресі США російська журналістка Євгенія Альбац розповіла, що ті, кого Росія називала «бандитами», - звичайні громадяни, які стали на захист своєї землі, домівок і родин^[38]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що до червня 1995 року і знову з кінця січня 1996 року Росія вела війну, не називаючи її війною, а противника - противником^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Президент Росії Єльцин, російські міністри та генерали всю війну заперечували злочини окупаційних військ, приписували їх армії Ічкерії, а мирних чеченців, яких убили російські військові, видавали за її бійців.

1 грудня 1994 року, за десять днів до відкритого вторгнення, голова уряду Росії Черномирдін розпорядженням № 1886-р створив Тимчасовий інформаційний центр (докладніше: «Цензура»)^[54]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що центр майже одразу став поширювати дезінформацію і заважати роботі російських та іноземних журналістів в Ічкерії^[1].

На запити доповідачів ООН і депутатів російського парламенту уряд Росії, командування окупаційних військ і військова прокуратура відповідали, що на солдатів нападала армія Ічкерії, а повідомлень про злочини не надходило^[30][1].

Російські міністри, генерали та пресслужби заперечували, що армія воювала в Ічкерії восени 1994 року^{[55][56][57][58][1]}, а льотчики бомбили Грозний у грудні 1994 року^[1][23][3]. Міністр юстиції Росії Ковальов 4 лютого 1995 року сказав, що разом із колегами побував в Ічкерії і не знайшов жодного випадку грабежу російськими солдатами^[1].

Оперативний штаб уряду Росії та російські військові приписували армії Ічкерії руйнування житлових кварталів Грозного в грудні 1994 року^[59][1] і вбивства мирних людей у містах Шалі в січні 1995 року^[60][1] та Гудермесі у квітні 1995 року^[1].

Президент Росії Єльцин обіцяв припинити бомбардування або оголошував, що бої закінчено, 27 грудня 1994 року^[1], 19 січня 1995 року^[19][61], 10 травня 1995 року^[62] і 5 квітня 1996 року^[24], голова уряду Черномирдін - 17 липня 1996 року^[1]. Після кожної заяви російські війська далі бомбили і штурмували села й міста Ічкерії^[1][24].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) штурмували Самашки, село на заході Ічкерії. За 7 і 8 квітня окупанти вбили в селі 103 мирних чеченців (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[8]. Увечері 7 квітня перший канал російського телебачення і телеканал НТВ з посиланням на агентство «Інтерфакс» та російських військових повідомили, що бійці армії Ічкерії розстріляли старійшин села. Того дня російські солдати обстріляли машини, в яких старійшини і мулла поверталися з переговорів. Усі восьмеро людей у машинах залишилися живі. 11 квітня п'ятеро старійшин Самашок передали правозахисникам «Меморіалу» заяву: «Заява військового керівництва МВС Росії — вигадка від початку до кінця»^[48]. 29 травня комісія російського парламенту з розслідування причин війни в Ічкерії визнала повідомлення про розстріл старійшин брехнею^[8].

8 квітня 1995 року агентство ІТАР-ТАРС повідомило, що російські війська вбили в Самашках у бою понад 130 бійців армії Ічкерії. 11 квітня представник МВС Росії назвав кореспондентові НТВ 120 бійців, убитих російськими військовими, і сказав, що мирні чеченці пішли перед штурмом. Того дня заступник голови уряду Росії Сосковець на запитання кореспондента НТВ про вбивства жінок і чоловіків у селі відповів: «Ні, нічого цього немає»^[8]. Російські слідчі у фільтраційному таборі в Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії, пропонували Махмудеміну Ізієву із Самашок підписати свідчення, що першими стріляли чеченські бійці. 18 квітня російські військові відпустили його без звинувачень^[1][8]. Голова комісії російського парламенту з розслідування причин війни Говорухін після поїздки в Самашки 14 квітня сказав депутатам, що нарахував там «близько п'ятдесяти зруйнованих або пошкоджених будинків»^[8]. 1 травня 1995 року правозахисник Сергій Ковальов сказав на слуханнях у Конгресі США, що його група правозахисників склала список із 374 зруйнованих будинків у селі^[38]. У липні частина членів комісії російського парламенту написала висновок від імені всієї комісії: «зі списку [вбитих чеченців із села] треба виключити чоловіків. Люди, які тримали в руках автомат чи гранатомет, не можуть вважатися мирними жителями». У доповіді Спостережної місії російських правозахисників сказано, що так депутати записали в бійці армії Ічкерії всіх чоловіків Самашок. Місія назвала поіменно всіх 103 чеченців, яких убили окупанти, - 90 чоловіків і 13 жінок. Четверо з них тримали в руках зброю^[8]. 15 серпня 1995 року уряд Росії відповів спеціальному доповідачеві ООН з питань катувань, що будинки в Самашках зруйнували бійці армії Ічкерії, а військова прокуратура повідомлень про страти чеченців без суду не отримувала^[17].

Командувач окупаційними військами Шкірко заперечував бомбардування села Рошні-Чу в жовтні 1995 року^[63]. Російські генерали заперечували обстріли селища Новогрозненський у лютому 1996 року^[1]. Командувач окупаційними військами Тихомиров у березні 1996 року заявив, що до військової прокуратури не надходило повідомлень про грабежі^[1], а у квітні 1996 року заперечував, що його підлеглі вбили президента Ічкерії Джохара Дудаєва^[1].

Командувач окупаційними військами Шкірко назвав 267 жертв серед городян Гудермеса, який російські війська штурмували в грудні 1995 року. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що це число значно занижене^[1]. Міністр оборони Росії Грачов записав у бійці армії Ічкерії мирних чеченців, яких його війська вбили в селищі Новогрозненський у лютому 1996 року^[1]. Представник російських військових приписав чеченським бійцям, перевдягненим у російську форму, грабежі, які російські солдати влаштували в селі Серноводськ у березні 1996 року (докладніше: «Мародерство»)^[1].

28 березня 1996 року російський льотчик скинув бомбу на Катир-Юрт, село на південний захід від Грозного, і вбив дев'ятьох людей із родини Хажгірієвих (докладніше: «Невибіркові напади»). Наступного дня командувач окупаційними військами Тихомиров, за повідомленням агентства «Інтерфакс», визнав, що екіпаж бомбив без наказу, і вибачився перед родиною^[1][64]. 31 березня президент Росії Єльцин пообіцяв у зверненні до громадян Росії припинити наступ. У ніч на 3 квітня і 4 квітня російські льотчики бомбили Шалажі, село на південний захід від Грозного, і вбили трьох чеченців^[1][24]. Командувач російської військової авіації Дейнекін і Тихомиров назвали бомбардування провокацією^[1]. 10 квітня Дейнекін сказав на пресконференції, яку показали «Вісті» телеканалу РТР: «ні Катир-Юрт, ні двічі Шалажі, жодних інших населених пунктів федеральні ВПС [російські військово-повітряні сили] та авіація сухопутних військ не бомбили і не планували бомбити». Генерал додав, що бомби в селах підривають бійці армії Ічкерії^[1]. Курейш Хажгірієв, чеченець із Катир-Юрта, чиїх рідних убив російський льотчик, 22 квітня сказав громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Москві: «Я не можу чути, як генерал Дейнекін блюзнірськи заявляє, що вони не бомбили. Я слів не знаходжу! Ганьба генералові»^[24]. Російські прокурори призупинили справи про бомбардування Катир-Юрта і Шалажів (докладніше: «Безкарність виконавців»). У листопаді 1997 року військова прокуратура Росії визнала в листі «Меморіалу», що Катир-Юрт бомбив літак російських військ, а про Шалажі написала, що російська авіація била там по армії Ічкерії^[1].

Генерали окупаційних військ заперечували обстріли міста Урус-Мартан у травні 1996 року^[43][1]. Представник російської авіації заперечував бомбардування Ножай-Юртівського району на південному сході Ічкерії 3 червня 1996 року, на третій день припинення вогню, про яке домовилися Росія та Ічкерія^[1][65]. У липні 1996 року російські солдати тримали затриманих чеченців у ямах у Ханкалі, головній базі окупаційних військ на східній околиці Грозного. Того місяця військовий прокурор російських військ на Північному Кавказі Соловйов відповів депутатові російського парламенту Юлію Рибакову, що неофіційних фільтраційних таборів не знайшов. До 5 серпня окупанти відпустили затриманих^[1].

Командувач Тихомиров записав у бійці мирних чеченців, яких російські льотчики вбили в місті Шалі у квітні 1996 року^[1]. Штаб окупаційних військ приписав армії Ічкерії обстріли міста Урус-Мартан у травні 1996 року, під час яких екіпажі російських гелікоптерів убивали городян^[1][24]. Російські військові не раз заявляли, що армія Ічкерії обороняється в мечетях і пам'ятках культури. Директор Національного музею Чеченської Республіки Іса Адаєв у травні 1996 року сказав громадському трибуналу фонду «Гласність» у Празі, що це неправда^[24]. Генерал Шаманов, який командував штурмом села Махкети, записав у бійці армії Ічкерії мирних чеченців, яких російські війська вбили там у липні 1996 року^[1][9].

У серпні 1996 року, коли Збройні сили Ічкерії оточили окупантів у Грозному, командування окупаційних військ і міністр оборони Росії Родіонов оголошували, що контролюють центр міста^[1][66].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що багато повідомлень російських газет, радіо й телебачення про жорстокості армії Ічкерії з посиланням на офіційні російські джерела при перевірці виявилися брехнею^[1].

21 листопада 1997 року, майже через рік після того, як останні російські війська пішли з Ічкерії, заступник головного військового прокурора Росії Смирнов написав «Меморіалу», що Рошні-Чу бомбили вісім штурмовиків, чию належність прокуратура не встановила. Прокурор заперечував, що в серпні 1996 року солдати 101-ї бригади внутрішніх військ МВС брали в заручники чеченських чоловіків біля «15-го городка», своєї бази в Грозному. Бригада відпускала чоловіків, коли рідні виконували її вимоги (докладніше: «Захоплення заручників»)^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Москва всю війну оголошувала вторгнення та окупацію благом для чеченців.

30 листопада 1994 року президент Росії Єльцин підписав секретний указ № 2137 «Про заходи з відновлення конституційної законності та правопорядку на території Чеченської Республіки» (так колонізатор назвав підготовку нападу на Ічкерію)^[1]. 9 грудня президент указом № 2166 доручив російському уряду застосувати всі засоби «для забезпечення… прав і свобод громадян»^[4].

27 січня 1995 року Єльцин підписав указ № 79 «Про забезпечення умов для відтворення конституційних органів влади в Чеченській Республіці» (докладніше: «Встановлення нової системи управління»)^[1][67]. 12 липня 1996 року, на четвертий день наступу окупаційних військ, президент указом № 1028 назвав конституційними органами уряд, який Москва поставила в Грозному (докладніше: «Маріонетковий уряд»)^[1][67][50].

11 грудня 1994 року, в день відкритого вторгнення, Єльцин звернувся до громадян Росії: «Наша мета полягає в тому, щоб знайти політичне вирішення проблем одного із суб'єктів Російської Федерації — Чеченської Республіки, захистити її громадян від збройного екстремізму». Президент Росії обіцяв: «Зобов'язую всіх посадових осіб, відповідальних за проведення заходів з відновлення в Чеченській Республіці конституційного порядку [так Росія називала свою війну проти незалежної Ічкерії], не застосовувати насильства проти мирного населення, взяти його під захист»^[1]. Через тиждень, з 18 грудня, російські льотчики бомбили Грозний, а з 19 грудня до штурму 31 грудня - щодня. Правозахисники російської організації «Меморіал» пишуть: «Бомби і ракети падали переважно на квартали, де були житлові будинки і завідомо не було військових об'єктів» (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1]. За оцінкою Спостережної місії російських правозахисних організацій, з грудня 1994 року по березень 1995 року окупанти вбили в Грозному 25-29 тисяч мирних городян (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[1].

Уряд Росії 11 січня 1996 року відповів Генеральному секретареві ООН на запит про права людини в Ічкерії, що вкрай складна обстановка змусила Москву застосувати збройну силу. У відповіді сказано, що 29 серпня 1995 року Єльцин призначив секретаря Ради безпеки Росії Лобова своїм представником в Ічкерії, щоб гарантувати права людини і підготувати вільні вибори (докладніше: «Імітація народного волевиявлення»)^[42].

23 квітня 1996 року голова уряду Росії Черномирдін заявив на засіданні урядової комісії з урегулювання війни: «У Статуті ООН також значиться поняття «примус до миру», і в цьому випадку воно може бути застосоване»^[1]. Через два дні, 25 квітня, російські льотчики бомбили Шалі, місто на південний схід від Грозного, яке окупаційні війська оточили шістьма днями раніше (докладніше: «Невибіркові напади»). Окупанти вбили мирних чеченців, а 29 людей, за повідомленням глави Шалінського району агентству «Інтерфакс», поранили^[1]. Через 11 днів, 6 травня, російські війська без бою захопили Шалі і не знайшли там захисників (докладніше: «Колективні покарання»)^[1].

17 липня 1996 року голова уряду Росії Черномирдін заявив на засіданні урядової комісії з урегулювання війни, що за півроку Росія ліквідувала «антиконституційний режим» (так Росія називала уряд Ічкерії), який загрожував її територіальній цілісності^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія не визнавала Ічкерію незалежною державою, а її обраних президента та уряд - стороною війни і переговорів.

9 грудня 1994 року, за два дні до відкритого вторгнення, голова уряду Росії Черномирдін постановою № 1360 наказав МВС і міністерству оборони роззброїти «незаконні збройні формування» (так Росія називала Збройні сили Ічкерії)^[68]. 17 грудня президент Росії Єльцин указом № 2200 створив для Ічкерії російську адміністрацію. 20 грудня уряд Росії постановою № 1411 зобов'язав усі підприємства, організації та установи республіки виконувати рішення цієї адміністрації (докладніше: «Встановлення нової системи управління»)^[1].

Президент, міністри та генерали Росії всю війну відмовлялися вести переговори з керівництвом Ічкерії або вимагали спершу здати зброю і розпустити її армію^[1].

1 лютого 1995 року виконувач обов'язків генерального прокурора Росії Ільюшенко звинуватив Джохара Дудаєва, обраного президента Ічкерії, у державній зраді, закликах до тероризму, порушенні національної та расової рівності й закону про референдуми^[69]. Генеральна прокуратура Росії видала ордер на арешт чеченського президента й оголосила його у всеросійський розшук^[1].

30 липня 1995 року Росія підписала з Ічкерією угоду про припинення воєнних дій. Російська делегація дописала до її першого рядка, що Ічкерію не визнає законодавство Росії^[11][12].

12 грудня 1994 року, наступного дня після відкритого вторгнення, російська делегація на переговорах у Владикавказі, столиці Північної Осетії, зажадала від представників Ічкерії визнати республіку частиною Росії^[1].

17 грудня 1994 року президент Ічкерії Джохар Дудаєв повідомив Єльцина телеграмою, що наказав припинити вогонь по російських військах, і запропонував без попередніх умов почати переговори, які очолить сам^[70]. 18 грудня Єльцин телеграмою звелів президентові Ічкерії того ж дня з'явитися в Моздок, місто в підконтрольній Росії Північній Осетії, до штабу окупаційних військ і підписати документ про здачу зброї та припинення вогню^[70][1]. Пресслужба президента Росії повідомила російському агентству ІТАР-ТАРС, що на наступні телеграми чеченського президента відповідати не будуть^[71]. 23 грудня Джохар Дудаєв передав через російського уповноваженого з прав людини Сергія Ковальова міністрові закордонних справ Росії Козирєву, що готовий негайно припинити вогонь і вести переговори про все, зокрема про роззброєння армії Ічкерії, але відповіді з Москви не отримав^[1]. 27 грудня Єльцин у телевізійному зверненні до громадян Росії оголосив: «режим у Грозному [так президент Росії називав уряд Ічкерії] незаконний», а про переговори сказав: «Предмет переговорів - припинення вогню і здача зброї»^[47][1]. 31 грудня російська армія почала штурм Грозного, столиці Ічкерії (докладніше: «Воєнна інтервенція»)^[1].

18 січня 1995 року президент Росії Єльцин сказав на російському телебаченні, що з Джохаром Дудаєвим говорити не буде^[1]. З лютого по червень 1995 року міністр оборони Росії Грачов і командувач окупаційними військами Куліков відповідали на пропозиції Аслана Масхадова, начальника Головного штабу Збройних сил Ічкерії, про перемир'я, що говоритимуть лише про здачу зброї та розпуск армії Ічкерії^[72][1][73]. 19 травня 1995 року Єльцин відхилив закон, яким 12 квітня російські депутати доручили уряду Росії негайно почати прямі переговори з керівництвом Ічкерії без попередніх умов^[1][74]. 5 липня 1995 року, через два тижні після початку переговорів з Ічкерією в Грозному, голова уряду Росії Черномирдін і російські переговірники оголосили, що не обговорюватимуть її статус^[1].

10 січня 1996 року голова уряду Росії Черномирдін сказав: «Чечня — це Росія»^[75]. 11 січня уряд Росії в листі Генеральному секретареві ООН назвав причиною війни владу Ічкерії, оголосивши її незаконною, а саму Ічкерію - частиною Росії^[42]. 7 квітня міністр Росії у справах національностей Михайлов сказав, що сторонами переговорів мають стати командири Збройних сил Ічкерії. 17 квітня міністр юстиції Росії Ковальов заявив, що з Джохаром Дудаєвим, «суб'єктом кримінального процесу», прямі переговори неможливі, і запропонував йому прийти до російського суду. 21 квітня російські військові вбили президента Ічкерії (докладніше: «Нейтралізація опозиції»). 25 квітня міністр юстиції Ковальов оголосив, що переговори з командирами Збройних сил Ічкерії вестиме маріонетковий уряд у Грозному^[1].

27 травня 1996 року президент Росії Єльцин приймав у Кремлі на переговорах про припинення вогню делегацію Ічкерії на чолі із Зелімханом Яндарбієвим, виконувачем обов'язків президента Ічкерії. Російські організатори зустрічі відвели представникам Ічкерії місця збоку столу, а Єльцин сів на чолі. Зелімхан Яндарбієв зажадав сісти навпроти президента Росії, як на переговорах двох держав, і на «Сідайте» Єльцина відповів йому за столом переговорів: «Я таким тоном не сяду». Президент Росії пересів на середину столу^[76]. Російська делегація не вписала в домовленість про припинення вогню назви сторін, і голова уряду Росії Черномирдін із Зелімханом Яндарбієвим підписалися під нею прізвищами без посад. Міністр Росії у справах національностей Михайлов пояснив це журналістам на пресконференції в російському агентстві «Інтерфакс»: «Якби написати «Ічкерія», то це практично визнавати існування республіки, якої не існує...»^[76]. 28 травня російські організатори зустрічі не дали делегації Ічкерії зустрітися з московськими журналістами, і ввечері делегація полетіла в підконтрольну Росії Інгушетію^[1].

25 липня 1996 року генерал Пуліковський, виконувач обов'язків командувача окупаційними військами, сказав журналістам, що з командирами Збройних сил Ічкерії обговорить лише місце і час здачі зброї^[77]. 28 липня Пуліковський відповів в ефірі російського телеканалу РТР на пропозицію Аслана Масхадова обговорити припинення війни, що не знає, де шукати керівництво Ічкерії^[78][1].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що президент і уряд Росії називали війну своєю внутрішньою справою^[1].

31 серпня 1996 року генерал Лебедь, секретар Ради безпеки Росії, і Аслан Масхадов, начальник Головного штабу Збройних сил Ічкерії, підписали в Хасав'юрті, місті в підконтрольному Росії Дагестані, угоди про виведення окупаційних військ (докладніше: «Фіктивні договори»). Росія та Ічкерія відклали рішення про незалежність Ічкерії на п'ять років, до 31 грудня 2001 року^[33][1]. Слова «Ічкерія» в угодах немає: республіку названо Чеченською Республікою^[33]. У вересні 1999 року російська армія вторглася в Ічкерію вдруге після 1994 року^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти захоплювали міста й села Ічкерії.

26 листопада 1994 року захисники Грозного, столиці Ічкерії, розбили російських танкістів, які штурмували місто під вивіскою маріонеткової опозиції (докладніше: «Організація перевороту»)^[79]. До 29 листопада російська армія зібрала для нападу на Ічкерію близько 140 бойових літаків. 29 листопада російські льотчики на шести літаках Су-27 і чотирьох гелікоптерах атакували президентський палац у Грозному^[80]. 1 грудня екіпажі російських штурмовиків Су-25 знищили на аеродромах Ічкерії всю її авіацію^[3]. 9 грудня президент Росії Єльцин указом № 2166 наказав урядові застосувати проти Збройних сил Ічкерії всі засоби російської держави, у тому числі армію^[4].

За день до переговорів Росії та Ічкерії, призначених на 12 грудня, російська армія і внутрішні війська МВС (попередники сучасної Росгвардії) почали наступ трьома колонами з підконтрольних Росії сусідніх республік (докладніше: «Переговори як прикриття нападу»)^[1]. Джерела розходяться: одні називають у цих колонах 14 972 особи, інші - майже 24 тисячі^[5][6]. Міністерство оборони Росії оцінювало Збройні сили Ічкерії в 11-12 тисяч бійців, МВС Росії - до 15 тисяч, і обидва відомства нараховували ще 30-40 тисяч чеченських добровольців^[7]. Північна колона наступала з Моздока, а західна - з Владикавказа через Інгушетію. Східна колона виступила від Кізляра, міста в Дагестані^[1][68]. 11 грудня беззбройні чеченці Хасав'юртівського району Дагестану оточили бронетранспортери східної колони і не пропустили окупаційні війська^[81][1]. 12 грудня біля села Новий Шарой на заході Ічкерії тисячі чеченців стали на дорозі перед західною колоною і на тиждень затримали її біля кордону з Інгушетією^[1][82]. Того дня армія Ічкерії зупинила північну колону біля селища Долинський, приблизно за десять кілометрів на північний захід від Грозного^[1].

Перед штурмом російські війська оточували міста й села, обстрілювали їх з артилерії, а російська авіація їх бомбила (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1]. Окупанти вимагали від чеченців в оточених селах вигнати захисників і здати зброю (докладніше: «Колективні покарання»)^[1]. У захоплених містах російські війська розміщували комендатури й гарнізони. У Грозному Росія поставила підконтрольний «Уряд національного відродження» (докладніше: «Маріонетковий уряд»)^[1][9].

З 18 грудня 1994 року російська авіація бомбила житлові квартали Грозного. 19 грудня частини російської повітряно-десантної дивізії з Пскова під командуванням генерала Бабичева вийшли до західних околиць міста^[1]. 31 грудня російська армія штурмувала Грозний із чотирьох боків. Захисники міста розгромили колони окупантів і захопили в полон понад сто російських військових. Правозахисники «Меморіалу» пишуть про війська генерала Пуликовського, які наступали з північного заходу: «131-а (Майкопська) окрема мотострілецька бригада і 81-й (Самарський) мотострілецький полк були практично повністю розгромлені»^[1].

7-9 січня 1995 року окупанти знову штурмували Грозний, з півночі та заходу. Зелімхан Яндарбієв, віцепрезидент Ічкерії, який разом з Асланом Масхадовим керував обороною президентського палацу, писав у спогадах про вечір 18 січня: «Вирішували одне питання: залишитися і померти, що було рівнозначно загибелі Головного штабу, або залишити Президентський палац і на тому боці Сунжі [річки в центрі Грозного] розгорнути новий штаб»^[56]. У ніч на 19 січня російські льотчики скинули на палац бомби, які пробивають бетон, і захисники були змушені піти. 19 січня російські солдати захопили руїни палацу. Окупанти штурмували решту районів Грозного ще півтора місяця. До початку лютого 1995 року Росія довела чисельність своїх військ в Ічкерії до 70 тисяч осіб^[7]. Найдовше захисники билися в Чорноріччі на півдні міста, і 6 березня 1995 року внутрішні війська МВС Росії захопили цей район^[1].

23 березня 1995 року окупанти захопили Аргун, місто на схід від Грозного^[1]. 24 березня російські війська увірвалися в Ачхой-Мартан, районний центр на заході Ічкерії, але бійці армії Ічкерії контратакою звільнили село^[9]. 28 і 29 березня російська армія оточила Гудермес, друге за величиною місто Ічкерії, і Шалі, місто на південний схід від Грозного. Російські командири вимагали від городян умовити захисників піти, і 30-31 березня, коли бійці армії Ічкерії були змушені покинути обидва міста, окупанти захопили їх без бою^[1]. 12 травня російська армія почала наступ у гори на півдні Ічкерії. 3 червня окупанти захопили Ведено, районний центр на південний схід від Грозного, а 12 червня - Шатой на півдні від столиці та Ножай-Юрт на південному сході^[9][1]. 18 червня 1995 року голова уряду Росії Чорномирдін домовився про припинення боїв із Шамілем Басаєвим, командиром бійців Збройних сил Ічкерії, які захопили заручників у Будьоннівську, підконтрольному Росії місті на північний захід від республіки. Того вечора окупаційні війська зупинили наступ (докладніше: «Фіктивні договори»)^[1]. Наприкінці липня під окупацією російської армії були Грозний, Аргун, Гудермес, Шалі та гірські районні центри, а в більшості сіл російських військ не було^[1][9]. 14 грудня 1995 року Збройні сили Ічкерії звільнили Гудермес, щоб зірвати «голосування» за главу маріонеткового уряду. 19-20 грудня, після шести днів обстрілів і бомбардувань житлових кварталів, окупанти знову захопили місто^[1][34].

17-20 лютого 1996 року російська армія обстрілювала і штурмом захопила Новогрозненський, селище на схід від Гудермеса^[1]. 3 березня російські війська увірвалися в Серноводськ, село на заході Ічкерії, у день, на який їхні командири призначили підписання миру з керівниками села, і захисники вибили нападників. До 9 березня, після шести днів обстрілів, захисники Серноводська були змушені піти, і окупанти захопили село^[1]. 6 березня Збройні сили Ічкерії під командуванням Руслана Гелаєва атакували окупантів у Грозному і звільнили більшу частину міста. Армія Ічкерії не намагалася втримати місто і 8 березня пішла з нього^[1][9]. У ніч на 14 березня російські війська оточили Самашки, село на заході Ічкерії, і 15 березня почали штурм із танками, артилерією, гелікоптерами й літаками. 19 березня бійці армії Ічкерії під командуванням Хізіра Хачукаєва витратили боєприпаси і були змушені піти^[1]. 4 квітня, після шести днів бомбардування, російські солдати увірвалися в Гойське, село на південний захід від Грозного, але захисники під командуванням Ахмеда Закаєва відбили штурм. 7 травня окупанти під командуванням генерала Шаманова захопили Гойське^[1]. 24 травня, після трьох місяців штурмів, обстрілів і бомбардувань, російська армія захопила Бамут, село на заході Ічкерії біля кордону з підконтрольною Росії Інгушетією, а захисники під командуванням Руслана Хайхороєва вийшли з оточення^[1].

9 липня 1996 року, через шість днів після виборів президента Росії, окупанти порушили домовленість про припинення вогню, підписану з Ічкерією 27 травня, і почали новий наступ (докладніше: «Фальшиве перемир'я»)^[1]. Того дня російські частини під командуванням генерала Тихомирова, командувача окупаційних військ, оточили й обстріляли Гехі, село на південний захід від Грозного, де стояв підрозділ Збройних сил Ічкерії. До 12 липня окупанти вбили командира підрозділу Доку Махаєва і зруйнували понад третину села^[83]. 15 липня окупанти захопили Махкети, гірське село Веденського району на південному сході Ічкерії, яке оточили п'ятьма днями раніше^[1][9].

Російські правозахисники з «Меморіалу» пишуть, що проти Ічкерії воювала російська армія з авіацією, важкою артилерією і танками, хоча президент і уряд Росії видавали війну за поліцейське роззброєння^[1]. 19 січня 1995 року Європейський парламент у резолюції засудив застосування Росією армії проти Ічкерії^[28]. Парламентська асамблея Організації з безпеки і співробітництва в Європі в декларації 8 липня 1995 року засудила війну Росії в Ічкерії як грубе порушення міжнародного права^[29].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів. За три дні боїв армія Ічкерії відбила центр і близько 80 відсотків міста^[9]. Захисники змусили Росію сісти за стіл переговорів. 22 серпня 1996 року в селі Нові Атаги на півдні республіки Росія та Ічкерія підписали угоду про відведення російських військ із Грозного і спільний контроль над окремими районами міста^[1][84]. 31 серпня 1996 року генерал Лебедь, секретар Ради безпеки Росії, і Аслан Масхадов, начальник Головного штабу Збройних сил Ічкерії, підписали в Хасав'юрті, місті в підконтрольному Росії Дагестані, спільну заяву. Росія визнала в ній недопустимим вирішувати спірні питання силою або загрозою сили (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33].

До 31 серпня 1996 року окупаційні війська пішли з Грозного на свої головні бази в Ханкалі на східній околиці міста та в аеропорту «Північний» на півночі від нього. У місті залишилися російські міліціонери і солдати внутрішніх військ МВС. Росія вивела війська з Ведено, Шатоя, Ножай-Юрта і Курчалоя, сіл на півдні та сході Ічкерії. Російські частини ще стояли в Шалі, біля Бамута і в Наурському та Шелковському районах на півночі Ічкерії^[9]. У цих двох районах за річкою Терек боїв за всю війну не було. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Російські спецслужби та армія давали маріонетковій опозиції гроші, зброю, інструкторів, танкістів і льотчиків, щоб скинути Джохара Дудаєва, обраного президента Чеченської Республіки.

Улітку 1994 року міністерство Росії у справах національностей і ФСК (попередниця сучасної ФСБ) допомагали маріонетковій опозиції набирати збройних бійців у Знаменському, селі на північному заході Ічкерії, і в Урус-Мартані, місті на південний захід від Грозного^[1]. Росія виділила понад 150 мільярдів рублів Тимчасовій раді, керівництву маріонеткової опозиції, яке та затвердила на з'їзді 3 червня. ФСК в аналітичній довідці назвала голову Тимчасової ради найбільш підхожим для підтримки^[1].

3 вересня 1994 року уряд Росії у зверненні до чеченського народу запропонував Джохару Дудаєву піти у відставку^[1].

5 вересня 1994 року Генеральний штаб російської армії наказав передати Тимчасовій раді 10 бронетранспортерів і 6 бойових вертольотів з екіпажами^[1]. З цих вертольотів російські льотчики обстрілювали ракетами житлові будинки Ічкерії (докладніше: «Невибіркові напади»). У листопаді російська армія передала раді танки^[1][85].

У вересні та жовтні 1994 року російські офіцери вчили понад сто бійців Тимчасової ради водити танки Т-62 і стріляти з армійських мінометів на полігоні «Прудбой» під Волгоградом, містом на півдні Росії^[86][1].

У жовтні 1994 року начальник московського управління ФСК Савостьянов звелів знайти для Тимчасової ради російських солдатів і офіцерів, які вміють обслуговувати бронетехніку й воювати на ній. Військова контррозвідка ФСК добирала кандидатів^[87]. З 3 по 9 листопада офіцери ФСК їздили по військових частинах під Москвою та укладали з танкістами контракти^[1][87].

У листопаді 1994 року начальник Генерального штабу російської армії Колесников дозволив відправити завербованих на Кавказ. Заступник міністра Росії у справах національностей Котенков керував відправленням, і до 16 листопада завербованих привезли в Моздок, місто в підконтрольній Росії Північній Осетії біля кордону Чеченської Республіки^[1]. Росія заперечувала, що посилала своїх військових воювати за Тимчасову раду (докладніше: «Брехня про власні дії»).

Восени 1994 року співробітники ФСК воювали на боці маріонеткової опозиції^[1].

З вересня 1994 року, до штурму Грозного 26 листопада, бійці Тимчасової ради та російські екіпажі нападали на Ічкерію. 2 вересня бійці ради й колона з дванадцяти танків із російськими екіпажами напали на Грозний. Збройні сили Ічкерії зупинили їх біля селища Долинського, на північний захід від Грозного, підбили танк і захопили в полон вісьмох людей, серед них, за першими даними, російських військових^{[88][55][82][1][89][90]}. 30 вересня російські льотчики з чотирьох вертольотів Тимчасової ради обстріляли ракетами аеропорт «Сєверний» у Грозному і знищили п'ять цивільних літаків і два літаки армії Ічкерії, а бійці маріонеткової опозиції перекрили в'їзди до міста^[1][2][91]. Джохар Дудаєв відкинув ультиматум Тимчасової ради здатися за шість годин, і бійці ради розійшлися, не напавши на Грозний^[2][92]. 15 жовтня бійці Тимчасової ради штурмували Грозний з півдня та з півночі, і Збройні сили Ічкерії відбили штурм. Захисники захопили в полон кілька десятків нападників, серед них, за різними даними, від 12 до 15 російських офіцерів^[92], а 16 жовтня бійці ради відступили на свої бази, у Знаменське та в Гехі, село на південний захід від Грозного^[1].

17 листопада 1994 року, за дев'ять днів до штурму Грозного, група російських офіцерів на чолі з начальником Генерального штабу Колесниковим прилетіла з Москви в Моздок^[1]. Валерій Яков, спеціальний кореспондент московської газети «Известия», у листопаді 1996 року писав про підготовку штурму: «Там, у Моздоку, на базі „Арсенал" контрактники [завербовані російські військові]… навчали чеченські екіпажі [Тимчасової ради]… Усього контрактники отримали 40 абсолютно нових танків, із них 16 машин були з „російськими" екіпажами»^[93][87]. 26 листопада бійці Тимчасової ради та російські танкісти під командуванням Жукова, заступника командира російського армійського корпусу з Волгограда, штурмували Грозний^[1][87]. Зелімхан Яндарбієв, віцепрезидент Чеченської Республіки, писав у спогадах, що вранці побачив початок штурму з вікна свого кабінету в президентському палаці: «на північно-східній околиці міста, з боку Толстой-Юрта [села на північ від Грозного, де стояли бійці Тимчасової ради], загуркотіли танково-артилерійські постріли»^[56]. Танки дійшли до центру Грозного, де бійці Збройних сил Ічкерії розстрілювали їх із гранатометів^[1]. Захисники розбили нападників і, за даними уряду Чеченської Республіки, захопили в полон 68 російських військових^[94]. Серед полонених були солдати й офіцери російської Кантемирівської танкової дивізії з-під Москви^[57].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що без військової допомоги Росії маріонеткова опозиція не могла скинути Джохара Дудаєва^[1].

Після поразки 26 листопада Тимчасова рада відвела бійців на бази^[9][1]. Через п'ятнадцять днів, 11 грудня 1994 року, російська армія відкрито вторглася в Чеченську Республіку Ічкерія (докладніше: «Воєнна інтервенція»)^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія вбивала керівників Ічкерії, оголошувала їх у розшук і заарештовувала представників республіки в Москві.

Президент Росії Єльцин указом № 1226 від 14 червня 1994 року дозволив тримати без обвинувачення до 30 діб будь-кого, кого підозрювали у зв'язках зі злочинними групами^[95]. За цим указом ФСБ і міліція Росії затримували представників Ічкерії в Москві^[96][68].

1 лютого 1995 року Генеральна прокуратура Росії оголосила в розшук Джохара Дудаєва, обраного президента Ічкерії, щоб заарештувати й судити (докладніше: «Фабрикація злочинців»)^[1].

17 червня 1995 року співробітники ФСБ і московської міліції заарештували Хамада Курбанова, представника президента Ічкерії в Росії, а через два дні - Рамзана Музаєва, секретаря чеченського інформаційного агентства «Чечен-прес»^[96]. Співробітники ФСБ і міліції тримали обох без обвинувачення, секретаря агентства відпустили до 26 липня, а представника президента - через місяць після арешту^[95][97][24]. 8 жовтня 1995 року, під час «перемир'я», російські льотчики бомбили Рошні-Чу, село на південний захід від Грозного, і вбили 28 людей, серед них Магомеда Хачуєва, начальника охорони делегації Ічкерії на переговорах. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що ціллю удару був Джохар Дудаєв, президент Ічкерії, який часом жив у селі і не постраждав^[1].

21 квітня 1996 року Джохар Дудаєв із дружиною Аллою Дудаєвою, соратниками та охороною виїхав із Гехі-Чу, села на південний захід від Грозного, на галявину в горах. Президент поставив супутниковий телефон на капот машини й зателефонував депутатові російського парламенту Костянтину Боровому, посередникові в переговорах про мир. Російські військові вдарили ракетами по галявині^[98]. Окупанти вбили президента Ічкерії, генерального прокурора Магомета Жанієва та Хамада Курбанова, колишнього представника республіки в Москві. Алла Дудаєва стояла за двадцять метрів від машини. У спогадах дружина президента писала: «Несподівано з лівого боку пролунав різкий свист ракети, що летіла. Вибух за моєю спиною та спалах жовтого полум'я змусили мене зістрибнути в яр... але раптом знову почувся свист»^[15].

21 і 22 квітня 1996 року російські війська били ракетами і бомбами по шести чи семи штабах керівництва Ічкерії в горах^[1]. Олександр Литвиненко, колишній співробітник ФСБ, у 2002 році писав, що вбивство президента готувала група ФСБ під командуванням Хохолькова, створена «для усунення Дудаєва», у Ханкалі, головній базі окупаційних військ на східній околиці Грозного. За його словами, літаки російської воєнної розвідки навели ракету на маяк у підміненому телефоні президента^[52].

7 травня 1996 року російські міліціонери таємно затримали Вагапа Тутакова, представника Ічкерії в Москві, коли той виїжджав із Калуги, міста на південний захід від Москви^[1]. Міліціонери заявили, що знайшли в його машині зброю^[99], а 8 червня випустили представника Ічкерії з-під варти^[1]. 10 липня 1996 року командувач окупаційних військ Тихомиров наказав шукати й затримати Зелімхана Яндарбієва, виконувача обов'язків президента Ічкерії^[1][9]. Того ж дня російські льотчики й артилеристи били по штабу Зелімхана Яндарбієва в Махкетах, гірському селі на південному сході Ічкерії^[1]. 15 липня окупанти захопили Махкети, але виконувача обов'язків президента там не знайшли^[9]. Того дня екіпажі семи російських вертольотів ракетами зруйнували будинок його матері в Старих Атагах, селі на південь від Грозного; мати й сусіди вижили (докладніше: «Колективні покарання»)^[9][83].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти незаконно затримували чеченців і без обвинувачень тримали їх у фільтраційних таборах та ямах при військових частинах.

12 грудня 1994 року МВС Росії вказівкою № 247 створило фільтраційні табори. Міністерство влаштувало їх у тюремних вагонах у Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії, у в'язницях Ставрополя і П'ятигорська, міст на півдні Росії, та в будівлі автобази в Грозному^[1][100].

Російські військові з міліціонерами затримували чеченців на блокпостах і під час «зачисток» (так росіяни називали обшуки будинків і затримання чеченців). У постановах про затримання МВС Росії найчастіше посилалося на указ президента Росії від 2 листопада 1993 року № 1815 «Про заходи щодо запобігання бродяжництву та жебрацтву»^[101]. Указ стосувався бродяг, а більшість затриманих чеченців мали при собі документи^[1].

Перед відправленням до таборів окупанти по кілька діб тримали чеченців у ямах і тюремних машинах біля блокпостів та на своїх базах, у місцях без офіційного статусу^[1]. Такі ями були в 503-му і 506-му полках російської армії біля Шалі, міста на південний схід від Грозного^[24][1]. З лютого 1995 року окупанти звозили чеченців до Ассинівської, станиці на заході Ічкерії, а звідти відправляли до Моздока^[1].

У таборах російські охоронці били й катували затриманих чеченців на допитах, зокрема струмом (докладніше: «Катування та знущання»). Охорона не лікувала поранених^[100]. Окупанти не давали затриманим чеченцям повідомити рідним, де вони. Для сімей люди зникали безвісти (докладніше: «Викрадення людей»)^[1].

З таборів МВС Росії відпускало більшість затриманих чеченців як невинних. З кожного міністерство брало підпис, що претензій немає^[1].

За довідкою заступника начальника тюремного відомства Росії Злиденка, з 11 грудня 1994 року по 22 липня 1995 року через табори в Моздоку і Грозному пройшли 1325 людей. МВС передало слідчим сто з них (докладніше: «Фабрикація злочинців»). Міністерство віддало ще 141 людину на обмін за полонених російських військових (докладніше: «Захоплення заручників»)^[1].

Російські війська генерала Рохліна під час штурму Грозного на початку січня 1995 року затримували в бомбосховищах біля консервного заводу чоловіків, які ховалися там від обстрілів, і вивозили їх до Моздока^[100]. 3 січня охорона везла понад 60 з них у кузові однієї вантажівки і вбила дорогою щонайменше вісьмох (докладніше: «Вбивство полонених і затриманих»)^[1]. 10 січня у в'язниці П'ятигорська помер чеченець Умар Касаєв: МВС не надало йому потрібної медичної допомоги^[100].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) штурмували Самашки, село на заході Ічкерії. Співробітники ФСК (попередниці сучасної ФСБ) прилетіли до російського блокпоста біля села зі списками чеченців, «які підлягають фільтрації»^[48][8]. 8 квітня бійці внутрішніх військ і міліцейського спецназу з Оренбурга та Москви обшукували будинки Самашок. До 10 квітня окупанти незаконно затримали й вивели з села понад 200 чеченських чоловіків віком від 15 до 70 років, трьох із них конвой застрелив дорогою (докладніше: «Вбивство полонених і затриманих»)^[48][1]. Азман Ансарова із Самашок розповіла спостерігачам «Меморіалу»: коли один із затриманих показав солдатові паспорт, «той узяв і на клапті порвав документ. „Мені, каже, ваші документи не потрібні. Ви чеченці — ми вас будемо вбивати"… Потім наших синів забрали й повезли»^[8]. Окупанти відправляли одних чоловіків гелікоптерами до Моздока, інших тримали в ямах і тюремних машинах біля Ассинівської. Хасан Расуєв із Самашок 5 серпня 1995 року розповів «Меморіалу», як охорона вантажила затриманих у кузов: «І штабелями — у кузов. У чотири яруси, по-моєму, один на одного»^[1][8]. Біля Ассинівської російські військові відпустили більшість чоловіків без довідок про затримання, а з Моздока до 18 квітня МВС випустило 65 чеченців із Самашок як невинних і 12 віддало на обмін^[1][8].

У квітні 1995 року російські військові вночі забрали з дому в Грозному брата чеченки Хази Арсанукаєвої, пославшись на його прописку в Калмикії, підконтрольній Росії республіці біля Каспійського моря. Солдати побили його в штабі окупаційних військ і відвезли до фільтраційного табору на північно-східній околиці міста, а через тиждень охорона випустила його: ходити він не міг^[23].

15 березня 1996 року на блокпості біля Самашок окупанти відібрали 91 чеченця з тих, хто виходив із села перед штурмом, і відвезли до в'язниць П'ятигорська і Ставрополя. Через п'ять тижнів МВС відпустило їх без обвинувачень^[1]. У березні 1996 року солдати МВС Росії затримали трьох чеченців на блокпості між Гойтами і Старими Атагами, селами на південь від Грозного, а 7 квітня російські військові вивезли з Гікалова, села під Грозним, чеченця Саідаша Шамахурова. Росіяни тримали всіх чотирьох у Ханкалі, головній базі окупаційних військ на східній околиці Грозного, і обміняли на своїх полонених солдатів (докладніше: «Захоплення заручників»)^[31].

Комітет ООН з прав людини в зауваженнях 1995 року висловив занепокоєння повідомленнями про катування, жорстоке поводження і свавільні затримання у фільтраційних таборах^[102]. На початку 1997 року правозахисники «Меморіалу» писали, що російські відомства «не докладають істотних зусиль до пошуку чеченців, затриманих і зниклих безвісти»^[103]. «Меморіал» опублікував розповіді затриманих і списки чеченців, яких МВС тримало у в'язницях П'ятигорська і Ставрополя з січня по лютий 1995 року^[100].

10 червня 1996 року в Назрані, місті в підконтрольній Росії Інгушетії, Росія зобов'язалася перед Ічкерією закрити фільтраційні табори та інші місця, де незаконно тримала чеченців^[104]. У червні МВС закрило останні табори^[1]. Російські суди не засудили нікого за створення таборів і незаконні затримання (докладніше: «Безкарність виконавців»)^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти бомбили чеченське телебачення, глушили супутниковий зв'язок журналістів і не пускали їх до місць своїх ударів.

Командири окупаційних військ наказували не пускати журналістів до місць штурмів і бомбардувань. Російські військові та міліціонери на блокпостах не пропускали журналістів, зокрема з акредитацією уряду Росії, до сіл і міст, по яких били російські війська (докладніше: «Цензура»)^[1][24]. Правозахисники американського Committee to Protect Journalists пишуть, що російські військові в Ічкерії глушили супутниковий зв'язок журналістів, псували відзняту плівку і знищували апаратуру^[105].

29 листопада 1994 року Росія оголосила, що о 14:00 відключить увесь зв'язок з Ічкерією^[35]. З 21 по 24 грудня російські льотчики били по телецентру в Грозному. Командувач російської військової авіації Дейнекін назвав ціль цих ударів: «припинити оскаженілу антиросійську пропаганду»^[1].

3 січня 1995 року російські льотчики бомбили Шалі, місто на південний схід від Грозного. Правозахисники Human Rights Watch пишуть, що льотчики, мабуть, цілилися у вежу радіозв'язку, а вбили кількох городян на ринку та в лікарні (докладніше: «Невибіркові напади»)^[72]. 7 і 8 квітня внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) штурмували Самашки, село на заході Ічкерії, і вбили там 103 мирних чеченців (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[8]. 11 квітня окупанти на посту біля села не пропустили туди журналістів і пустили їх лише 13 квітня^[48][8]. 8 жовтня російські льотчики бомбили Рошні-Чу, село на південний захід від Грозного (докладніше: «Невибіркові напади»). Окупанти перекрили всі під'їзди до села, а бійці міліцейського спецназу з російського міста Іркутська на посту не пускали туди журналістів, посилаючись на наказ^[1][106]. З 11 грудня, перед «виборами» голови маріонеткового уряду 14-17 грудня, російські солдати на блокпостах не пускали в Грозний журналістів без спеціальних пропусків (докладніше: «Імітація народного волевиявлення»)^[1]. З 14 по 20 грудня, після того як Збройні сили Ічкерії звільнили Гудермес, друге за величиною місто республіки, окупанти обстрілювали і бомбили місто, а до 25 грудня не пускали туди пресу (докладніше: «Невибіркові напади»)^[34].

У січні 1996 року командування окупаційних військ закрило для преси Грозний і схід Ічкерії^[34]. З лютого до перших днів березня окупанти обстрілювали з артилерії оточене селище Новогрозненський на сході Ічкерії та села Аллерой, Центорой, Бачі-Юрт і Суворов-Юрт (докладніше: «Невибіркові напади»). Російські військові не пускали туди журналістів^[1]. З 3 по 9 березня російські війська обстрілювали з артилерії та з вертольотів Серноводськ, село на заході Ічкерії (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1]. З 6 по 9 березня, коли Збройні сили Ічкерії атакували окупантів у Грозному, російські чиновники не пускали журналістів у місто^[105]. 10 березня російський військовий комендант Серноводська заборонив пускати в село журналістів, правозахисників і будь-яких іноземців (докладніше: «Видворення зовнішніх місій»)^[1].

15 березня 1996 року внутрішні війська МВС Росії та 58-ма російська армія почали штурм Самашок (докладніше: «Воєнна інтервенція»)^[1]. Джерела розходяться в числі мирних чеченців, яких окупанти вбили в селі під час штурму: 35 за списком сельчан^[1] або близько 600 за словами лікарки, яка лікувала там людей (докладніше: «Невибіркові напади»)^[9][24]. 17 і 18 березня окупанти не пропустили до села незалежних журналістів із Москви. Марія Ейсмонт, кореспондентка московської газети «Сегодня», 22 квітня розповіла громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Москві, що 26 і 27 березня російські військові зупиняли її на дорогах до Самашок, а в село вона потрапила через п'ять днів. У Серноводську російські солдати, які брали участь у штурмі, розвернули журналістів словами: «Не треба туди їхати, вам там нічого робити, тим паче що там уже зовсім нема на що дивитися». Олександр Трушин, кореспондент московської «Общей газети», 21 квітня розповів трибуналу «Гласності», що на початку квітня начальник російського блокпоста біля села подзвонив генералові і не пропустив журналістів: «Я запитав у капітана: „Ви доповіли, навіщо ми їдемо, з якою метою?" Він відповів: „Так, генерал у курсі, і все ж наказано вас не пропускати"»^[24]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що повідомлення про цей штурм не потрапили на телебачення і радіо^[1].

21 квітня 1996 року окупанти вбили Джохара Дудаєва, президента Ічкерії, під час його розмови по супутниковому телефону з посередником у переговорах про мир; за версією, яку правозахисники «Меморіалу» вважають імовірною, російські військові засікли сигнал цього телефону (докладніше: «Нейтралізація опозиції»)^[98][1]. 8 серпня 1996 року, коли Збройні сили Ічкерії звільняли Грозний, російські солдати не пустили в місто чотирьох журналістів іноземних ЗМІ ні через один із двох в'їздів^[105].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що на другий рік війни російські війська відрізали від преси райони, які вважали небажаними, набагато щільніше й успішніше, ніж у перший рік^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія висилала з Ічкерії правозахисників і видавлювала з республіки міжнародні місії, які записували злочини окупантів.

9 грудня 1994 року, за два дні до відкритого вторгнення, голова уряду Росії Черномирдін постановою № 1360 наказав співробітникам МВС і ФСК (попередниці сучасної ФСБ) висилати з Ічкерії приїжджих, яких вони вважатимуть загрозою безпеці^[68]. За цією постановою окупанти не раз висилали з республіки правозахисників^[1].

Російські військові на блокпостах не пускали правозахисників, депутатів російського парламенту і Червоний Хрест у села, які штурмували. Коли депутати і правозахисники приїздили перевіряти фільтраційні табори, офіцери окупаційних військ не давали їм поговорити із затриманими чеченцями^[8][1].

Російські політики й командири багато разів вимагали відкликати Тіма Гульдімана, главу місії Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), яка з 24 квітня 1995 року працювала в Грозному^[14][107].

27 січня 1995 року Міністерство оборони Росії не дозволило Сергієві Ковальову, тоді уповноваженому з прав людини в Росії, поїхати з делегацією ОБСЄ у фільтраційний табір у Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії. Члени делегації побачили там чеченців зі слідами побоїв (докладніше: «Катування та знущання»)^{[1][108][109]}. 26 березня 1995 року бійці російського міліцейського спецназу затримали біля Самашок, села на заході Ічкерії, учасників антивоєнного «Маршу миру» з російських громадських і релігійних організацій, вивезли їх у Назрань, місто в підконтрольній Росії Інгушетії, в Ассинівську, станицю на заході Ічкерії, а частину - до Москви. 11 квітня російські військові на блокпосту не пустили учасників маршу в Самашки^[8][48].

7 і 8 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) штурмували Самашки і вбили 103 мирних чеченців (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[8]. З 8 квітня російські військові на блокпосту біля села не пускали в Самашки спостерігачів правозахисної місії Сергія Ковальова, колишнього уповноваженого з прав людини в Росії^[48][1]. 11 квітня депутати російського парламенту Борис Тітенко і Анатолій Шабад годину вмовляли командирів поста пропустити їх. Андрій Блінушов, спостерігач «Меморіалу», записав у щоденнику відповідь: «для в'їзду в Самашки потрібен письмовий дозвіл командувача угруповання військ МВС генерал-полковника Куликова»^[48]. 12 квітня російські військові пустили в село спостерігачів з депутатами. 13 квітня командувач окупаційних військ в Ічкерії Куликов заборонив пускати в Самашки всіх, хто не прописаний у селі, зокрема правозахисників^[8][1].

Окупанти відвезли чеченських чоловіків, затриманих у Самашках, у фільтраційний табір у Моздоку (докладніше: «Система фільтраційних таборів»). 19 квітня 1995 року Андрій Блінушов і депутат російського парламенту Юлій Рибаков приїхали туди з перевіркою. У доповіді місії правозахисників сказано: «з пункту [фільтраційного табору] несподівано було вивезено всю основну документацію і було перервано індивідуальне опитування затриманих». Генерал Єгоров, який у квітні змінив Куликова на чолі окупаційних військ, оголосив обом, що перевірку закінчено^[8].

19-20 квітня 1995 року полковники окупаційних військ Лебедєв і Харченко заперечували, що біля Ассинівської є ями, куди саджають людей, і не пустили до затриманих там чеченців депутата російського парламенту Валерія Борщова, главу правозахисної місії Сергія Ковальова, співробітників «Меморіалу» (докладніше: «Система фільтраційних таборів»)^[8][48][1]. 26 травня 1995 року окупанти за постановою № 1360 силоміць вивезли з-під Ассинівської до Моздока двох спостерігачів правозахисної місії, Олександра Лавута і Бориса Смушкевича. У червні обидва спостерігачі знову працювали в Грозному^[1]. 2 червня Куликов, який на той час знову командував окупаційними військами, наказав «Лікарям без кордонів» до шостої години вечора вивести команди з Шатоя і Махкетів, сіл на півдні Ічкерії, і оголосив, що два місяці жодна благодійна організація не може з'являтися на півдні республіки. Того ж дня обидві команди поїхали з цих сіл^[110][1].

7 жовтня 1995 року невідомі обстріляли ракетами будівлю місії ОБСЄ в Грозному, і призначений Росією мер міста зажадав, щоб місія поїхала. Маріонетковий уряд скасував рішення мера, але 12 жовтня ОБСЄ через загрозу співробітникам тимчасово скоротила місію з шести осіб до двох^{[111][112][1]}. Наприкінці жовтня 1995 року окупанти на блокпосту не пустили в Серноводськ, село на заході Ічкерії, двох членів британської християнської громади, яка виступає проти воєн. Члени громади проїхали в село через поле^[24].

З 3 по 9 березня 1996 року, поки окупанти штурмували Серноводськ, російські солдати на блокпостах не підпускали до села спостерігача «Меморіалу» Олександра Гур'янова ближче ніж на 400 метрів^[24]. 8 березня російські військові на блокпосту біля в'їзду в Серноводськ обстріляли двох депутатів російського парламенту, і командир блокпоста пригрозив розстріляти їх наступного разу^[24]. 10 березня російський військовий комендант Серноводська заборонив пускати в село журналістів, правозахисників, іноземців і Червоний Хрест, а окупанти пригрозили обстріляти машини Червоного Хреста та інших гуманітарних організацій, якщо їх не приберуть від села^[1]. З 4 по 9 квітня окупанти не пустили в Серноводськ і Самашки делегацію британської християнської громади, хоча 5 квітня президент Росії Єльцин оголосив, що міжнародні спостерігачі можуть вільно їздити республікою^[24].

9 червня 1996 року маріонетковий уряд заявив, що Тім Гульдіман перевищив повноваження, коли вів прямі переговори з делегацією Ічкерії, і назвав перебування місії ОБСЄ в республіці небажаним^[113][1]. 24 червня командувач окупаційних військ Тихомиров на пресконференції звинуватив главу місії в тому, що той тримає сторону Ічкерії і може зірвати переговори про припинення вогню^[114]. На початку серпня 1996 року, коли Збройні сили Ічкерії атакували окупантів у Грозному, російські льотчики влучили в будівлю місії двома ракетами з гелікоптерів. Четверо її співробітників вісім днів ховалися в погребі й не постраждали^[14].

У доповіді Human Rights Watch від січня 1997 року сказано, що російські відомства не раз заважали Міжнародному комітетові Червоного Хреста відвідувати людей, затриманих у кримінальних справах у зв'язку з війною, і вимагали, щоб комітет спершу отримав дозвіл судді^[31].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти ставили на захопленій землі Ічкерії свої органи управління замість обраного керівництва республіки.

30 листопада 1994 року, за одинадцять днів до відкритого вторгнення, президент Росії Єльцин секретним указом № 2137 звелів створити для Ічкерії особливе управління під началом російських військових. На чолі цього управління стояла «група керівництва» міністра оборони Росії Грачова. Грачов отримав право спрямовувати роботу всіх російських відомств, військ і спецслужб в Ічкерії та усувати їхніх чиновників^[46][1].

У захоплених містах і селах командування окупаційними військами ставило військові комендатури з широкими повноваженнями над чеченцями^[1].

17 грудня 1994 року президент Росії Єльцин указом № 2200 звелів уряду Росії за п'ять днів створити в Ічкерії окупаційну цивільну адміністрацію з місцевих відділень російських міністерств і відомств^[115]. На чолі адміністрації Єльцин поставив свого повноважного представника в Ічкерії, міністра у справах національностей Єгорова. 20 грудня уряд Росії постановою № 1411 зобов'язав усі підприємства, організації та установи Ічкерії виконувати рішення Єгорова, поки в республіці в повному обсязі не запрацюють Конституція і закони Росії^[1].

Прокуратура та міліція маріонеткового уряду входили до російських прокуратури та МВС (докладніше: «Маріонетковий уряд»)^[1].

У січні 1995 року Росія поставила на чолі окупаційної адміністрації замість Єгорова Семенова, за радянської влади одного з керівників Чечено-Інгушетії. Заступниками Семенова стали троє ставлеників із маріонеткової опозиції^[1]. 29 грудня 1995 року президент Росії Єльцин указом № 1430 віддав міністрові внутрішніх справ Росії Кулікову керівництво в Ічкерії охороною порядку, боротьбою зі злочинністю та роззброєнням армії республіки^[1].

19 лютого 1996 року президент Росії указом № 214 скасував указ № 2200, яким створив окупаційну адміністрацію^[115]. У березні 1996 року глава адміністрації Семенов пішов з посади^[1]. 5 червня 1996 року МВС Росії створило в Грозному, столиці Ічкерії, Координаційний центр на чолі з першим заступником міністра внутрішніх справ Росії Голубцем^[1].

29 березня 1995 року Іштван Дьярматі, особистий представник голови Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), доповів Постійній раді ОБСЄ у Відні про поїздку в Ічкерію. У пресрелізі ОБСЄ про доповідь сказано: «Багато чеченців вважають нещодавно створені місцеві органи влади в Чеченській Республіці чужими собі, а чеченських політиків, які підтримують федеральну [російську] владу, населення не підтримує»^[116].

23 листопада 1996 року президент Росії Єльцин указом № 1590 наказав вивести з Чеченської Республіки 101-шу бригаду внутрішніх військ (попередників сучасної Росгвардії) та 205-ту бригаду російської армії, а МВС Росії дозволив охороняти людей і важливі об'єкти лише за погодженням із керівництвом Чеченської Республіки^[117][9].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1]. 27 січня 1997 року громадяни Ічкерії обрали парламент і президента - Аслана Масхадова^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія ставила в Ічкерії підконтрольні уряди.

23 листопада 1994 року Тимчасова рада, маріонеткова опозиція, оголосила про створення «Уряду національного відродження» на чолі з Хаджиєвим^[1]. Російська армія передала Тимчасовій раді бронетехніку й гелікоптери з екіпажами для штурму Грозного, столиці Ічкерії, але 26 листопада Збройні сили Ічкерії розбили війська нападників (докладніше: «Організація перевороту»)^[1].

17 грудня 1994 року, через шість днів після відкритого вторгнення, президент Росії Єльцин указом № 2200 створив в Ічкерії окупаційне управління на чолі з міністром Росії у справах національностей Єгоровим (докладніше: «Встановлення нової системи управління»)^[1][115]. 26 грудня маріонеткова опозиція оголосила «уряд» Хаджиєва вдруге. «Уряд» заявив, що готовий до переговорів з Росією і не вимагає виведення російських військ^[1].

24 жовтня 1995 року, через два тижні після того, як Москва зупинила переговори з керівництвом Ічкерії, Росія змінила главу маріонеткового уряду Хаджиєва на Завгаєва, останнього керівника радянської влади в Чечено-Інгушетії. 14-17 грудня Росія провела під окупацією «голосування» і оголосила свого ставленика «обраним» главою республіки (докладніше: «Імітація народного волевиявлення»)^[1].

Наприкінці січня 1996 року голова уряду Росії Чорномирдін написав депутатам російського парламенту, що підсумки «голосування» показали підтримку Завгаєва в республіці, і запропонував вирішувати війну як суперечку чеченців між собою^[1].

27 травня 1996 року президент Росії Єльцин приймав у Кремлі делегацію Ічкерії на чолі із Зелімханом Яндарбієвим, який виконував обов'язки президента. Росія включила Завгаєва до своєї делегації. Чеченські переговірники вимагали, щоб ставленик Москви пішов з-за столу, але російська сторона відмовила. Росія наполягала, щоб глава маріонеткового уряду підписав домовленість про припинення вогню, і делегація Ічкерії знову заперечила. Усі члени російської делегації, включно із Завгаєвим, підписали документ, як і представники Ічкерії. У сюжеті кореспондентів НТВ Черкасова, Реброва і Меліхова для програми «Підсумки» сказано, що російський ставленик не хотів підписувати жодних домовленостей із Зелімханом Яндарбієвим: «Однак центр [Москва] наказав, і регіон [маріонетковий уряд] відповів „є"»^[76].

14 липня 1996 року президент Росії Єльцин указом «Про заходи щодо стабілізації діяльності органів державної влади Чеченської Республіки» оголосив, що маріонетковий Комітет національної злагоди і «Уряд національного відродження» більше не потрібні^[50][1]. Замість них Москва визнала керівництвом республіки «обраного» Завгаєва, його уряд, маріонетковий парламент і глав районів^[1][50].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що російське окупаційне управління насправді контролювало маріонетковий уряд^[1]. Вони пишуть про указ № 435, яким президент Росії Єльцин 31 березня 1996 року обіцяв припинити наступ, почати переговори з Ічкерією та оголосити амністію: «всі ці заходи розглядалися як допоміжні в процесі легітимізації [визнання законним] маріонеткового режиму»^[1]. Тім Гульдіман, глава місії Організації з безпеки і співробітництва в Європі в Грозному з січня 1996 року, писав у 1998 році, що Москва військами відтісняла Збройні сили Ічкерії на південь і використовувала уряд Завгаєва, щоб посилити вплив Росії в Чеченській Республіці^[14].

31 липня 1996 року на зустрічі з чеченцями, які жили в Москві, глава маріонеткового уряду Завгаєв сказав, що Збройні сили Ічкерії не контролюють більшості районів республіки^[118]. 6 серпня армія Ічкерії атакувала окупантів у Грозному^[1]. 7 серпня Завгаєв утік на базу окупаційних військ у Ханкалі, на східній околиці міста^[9], а потім покинув Чеченську Республіку^[119]. Наприкінці серпня міліціонери маріонеткового уряду перейшли зі своїх будівель до російських військових в аеропорт «Північний» на північ від столиці^[9]. Захисники звільнили Грозний від окупантів і змусили Росію сісти за стіл переговорів. 31 серпня 1996 року Москва підписала з керівництвом Ічкерії мирні угоди в Хасав'юрті, місті в підконтрольному Росії Дагестані (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. До листопада 1996 року колонізатор називав Завгаєва, який виїхав, «главою республіки»^[1][120]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з Ічкерії. 27 січня 1997 року чеченці обрали президентом Ічкерії Аслана Масхадова^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти руйнували мечеті, обстрілювали кладовища і зрівняли із землею давні кургани на південь від Грозного.

Російські артилеристи, льотчики та екіпажі вертольотів обстрілювали мечеті в селах і містах Ічкерії^[23][1]. Підходячи до села, окупанти насамперед стріляли по верхівці мечеті, найвищої будівлі, а снайпери обстрілювали мечеті без причини^[24]. За оцінкою Іси Адаєва, директора Національного музею Ічкерії, до травня 1996 року російські війська знищили або пошкодили 70 відсотків мечетей республіки^[24]. Екіпажі російських вертольотів бомбили сільські кладовища, а снайпери обстрілювали їх^[72][121].

У лютому-березні 1995 року російський полк два місяці і сім днів стояв біля трьох давніх поховальних курганів, земляних пагорбів над могилами, між селами Старі Атаги і Чечен-Аул на південь від Грозного. Міська рада Грозного виділила навколо курганів 26 гектарів під музей археології, і туди привезли огорожу, знаки, які попереджали, що тут пам'ятки, і будматеріали. Солдати розкопали кургани посередині спеціальною машиною, яка супроводжує танкові полки, а потім зрівняли із землею. Окупанти знесли танками огорожу і знаки. Солдати нарили між курганами окопів, а будматеріали музею пустили на бліндажі та блокпости. Іса Адаєв у травні 1996 року розповів громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Празі: «Це були цілеспрямовані дії. Одним-двома випадковими влучаннями не можна було зробити того, що було зроблено»^[24].

На початку лютого 1995 року російські снайпери стріляли з пагорбів над Самашками, селом на заході Ічкерії, по сільському кладовищу і пошкодили могили. Через обстріл родини на день відклали похорон чеченців, яких окупанти вбили мінометним вогнем 2 лютого^[72]. У квітні 1995 року екіпажі російських вертольотів бомбили Кошкельди, село на сході Ічкерії, і сільське кладовище^[121]. З 14 по 20 грудня 1995 року артилеристи окупаційних військ обстрілювали мечеть у Гудермесі, другому за величиною місті Ічкерії, і вбили біля неї понад 30 городян (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1].

До лютого 1996 року російські війська зруйнували мечеті й мінарети, вежі при мечетях, у Бамуті, селі на заході Ічкерії^[23].

З 3 по 9 березня 1996 року російські війська штурмували Серноводськ, село на заході Ічкерії. Російські солдати спалили сільську мечеть разом із тілами чеченців, яких сельчани принесли туди для похорону (докладніше: «Наруга над мертвими»)^[122][24]. Садит Гісатова, чеченка із Серноводська, у травні 1996 року розповіла трибуналу «Гласності» у Празі: «Коли ми приїхали в мечеть, щоб поховати тіла, які там лежали, то побачили, що мечеть згоріла. Згоріли і всі тіла. У яких країнах знищують церкви і мечеті? Це ж святая святих»^[24].

До травня 1996 року окупаційні війська під час бомбардувань Грозного зруйнували меморіал жертвам виселення чеченців до Середньої Азії 1944 року, а напис на камені збили пострілами. Чеченці склали меморіал 1992 року з надгробків, які після виселення колонізатори пускали на будівництво будівель, доріг і свиноферм^[123][24].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти спалювали архіви, бібліотеки, книги і рукописи чеченців.

Російські артилеристи обстрілювали, а льотчики бомбили в Грозному будівлі архіву, бібліотек і наукових інститутів. Документи, книги і рукописи в цих будівлях згоріли^[1][24]. Російські воєначальники за допомогою солдатів вивозили давні книги на вантажівках у бік Моздока, міста в Північній Осетії, та Інгушетії, підконтрольних Росії (докладніше: «Крадіжка культурних цінностей»)^[24].

З 31 грудня 1994 року окупаційні війська штурмували центр Грозного, де Центральний державний архів Чеченської Республіки зберігав близько 656 тисяч справ з історії чеченського та інгуського народів більше ніж за два століття. Одна будівля архіву стояла на вулиці Орджонікідзе, за сто метрів від палацу президента Ічкерії^[1]. Правозахисник «Меморіалу» Олег Орлов, який на початку штурму був у підвалі палацу разом із групою російського уповноваженого з прав людини Сергія Ковальова, у лютому 1996 року розповів у Москві громадському трибуналу російського фонду «Гласність», що в ніч на 4 січня 1995 року вийшов із підвалу: «Ми побачили, що весь центр міста вже зруйнований, практично всі житлові будинки або згоріли, або продовжували горіти. … Цей архів ми бачили – він повністю згорів»^[23]. У лютому 1995 року заступник керівника російського архівного відомства Єремченко приїхав до Грозного і встановив, що в будівлях архіву на вулицях Орджонікідзе і Чехова окупанти знищили всі документи разом із запасними копіями на плівці. Третя будівля архіву, на Карагандинській вулиці, уціліла. У ній зберігалися близько 90 тисяч справ про чеченців та інгушів, яких СРСР 1944 року виселив до Казахстану. 21 вересня 1995 року заступник керівника відомства Єремченко у відповіді на запит написав, що окупанти знищили 87 відсотків із 795 тисяч справ у всіх державних архівах Чеченської Республіки^[1].

На початку 1995 року російські війська обстрілами повністю спалили республіканську наукову бібліотеку імені Чехова в Грозному^[1]. Етнограф Ян Чеснов, який вивчав чеченців і бачив руїни бібліотеки, 24 квітня 1996 року розповів у Москві громадському трибуналу фонду «Гласність»: «Спалені архів, республіканська бібліотека. … Спалено весь книжковий фонд. Книги чеченською мовою, видані в 30-ті роки латинською графікою [латинськими літерами], давні арабські книги. Загинула унікальна бібліотека»^[24].

У січні 1995 року окупанти обстрілами знищили Чеченський національний музей у Грозному разом із відділом давніх книг і рукописів (докладніше: «Знищення історичної пам'яті»)^[24]. На початку 1995 року російські війська знищили в Грозному бібліотеку Науково-дослідного інституту гуманітарних наук Чеченської Республіки. У бібліотеці зберігалися праці всіх відомих дослідників Кавказу, записи експедицій про мови чеченців та інгушів, оригінали середньовічних книг і рукописів^[1].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що в Грозному згоріли науково-технічна бібліотека, три бібліотеки вишів, бібліотеки всіх наукових інститутів, республіканська дитяча бібліотека та архіви спілок письменників, художників, композиторів і театральних діячів. За даними «Меморіалу», окупанти зруйнували або непоправно пошкодили фольклорний центр з архівом^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти руйнували музеї, наукові інститути та давні пам'ятки чеченців.

Під час штурму Грозного російські артилеристи обстрілювали, а льотчики бомбили центр міста, де стояли музеї та наукові інститути Ічкерії^[1][24]. Російські льотчики обстрілювали ракетами давні вежі та поселення в горах на півдні Ічкерії^[24]. Окупанти займали руїни музеїв і грабували вціліле (докладніше: «Крадіжка культурних цінностей»)^[24]. Російські війська спалили в Грозному майже весь Центральний державний архів Чеченської Республіки та республіканські бібліотеки (докладніше: «Спалення книг та архівів»)^[1]. Солдати окупаційних військ руйнували мечеті та зрівнювали із землею давні поховальні кургани (докладніше: «Знищення святинь і некрополів»)^[24].

У січні 1995 року російські війська знищили Чеченський національний музей у Грозному. Музей зберігав близько 320 тисяч експонатів, серед них археологічні знахідки давнього та середньовічного Кавказу, традиційний чеченський одяг і старовинні рукописи^[1][24]. Директор музею Іса Адаєв у травні 1996 року розповів громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Празі: «З 1 по 4 січня 1995 року велися досить цілеспрямовані обстріли будівлі музею з кількох боків». Коли 7 січня директор потрапив до музею, «це був уже не музей — від нього нічого не залишилося — тільки руїни». 18 січня російський спецназ захопив руїни^[24]. Заступник директора музейного центру міністерства культури Росії Хотін, який наприкінці березня 1995 року оглядав руїни музею, у лютому 1996 року розповів громадському трибуналу фонду «Гласність» у Москві: «Характер руйнувань свідчить про те, що там застосовували шквальний вогонь. Поруч із музеєм є невеликий парк, що складається приблизно з 50 досить старих дерев. Так от усі ці дерева зрізані наполовину. Усі!»^[23].

На початку 1995 року окупанти знищили в Грозному Науково-дослідний інститут гуманітарних наук Чеченської Республіки, заснований 1907 року^[1]. У 1995 році російські льотчики обстрілювали ракетами й бомбили Кого-Майсту, старовинне селище в горах на півдні Ічкерії, далеко від боїв. Під час обстрілу окупанти зруйнували шість веж, які простояли тринадцять століть, убили чеченського хлопчика Дені Муртазова й поранили жінку з його сім'ї так, що вона стала інвалідом^[24].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що російські війська зруйнували або непоправно пошкодили в Грозному університет, педагогічний і нафтовий інститути, геологічний музей. За оцінкою «Меморіалу», російські війська не брали до уваги порятунок культурних цінностей і завдали культурі чеченського народу непоправної шкоди^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти викрадали чеченців і приховували від їхніх рідних інформацію про долю, місцеперебування чи стан.

Російські військові, бійці ОМОНу (міліцейського спецназу) та внутрішніх військ МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії) затримували чеченців на блокпостах і забирали з домівок, іноді вночі^[100][1][23]. Російські солдати перевіряли паспорти за списками для арешту, які отримували з МВС Росії, затримували за ними чеченців навіть із документами й перепустками, а потім передавали до штабу МВС Росії в Ічкерії. До цих списків потрапляли й жінки та старі люди^[24].

Російські військові та міліціонери не давали затриманим чеченцям повідомити про себе родині, і рідні вважали їх зниклими безвісти. Окупанти садили викрадених у ями при військових частинах і не реєстрували арешт (докладніше: «Система фільтраційних таборів»)^[1][23].

Російські військові везли затриманих чеченців із комендатур до фільтраційних таборів, і дорогою люди часто безслідно зникали. Коли рідні дізнавалися, де тримають людину, російська охорона одразу вивозила її звідти^[24].

На запити про зниклих, які значилися у списках фільтраційних таборів, російські відомства відповідали, що цих людей відпустили^[1]. Чеченське товариство «Жертви війни» розшукувало чеченців, яких окупанти затримали в Грозному і на блокпостах з 11 грудня 1994 року по травень 1995 року, і не знайшло жодного з них у російському списку 252 відпущених. За адресами з російських списків жінки з товариства не знаходили людей із такими прізвищами^[24].

Рідні зниклих подавали заяви до товариства «Жертви війни». На 8 серпня 1995 року зниклими безвісти значилися 1308 мирних громадян Ічкерії^[1]. До середини жовтня 1996 року в списку товариства було 1432 зниклих чеченці^[31]. Навесні 1997 року Ічкерія передала Росії список із 1563 зниклих^[1].

Російські військові катували й убивали частину викрадених, а рідні потім знаходили їхні тіла там, де стояли російські частини (докладніше: «Вбивство полонених і затриманих»)^[1].

9 січня 1995 року окупанти затримали в Грозному Шамсу Магомадова, і охорона фільтраційного табору в Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії, записала, що відпустила його 2 лютого^[24]. Шамса Магомадов не повернувся додому, а взимку 1995-1996 років МВС Росії обіцяло його сестрі обміняти брата на полоненого російського солдата (докладніше: «Захоплення заручників»)^[24][1]. 21 травня 1995 року на блокпосту № 13 біля Самашок, села на заході Ічкерії, російські військові затримали Руслана Паршоєва з цього села, і російський майор Морозов відвіз його до своєї частини біля Ассиновської, станиці на заході Ічкерії. Наступного дня начальник штабу внутрішніх військ МВС Росії в Ічкерії Львов наказав відправити затриманого в Ханкалу, головну базу окупаційних військ на східній околиці Грозного, де його забрали бійці загону спецназу «Русь», і Руслан Паршоєв зник безвісти^[1]. Улітку 1995 року окупанти викрали на блокпосту дорогою до Грозного Хамада Курбанова, представника президента Ічкерії в Росії, який щойно вийшов на волю після місяця без звинувачення в московській в'язниці^[95]. Російська охорона тримала Хамада Курбанова в ямі біля Ассиновської та у фільтраційному таборі в Грозному, поки комісія при міжнародній місії ОБСЄ не домоглася його звільнення на переговорах Росії та Ічкерії^[24]. 23 грудня 1995 року російські військові за списками забрали на блокпосту біля в'їзду до Грозного Руслана Сосламбекова, голову руху «Народна дипломатія за мир і єдність», 28 днів не випускали з фільтраційного табору на околиці міста, потім відпустили^[23].

У лютому 1996 року російські військові зупинили на блокпостах 26 знайомих Мадіни Магомадової з товариства «Жертви війни», і всі вони зникли^[24].

1 серпня 1996 року на світанку бійці ОМОНу МВС Росії на гелікоптерах, джипах і бронетранспортерах напали на селище Долинський на північний захід від Грозного^[124]. Мовла Ідрісов із Долинського в день нальоту розповів кореспондентові агентства Reuters, що омонівці зайшли на перший і другий поверхи, забрали всіх чоловіків, яких знайшли, і залишили одного: 65-річного, з однією ногою, на милицях^[125]. У терміновому зверненні Amnesty International від 6 серпня 1996 року сказано, що омонівці забрали 18 чеченців, серед них Асланбека Гассаєва та Умаха Могамедова: «Чоловіків із мішками на головах повели до автобуса, що чекав, і повезли. Відтоді їх ніхто не бачив»^[124]. У 1996 році Робоча група ООН з насильницьких зникнень запитала в Росії відомості про долю двох із них, а в 1997 році Росія відповіла, що їхні справи розслідують Генеральна прокуратура, МВС і ФСБ^[126][18].

24 серпня 1996 року восьмеро російських солдатів повели з двору в Грозному 67-річного інваліда Олексія Кармаєва, який скаржився до штабу 276-го полку російської армії на грабежі, після чого інвалід зник безвісти^[31][107].

До кінця жовтня 1996 року тюремне відомство МВС Росії відповіло на список із понад 1300 зниклих, переданий після припинення вогню в червні 1996 року, що сорок людей зі списку сиділи під вартою і вийшли на волю, але всі сорок вийшли до 1993 року, ще до війни. Про решту відомство не повідомило. 22 січня 1997 року офіцер російської групи розшуку Ізмайлов сказав в ефірі телеканалу ОРТ, що зниклих чеченців, найімовірніше, немає серед живих, і не уточнив, чи вбили їх російські військові в бою, чи розстріляли під час затримання, чи вони померли під вартою^[31]. У січні 1998 року Робоча група ООН з насильницьких зникнень повідомила, що Росія не з'ясувала долю жодного зниклого, про якого її запитували^[18].

10 червня 1996 року робочі групи Росії та Ічкерії з розшуку зниклих домовилися припинити затримання за списками та іншими паперами без законної сили^[104].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія підписувала з Ічкерією та її селами угоди, за якими захисники здавали зброю, а російські війська залишалися в республіці, і порушувала ці угоди.

Російські делегації записували в угоди, що російські частини йдуть із республіки в міру того, як Збройні сили Ічкерії здають зброю^[1][9]. Поки тривали переговори, президент Росії Єльцин указами залишав війська в республіці на постійній основі^[10][127].

14 червня 1995 року бійці Збройних сил Ічкерії захопили заручників у Будьоннівську, підконтрольному Росії місті на північний захід від республіки, і зажадали припинити війну. 19 червня Росія почала переговори з Ічкерією в Грозному^[1]. 20 і 21 червня делегації підписали протоколи, за якими російські війська йшли з республіки район за районом^[128][129]. 3 липня президент Росії Єльцин підписав указ № 663: «Дозволити дислокувати [розміщувати] на постійній основі на території Чеченської Республіки… військові частини… Збройних Сил Російської Федерації»^[10]. 27 липня голова російської делегації, міністр у справах національностей Михайлов, заявив на переговорах у Грозному, що Росія «більше не пов'язує підписання угоди з військових питань із політичною угодою і статусом Чечні»^[1]. 30 липня делегації підписали угоду про припинення воєнних дій. У ній армію Ічкерії назвали «незаконними збройними формуваннями» і записали, що спершу зброю здавала вона, потім чеченці, які зі зброєю охороняли свої села, потім усі решта^[11][12]. Російські війська за угодою йшли «одночасно з роззброєнням», а бригада внутрішніх військ МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії) і бригада російської армії залишалися в республіці. Російська делегація дописала до тексту примітку, що законодавство Росії Ічкерію не визнає (докладніше: «Позбавлення суб'єктності»)^[11][12].

Після угоди бійці армії Ічкерії почали здавати зброю і повернулися у свої села, а російські частини з республіки не пішли^[1][9]. 9 жовтня 1995 року, через десять тижнів після угоди, Росія звинуватила в замаху на командувача окупаційних військ Романова прихильників Джохара Дудаєва, президента Ічкерії, призупинила переговори і наказала військам відновити наступ (докладніше: «Привласнення статусу жертви агресором»)^[1].

Навесні 1996 року командування окупаційних військ і маріонетковий уряд у Грозному підписували із селами Ічкерії «Протоколи про мир і злагоду», за якими село зобов'язувалося не пускати до себе бійців армії Ічкерії, а Росія обіцяла позбавити його боїв^[1][14]. До 28 березня 1996 року, за даними французького агентства AFP, такі протоколи підписали понад 120 сіл^[130]. Перед підписанням російські війська оточували село й обстрілювали його (докладніше: «Колективні покарання»)^[24]. Російські льотчики бомбили села, які підписали протоколи (докладніше: «Фальшиві гарантії безпеки»)^[1].

27 травня 1996 року голова уряду Росії Черномирдін і Зелімхан Яндарбієв, який виконував обов'язки президента Ічкерії, підписали в Москві домовленість про припинення вогню^[1]. 10 червня в Назрані, місті в підконтрольній Росії Інгушетії, делегації Росії та Ічкерії доповнили її протоколом, де Росія зобов'язалася вивести свої війська з республіки до кінця серпня 1996 року^[16]. 25 червня президент Росії Єльцин указом № 985 велів вивести до 1 вересня лише частини чотирьох військових округів, а з'єднання, які стояли в республіці постійно, облаштовувати^[127]. 9 липня, через шість днів після того, як Єльцин виграв вибори президента Росії, окупанти почали новий наступ (докладніше: «Фальшиве перемир'я»)^[1]. 22 серпня, коли Збройні сили Ічкерії оточили окупантів у Грозному, генерал Лебідь, секретар Ради безпеки Росії, та Аслан Масхадов, начальник Головного штабу Збройних сил Ічкерії, підписали в Нових Атагах, селі на південь від Грозного, угоду про припинення вогню. Росія зобов'язалася в ній вивести війська з Грозного до 26 серпня, а з усієї республіки - до кінця серпня, але почала йти з міста 28 серпня^{[131][132][9]}.

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що Росія не сприймала всерйоз переговори з Ічкерією^[1].

31 серпня 1996 року, після того як Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів^[9], генерал Лебідь і Аслан Масхадов підписали в Хасав'юрті, місті в підконтрольному Росії Дагестані, мирні угоди. Росія та Ічкерія записали в них відмову від сили і погроз силою при вирішенні спірних питань. Сторони домовилися укласти угоду про основи своїх відносин до 31 грудня 2001 року^[33]. Останні російські війська пішли з республіки 31 грудня 1996 року, через чотири місяці після строку з угоди в Нових Атагах^[1]. Через три роки після угод у Хасав'юрті Росія знову напала на Ічкерію. 21 вересня 1999 року російські льотчики почали бомбити Грозний, а 29 вересня російська армія вторглася в республіку^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти брали мирних чеченців у заручники й відпускали їх в обмін на полонених і вбитих російських військових, зброю або гроші.

Російські військові складали списки затриманих чеченців для обміну і вносили до них людей, які за віком не могли тримати зброю^[24]. За довідкою тюремного відомства МВС Росії, з 11 грудня 1994 року по 22 липня 1995 року міністерство передало для обміну на полонених російських військових 141 в'язня фільтраційних таборів (докладніше: «Система фільтраційних таборів»)^[1].

Російські міліціонери й солдати обіцяли відпустити затриманого чеченця, якщо його рідні привезуть гроші, російського солдата з полону або тіло загиблого^[1][24]. Окупанти використовували родичів заручників, щоб дізнатися, де Збройні сили Ічкерії тримають полонених росіян: рідні шукали полонених, щоб визволити своїх, а ФСБ Росії збирала в них відомості і 29 липня 1995 року склала довідку про місця, де тримають російських солдатів^[1][103].

9 січня 1995 року російські військові затримали в Грозному Шамсу Магомадова (докладніше: «Викрадення людей»). Узимку 1995-1996 років його сестра Мадіна Магомадова домагалася в полковника МВС Росії Пілюгіна обміну брата. Вона розповіла «Меморіалу»: «Мені сказали: «Так, твій брат живий, ми обміняємо — знайди солдата [полоненого російського солдата]». Знайшла я солдата — пройшла всі ці гори, села, іде війна, під обстрілом я шукала солдата — знайшла, принесла фотографію. Мені кажуть: «Солдат — дезертир, не підлягає обміну…» … «Іди, шукай офіцера». … знайшла офіцера, принесла фотографію офіцера... Мені кажуть: вибачте, товаришко Магомадова, вашого брата звідси повезли, а туди, де він має бути, його ще не привезли. Ми його не можемо знайти». Окупанти так і не звільнили Шамсу Магомадова, і про його долю нічого не відомо^[1].

Російські військові та спецслужби виставляли на обмін захоплених родичів і охорону президента Ічкерії. 19 лютого 1995 року окупанти затримали в Грозному Махарбі Дудаєва, молодшого брата президента, а 6 квітня МВС Росії виставило його на обмін у Малих Атагах, селі на південь від Грозного, разом із 16 в'язнями фільтраційних таборів. Міністерство обміняло в'язнів на полоненого російського майора, а брата президента відпустило окремо^[1][81][48]. У ніч на 28 травня 1996 року російські прикордонники затримали в аеропорту Нальчика, столиці підконтрольної Росії Кабардино-Балкарії, вдову президента Ічкерії з її охоронцем, і ФСБ Росії відпустила вдову, а охоронця обміняла на полоненого російського священника^[15][133].

Російські солдати та охорона фільтраційних таборів вимагали викуп за затриманих чеченців. Наприкінці березня 1995 року охоронці військової частини біля Ассинівської, станиці на заході Ічкерії, запитували затриманих чеченців, хто більше заплатить, щоб вийти^[1]. У квітні 1995 року охорона фільтраційного табору на північно-східній околиці Грозного отримала п'ять мільйонів рублів за звільнення затриманого чеченця^[23]. 15 травня 1995 року російські солдати посадили затриманого чеченця із Шалі, міста на південний схід від Грозного, у яму при своїй частині, пропонували йому вийти за гроші й через 18 годин відпустили^[100]. У грудні 1995 року російські військові затримали на блокпості п'ятьох літніх чеченців, і рідні викупили їх із фільтраційного табору за десять мільйонів рублів^[23]. 17 квітня 1996 року російські солдати затримали біля в'їзду в Грозний чеченку з двома братами й зажадали за них три мільйони рублів, а ввечері відпустили всіх трьох, і брат віддав їм гроші^[24]. 18 квітня російські військові забрали з будинків у Нових Алдах, селищі на південно-західній околиці Грозного, шістьох чеченців, і рідні викупили їх із фільтраційного табору на міській автобазі^[24].

МВС Росії та командування окупаційних військ вимагали за затриманих чеченців полонених російських військових, їхні тіла та зброю. У березні 1996 року співробітники МВС Росії зажадали від родичок чеченця, якого з січня тримали у фільтраційному таборі в Грозному, відкопати й привезти тіла трьох офіцерів російського міліцейського спецназу і наприкінці березня, отримавши тіла, відпустили його^[1]. У березні 1996 року солдати МВС Росії затримали на блокпості між Гойтами і Старими Атагами, селами на південь від Грозного, трьох чеченців, і 28 березня окупанти обміняли їх на п'ятьох російських солдатів^[31]. 7 квітня 1996 року російські військові вивезли Саідаша Шамахурова з Гікалова, села на південь від Грозного, до Ханкали, головної бази окупаційних військ на східній околиці Грозного, де слідчі вимагали записати на магнітофон його прохання обміняти його на 15 полонених російських солдатів і 48 будівельників. 27 квітня окупанти обміняли його на російського солдата^[31]. У травні 1996 року бійці внутрішніх військ МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії) затримали в центрі Грозного від 17 до 20 чеченців, які лагодили труби опалення, і на допиті зажадали, щоб рідні привезли за них зброю або полонених російських військових. Наступного вечора охорона випустила їх^[31].

Російські солдати брали заручників під час штурмів і в оточенні. 7 квітня 1995 року, під час штурму Самашок, села на заході Ічкерії, окупанти захопили в заручники чотирьох чеченських чоловіків, загнали їх у яму в гаражі й розстріляли з автоматів. Одного окупанти вбили на місці, пораненого другого - наступного дня, двоє вижили (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[1]. 10-12 серпня 1996 року бійці внутрішніх військ МВС Росії, оточені Збройними силами Ічкерії, тримали в заручниках близько 500 хворих, їхніх рідних і медиків у 9-й міській лікарні Грозного. 12 серпня окупанти пішли з лікарні, узявши живим щитом сто заручників, і відпустили їх біля колишньої автошколи, де стояли російські частини, коли захисники віддали чотирьох полонених російських солдатів (докладніше: «Використання людей як «живого щита»»)^[81][1].

11 і 12 серпня 1996 року, коли Збройні сили Ічкерії звільняли Грозний від окупантів, солдати 101-ї бригади внутрішніх військ МВС Росії виводили чеченських чоловіків із кварталів навколо «15-го містечка», своєї бази на вулиці Леніна, і тримали їх там як заручників. 14 жовтня 1996 року Магомед Тарамов розповів «Меморіалу», як 12 серпня російські військові вивели його з дому разом із сином Алімханом: «Ми ніякі не бойовики [так росіяни називали Збройні сили Ічкерії], участі у збройних діях не брали. Нас вони вивели на вулицю, а там біля стінки стоять ще людей дев'ять... Усього нас зібралося людей двадцять чотири». За звільнення заручників офіцери бригади вимагали від рідних привезти поранених солдатів з оточених російських блокпостів і тіла загиблих або домогтися, щоб армія Ічкерії пропустила на ці пости їжу. Гаріб Асіялов, якого родички заручників покликали на переговори біля «15-го містечка», у жовтні переказав «Меморіалу» слова російського офіцера: «…я підпорядковуюся Кулікову [главі МВС Росії]. Будемо міняти голову на голову — нашого пораненого або вбитого на вашого живого». За його словами, за поранених і вбитих солдатів, яких рідні возили на вантажівці, бригада відпустила 32 заручників^[81]. 16 серпня, коли рідні привезли на базу тіла восьми російських військових, окупанти звільнили Магомеда й Алімхана Тарамових^[1].

17 серпня 1996 року солдати 101-ї бригади обшукали квартали біля «15-го містечка» і повели звідти на базу як заручників чеченських чоловіків. Офіцери бригади пообіцяли відпустити їх за тіла російських солдатів, закопаних біля автовокзалу та хімічного заводу, і 19 серпня, коли російські солдати вивезли через позиції Збройних сил Ічкерії 28 тіл, відпустили заручників. Правозахисники «Меморіалу» опублікували імена дванадцяти з них^[81] і пишуть, що біля «15-го містечка» та в 9-й міській лікарні Грозного бійці внутрішніх військ брали заручників за прямим наказом командирів своїх частин^[1].

Генеральний секретар ООН у доповіді від 26 березня 1996 року навів повідомлення правозахисних організацій: російські війська часто затримували будь-якого чеченського чоловіка, були проти нього докази чи ні, щоб обміняти на полонених російських солдатів^[42]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що відомства Росії не раз використовували як заручників цивільних в'язнів фільтраційних таборів і здебільшого пропонували Ічкерії в обмін чеченців, які не брали участі в боях. За висновком «Меморіалу», захоплення заручників стало для російських військових постійною практикою^[1].

Російські прокурори не віддали під суд нікого з окупантів, які захопили заручників у 9-й лікарні та біля «15-го містечка» в Грозному (докладніше: «Безкарність виконавців»)^[31][1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія вирішувала, яким журналістам працювати в Ічкерії, відбирала в них відзняті касети і переслідувала за репортажі про війну.

1 грудня 1994 року, за десять днів до відкритого вторгнення, голова уряду Росії Черномирдін розпорядженням № 1886-р створив Тимчасовий інформаційний центр^[54][1]. 9 грудня постановою № 1360 російський уряд доручив центру видавати журналістам акредитацію, дозвіл працювати в Ічкерії, і негайно відбирати її за відомості, які центр визнає невірними. Уряд дав МВС Росії та ФСК (попередниці сучасної ФСБ) право висилати з Ічкерії приїжджих, яких вони визнають небезпечними^[68].

29 грудня 1994 року МВС Росії оголосило, що акредитація Тимчасового інформаційного центру не дає права їздити туди, де стоять російські внутрішні війська (попередники сучасної Росгвардії)^[1].

Наприкінці січня 1995 року російський уряд створив Мобільний інформаційний центр у Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії, де стояв штаб окупантів. Лише акредитація цього центру давала журналістам право перебувати в «зоні бойових дій», а там - лише під наглядом військових або чиновників. Окупанти зазвичай вважали цією зоною всю Ічкерію^[1].

Російські військові висилали з республіки журналістів без акредитації, а журналістів з акредитацією затримували і відбирали в них касети та апаратуру, пояснюючи, що потрібна ще акредитація міністерства оборони або МВС^[1].

15 грудня 1994 року заступник голови уряду Росії Сосковець оголосив, що уряд може відібрати в телеканалу НТВ ліцензію на мовлення за репортажі про жертв війни в Ічкерії. Після суспільного протесту уряд відмовився від цієї погрози^[134].

Наприкінці травня 1995 року співробітники ФСБ Росії біля станиці Ассинівська на заході Ічкерії заарештували журналістів НТВ за те, що вони знімали позиції російських військ, хоча командир російської дивізії це дозволив. ФСБ шість годин тримала журналістів у фільтраційному таборі і відпустила (докладніше: «Система фільтраційних таборів»)^[24]. 3 червня 1995 року російські військові заарештували трьох іноземних журналістів на кордоні Ічкерії з підконтрольним Росії Дагестаном і вичитали їх за те, що в них немає потрібної акредитації. Через чотири дні, 7 червня, окупанти відпустили журналістів до Москви, а касети і плівку відібрали^[134].

25 червня 1995 року Олена Масюк, журналістка російського телеканалу НТВ, записала інтерв'ю з Шамілем Басаєвим, командиром Збройних сил Ічкерії, у Ножай-Юртівському районі на південному сході республіки^[134]. У квітні 1996 року журналістка розповіла в Москві громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «Щоб отримати акредитацію для роботи в Чечні, потрібно було потрапити на військовий аеродром у Моздоку, де видавали акредитації, — але для того, щоб проїхати на аеродром, потрібно було цю акредитацію вже мати». Про дорогу до Шаміля Басаєва вона сказала трибуналу: «Щоб потрапити в чеченське село, де, за моїми припущеннями, перебував тоді Басаєв, мені потрібно було в обхід російських блокпостів пройти 12 кілометрів пішки»^[24]. 13 липня 1995 року Генеральна прокуратура Росії порушила проти Олени Масюк кримінальну справу за те, що вона не розповіла слідству, де брала інтерв'ю. Наприкінці серпня прокуратура закрила справу без обвинення і попросила відомство уряду Росії у справах преси зробити так, щоб такі інтерв'ю не повторювалися^[134].

З 6 по 9 березня 1996 року, поки Збройні сили Ічкерії атакували окупантів у Грозному, російські чиновники заборонили телевізійним групам у місті знімати^[105]. 8 серпня 1996 року російський солдат на блокпосту біля Грозного наказав чотирьом журналістам іноземних ЗМІ повернути назад і пригрозив знищити апаратуру, а коли вони повернули, окупанти вистрілили по їхній машині з гранатомета і промахнулися. Через дві години російські льотчики обстріляли журналістів з вертольотів біля іншого в'їзду до міста, але нікого не поранили^[105].

У звіті за 1996 рік міжнародна організація Committee to Protect Journalists написала, що російські війська всю війну не визнавали акредитацію журналістів, псували їхню плівку, знищували апаратуру і стріляли по їхніх машинах з блокпостів і бойових вертольотів^[105].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти вбивали беззбройних чеченців на дорогах, у будинках і в підвалах.

У захоплених селах і містах російські солдати з міліціонерами ходили по будинках під час «зачисток» (так росіяни називали обшуки будинків і затримання чеченців). Окупанти кидали гранати в підвали, де від обстрілів ховалися сім'ї. Російські солдати підпалювали будинки разом із людьми. Під стінами будинків окупанти розстрілювали беззбройних чеченців, серед них жінок і старих^[1]. Російські снайпери стріляли по тих, хто виходив із будинків і підвалів. Під вогнем снайперів чеченські сім'ї по кілька днів не могли забрати з вулиць і поховати тіла своїх родичів^[34][135].

Російські військові 17 грудня 1994 року розстріляли з бронетранспортерів колону біженців із Грозного біля кордону з підконтрольною Росії Інгушетією і вбили на місці десятьох людей^[1]. Російський льотчик 22 грудня 1994 року розбомбив легкові машини, які скупчилися на перехресті в Грозному, а потім випустив ще дві ракети по тих, хто прибіг допомагати пораненим. Усього на перехресті окупанти вбили до двадцяти людей^[1][23].

На початку січня 1995 року спецназівці 67-ї бригади російської військової розвідки завалили гірську дорогу, якою з Грозного йшли від обстрілів мирні чеченці. Розвідники викликали штурмову авіацію, і російські льотчики розбомбили машини біженців, що скупчилися біля завалу^[1]. У Шалі, місті на південний схід від Грозного, 3 січня 1995 року російські льотчики скинули касетні бомби на автомобільний ринок і бомбили вдруге тих, хто прибіг допомагати пораненим (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1][23]. Російські військові, які обшукували двори в селищі Бутенко на околиці Грозного, 29 січня і 3 лютого 1995 року розстріляли з автоматів чотирьох людей, серед них трьох із сім'ї Гагаєвих^[23][1]. Омонівці, бійці СОБРу (міліцейський спецназ) і солдати внутрішніх військ МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії) 3 лютого обшукували будинки в Петропавлівській, станиці на північний схід від Грозного, і вбили п'ятьох чеченців^[24].

На початку березня 1995 року Збройні сили Ічкерії на вимогу сільчан були змушені піти із Самашок, села на заході Чеченської Республіки. 7 квітня, після обстрілу, близько 250 солдатів Софринської бригади внутрішніх військ МВС Росії, омонівці та бійці СОБРу з Москви, Підмосков'я та Оренбурга штурмували село. Окупанти захопили Самашки після короткого бою з невеликою групою озброєних чеченців із села^[8][1]. Увечері російські солдати загнали чотирьох чоловіків, які ховалися в коморі, в яму для ремонту машин у гаражі й розстріляли їх з автоматів. Окупанти вбили 71-річного Мусаїта Ісаєва і поранили Насруддіна Базуєва та Салавді Умаханова, а Абдурахман Чіндігаєв вижив. Салавді Умаханов 4 серпня 1995 року розповів співробітникові «Меморіалу» Олегу Орлову: «Муса [Мусаїт Ісаєв] каже: "Хлопці, не стріляйте. Худобу годувати треба... Не стріляйте"… Умить звідти автоматну чергу йому дали». Наступного дня російські військові вбили пораненого Насруддіна Базуєва та його доньку Раїсу Масаєву^[1].

8 квітня, коли в селі вже ніхто не чинив опору, солдати, омонівці та бійці СОБРу обшукували будинки. Садулла Юсупов, літній чеченець із Самашок, 13 квітня розповів співробітникові «Меморіалу» Олегу Орлову: «О десятій годині ранку тут побігли солдати… Вони кричали нелюдським голосом матом, матюкали, кричали: "Виходьте, суки!" і до кожного будинку підходили, стріляли». Російський солдат вистрілив з автомата в земляний підвал, де він сховався, а другий окупант кинув туди гранату і поранив його. Вибравшись, Садулла Юсупов побачив на вулиці тіла шістьох сусідів, серед них двох старих і жінку^[1]. Російські військові застрелили Лечі Арсаєва з двадцяти метрів, не намагаючись затримати, коли він вішав білий прапор на паркані свого будинку. На вулиці Шаріпова російські солдати підпалили будинок, де ховалися чеченці. Окупанти відразу застрелили Абі Ахметову, яка вийшла з вогню з піднятими руками. У доповіді Спостережної місії російських правозахисних організацій сказано, що Юкі Гайтукаєва, Маду Расуєв і Кесірт Расуєва не змогли вибратися з палаючого будинку і, очевидно, згоріли живцем^[8]. Місія опублікувала поіменний список 103 людей, яких окупанти вбили в Самашках 7 і 8 квітня^[8]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що не менше ніж половину з них російські військові вбили навмисно^[1].

П'яні російські військові 23 квітня 1995 року відкрили стрілянину біля магазину в центрі Гудермеса, другого за величиною міста Ічкерії, а солдати інших російських частин сприйняли її за напад і три з половиною години стріляли в місті. За рахунком прокуратури, яку Росія поставила в Грозному, окупанти вбили того дня десятьох беззбройних і поранили вісьмох^[1]. 7 липня 1995 року, під час переговорів Росії з Ічкерією, російські військові вбили в Пригородному, селі біля Грозного, сімох чеченців із сім'ї Чапанових, серед них дітей і старих^[1]. З 15 грудня 1995 року екіпажі російських гелікоптерів розстрілювали чеченців, які йшли від обстрілів із Гудермеса. На дорозі на схід від міста льотчики вбили або поранили близько п'ятнадцяти людей^[1][34]. 19-20 грудня 1995 року, знову захопивши Гудермес, який за п'ять днів до того звільнили Збройні сили Ічкерії, російські солдати обходили будинки й кидали гранати в підвали, де ховалися старі, хворі та поранені. Командувач окупаційних військ Шкірко назвав 267 мирних людей, убитих у Гудермесі (докладніше: «Брехня про власні дії»)^[1].

Російські солдати, які увірвалися в Серноводськ, село на заході Ічкерії, 3 березня 1996 року розстріляли з бронетранспортера трьох чоловіків у легковій машині й поранили четвертого^[1]. 17 березня, під час другого штурму Самашок, російські солдати вивели з підвалу у дворі на вулиці Калініна близько 40 чеченців, серед них 10-15 дітей, і поставили їх до стіни. Вийшовши за ворота, окупанти кинули у двір три гранати й поранили 17 людей, із них дві жінки померли від ран^[1][24]. 19 березня російські солдати вивели з підвалів одного з дворів Самашок чеченців, які там ховалися, і вишикували під стіною. Окупанти вбили чергою з автомата чеченку Захуд Жадієву, яка не зрозуміла наказу «стати до стіни» російською мовою^[24]. 25 квітня 1996 року солдати з російського блокпоста обстріляли автобуси, в яких з оточеного Шалі вивозили жінок і дітей. Окупанти поранили дев'ятьох людей, із них одна жінка померла від ран^[1][136]. Уночі 15 липня 1996 року в північно-західному передмісті Грозного солдати внутрішніх військ МВС Росії з двох бронетранспортерів розстріляли беззбройних людей у легкових машинах і вбили 12 або 13 людей. Окупанти підпалили машини й у деяких тіл відрізали вуха (докладніше: «Наруга над мертвими»)^[83][1]. 1 серпня омонівці МВС Росії напали на селище Долинський на північний захід від Грозного і застрелили двох молодих чоловіків, які спали в машині біля будинків (докладніше: «Викрадення людей»)^[124]. 10 серпня російські солдати, які захоплювали район Абаканської вулиці в Грозному, стріляли з вогнеметів у підвали будинків, не перевіряючи, чи є там люди. У підвалі будинку № 40 окупанти спалили 12 чеченців із двох сімей, серед них двох дітей трьох і чотирьох років та 85-річну жінку^[1]. 19 серпня 1996 року командування окупаційних військ вимагало від усіх, хто залишався в Грозному, за 48 годин покинути місто (докладніше: «Колективні покарання»). Наступного дня біля села Гойти на південь від Грозного екіпаж російського гелікоптера обстріляв біженців, які виїжджали зі столиці автобусами й легковими машинами, і вбив від десяти до дванадцяти людей^[1][27].

За висновком «Меморіалу», російські війська навмисно нападали на цивільних усю війну, а найбільше вбили бомбардуваннями й обстрілами^[1]. Тім Гульдіман, глава місії Організації з безпеки і співробітництва в Європі в Грозному, писав, що в березні 1996 року його співробітники назвали дії Росії в доповіді керівництву організації війною проти цивільного населення без воєнної необхідності^[14].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що Росія не вела рахунку вбитим нею беззбройним чеченцям^[1]. Спостережна місія розпитала 265 сімей біженців із Грозного і за їхніми розповідями оцінила, що з грудня 1994 року по березень 1995 року окупанти вбили в місті 25-29 тисяч людей^[1]. У березні 1996 року Генеральний секретар ООН у доповіді Комісії ООН з прав людини навів розрахунок російських правозахисних організацій: з 25 листопада 1994 року по 15 квітня 1995 року в Ічкерії від війни Росії загинули 26 550 цивільних, серед них 2300 дітей віком до 15 років і 5050 жінок^[42]. У щорічній доповіді за 1996 рік Human Rights Watch оцінила число цивільних, убитих в Ічкерії з грудня 1994 року, від 18 500 до 80 000^[27].

За всю війну російські військові суди засудили за вбивства цивільних сімох військових (докладніше: «Безкарність виконавців»)^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти руйнували міста і села Ічкерії разом із житлом, лікарнями та школами^[1].

Російські льотчики та артилеристи руйнували житлові квартали бомбардуваннями й обстрілами (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1]. У захоплених селах і містах російські солдати та міліціонери грабували будинки (докладніше: «Мародерство»), а потім підпалювали їх бензином, сіном або з вогнеметів^[8][121][24]. Після війни 1994-1996 років без житла залишилися 60 тисяч родин Грозного^[137].

Окупанти руйнували підстанції, зривали лінії електропередачі, підривали газопроводи^[23][24].

У грудні 1994 року російська авіація бомбила Грозний, столицю Ічкерії. 9 січня 1995 року Ірина з Третього мікрорайону на околиці Грозного розповіла Human Rights Watch у підконтрольній Росії Інгушетії: «Наш район постраждав першим… чи то 17, чи то 18 грудня, розбомбили три дев'ятиповерхові будинки інституту „Промавтоматика". Люди всі стали бездомними»^[138]. У ніч на 20 грудня російські льотчики скинули дві бомби на квартал одноповерхових будинків на перетині Московської вулиці та вулиці Ноя Буачідзе і повністю або частково зруйнували 18 будинків^[1]. Російська авіація розбомбила підстанцію, і Грозний залишився без світла^[23]. 31 грудня 1994 року окупанти почали штурм міста. Після 20 лютого 1995 року російський спецназ підпалював і підривав у Грозному будинки, нищив труби та лінії електропередачі^[24]. Через два з лишком місяці після початку штурму, до 6 березня 1995 року, російські війська захопили Грозний. 1 травня 1995 року російська журналістка Євгенія Альбац, яка в січні була в місті, сказала на слуханнях комісії Конгресу США: «Такого міста більше немає. У Грозному немає жодного будинку, який війна так чи інакше не зруйнувала б»^[38].

3 лютого 1995 року бійці російського ОМОНу (міліцейського спецназу) і внутрішніх військ МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії) обшукували будинки в Петропавлівській, станиці на північний схід від Грозного, і спалили 14 будинків. Усього окупанти зруйнували в станиці 86 будинків^[24]. У лютому 1995 року російські льотчики розбомбили в Аргуні, місті на схід від Грозного, дві школи, спортивну школу, лікарню та дитячий садок^[72]. У кінці березня 1995 року російські війська без бою захопили Гудермес, друге за величиною місто Ічкерії, а 29 і 30 березня солдати палили в ньому будинки з вогнеметів, і на вулиці Пархоменка цілими залишилися два будинки^[1][121]. У квітні 1995 року російські війська місяць обстрілювали Аллерой, село на сході Ічкерії, де жили 4500-5000 людей. Окупанти повністю зруйнували ракетами п'яту частину будинків Аллероя^[1].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії та ОМОН штурмували Самашки, село на заході Ічкерії. Чеченці в Самашках розповіли спостерігачам російської правозахисної організації «Меморіал», що солдати й омоновці палили будинки 8 квітня, коли обшукували село. Російські військові ночували в школі на Кооперативній вулиці, а вранці підпалили її, і школа вигоріла всередині^[8]. 10 квітня чеченка на прізвище Карнукаєва з Робочої вулиці розповіла Спостережній місії російських правозахисних організацій: «Будинки спалені. Мені зараз нікуди йти. Я голодна, холодна залишилася на вулиці з 4 дітьми»^[8]. Співробітник «Меморіалу» Віктор Лозінський з 18 квітня по 1 травня 1995 року оглядав спалені будинки Самашок. У лютому 1996 року він розповів громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «Село планомірно випалювали. Будинки підпалювали так: розбивали скло прикладом і на підвіконня просто клали ветош [ганчір'я], просочену якоюсь соляркою, і її підпалювали»^[23]. Спостережна місія опублікувала складений адміністрацією Самашок список 198 дворів, де окупанти повністю зруйнували хоча б один будинок, і в 155 із них згоріли майже всі будинки^[8]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що російські військові та співробітники МВС спалили більшість будинків у селі навмисно^[1].

З 30 вересня 1995 року до березня 1996 року російські внутрішні війська та міліція тримали в кільці Серноводськ, село на заході Ічкерії, зривали біля села лінії електропередачі й кілька разів підривали газопровід (докладніше: «Транспортна блокада»)^[24]. У грудні 1995 року, після того як Збройні сили Ічкерії звільнили Гудермес, російські війська обстрілювали й бомбили місто. За словами біженців і оцінками журналістів, окупанти зруйнували або пошкодили близько 40 відсотків будівель Гудермеса^[34].

З 3 по 9 березня 1996 року російські війська штурмували Серноводськ, спалили або зруйнували 30 відсотків будинків села, а російські солдати з ручних вогнеметів підпалювали квартири біженців на північній околиці села^[24]. 15 березня 1996 року, через 11 місяців після першого штурму, російські війська знову штурмували Самашки і зруйнували до основи Будинок культури та школу, яку чеченці відбудували заново. Журналісти, які приїхали після штурму, побачили в усьому селі лише три вцілілі будинки^[24]. 3 і 4 квітня 1996 року російські льотчики бомбили Шалажі, село на південному заході Ічкерії, і зруйнували десятки будинків, усю верхню частину села^[1][24]. 6 квітня 1996 року російські війська захопили Жані-Ведено, гірське село з 38 дворів на південному сході Ічкерії, з якого чеченці пішли від обстрілів, і місяць нікого до нього не підпускали. Коли російські військові пішли, у селі залишився один цілий будинок, а на місці більшості будинків спостерігач «Меморіалу» знайшов згарища без слідів снарядів і бомб^[1]. З 9 по 11 липня 1996 року російська артилерія обстрілювала, а авіація бомбила Гехі, село на південний захід від Грозного. Кореспондент московської газети «Известия» писав, що окупанти знищили понад третину села^[1][83]. У ніч на 11 липня російські артилеристи обстрілювали Махкети, гірське село на південному сході Ічкерії, з реактивних систем залпового вогню «Град» і «Ураган», які не можуть бити прицільно, і знищили 150 будинків^[1][83]. З 6 по 22 серпня 1996 року російські війська обстрілювали Грозний із важкої артилерії та бомбили його, а 21 серпня російські льотчики скинули на квартали п'ятиповерхівок на вулицях Сайханова та Ульянова запалювальні бомби, від яких будинки вигоріли всередині^[1]. У бюлетені Міжнародного комітету Червоного Хреста від 2 вересня 1996 року сказано, що після серпневих ударів усі 80 тисяч людей у Грозному залишилися без електрики та медичної допомоги: усі лікарні міста були зруйновані або сильно пошкоджені^[139].

26 липня 1995 року Комітет ООН з прав людини в зауваженнях щодо Росії висловив жаль, що російські збройні сили руйнували школи, лікарні та інші цивільні будівлі^[102].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти брали села Ічкерії в кільце блокпостів і не пропускали людей і транспорт.

9 грудня 1994 року, за два дні до відкритого вторгнення, голова уряду Росії Черномирдін постановою № 1360 наказав МВС закрити кордони Чеченської Республіки, а міністерству оборони - на час заборонити польоти над нею^[68]. 1 лютого 1995 року окупанти перекрили блокпостами кордон Ічкерії з підконтрольною Росії Інгушетією^[1].

З кінця лютого 1995 року частини МВС Росії ставили блокпости на дорогах між селами на заході Ічкерії^[8]. У кінці березня 1996 року блокпости на цих дорогах стояли майже на кожному кілометрі^[24].

Російські військові на блокпостах пропускали в села і міста лише тих, хто там прописаний^[1][140]. На постах російські солдати незаконно затримували чеченських чоловіків, які виходили з оточених сіл, і відвозили до фільтраційних таборів у Грозному та в Моздоку, П'ятигорську, Ставрополі - підконтрольних Росії містах на північний захід від Ічкерії (докладніше: «Система фільтраційних таборів»)^[1].

У лютому 1995 року російські військові з блокпостів біля Самашок, села на заході Ічкерії, у сутінках стріляли по будь-яких машинах, зокрема по машинах швидкої допомоги^[24]. У другій половині лютого солдати на блокпості № 13 біля села перестали пропускати туди вантажівки^[8]. З 13 березня 1995 року російські військові перекрили всі дороги в Самашки і 25 днів, до штурму 7 квітня, тримали село в блокаді^[8]. 7 квітня, у день штурму Самашок, окупанти зупинили на блокпості МВС 12 машин із чеченцями, які виїжджали із села, і до початку обстрілу випустили близько ста людей. Частину чоловіків із них російські військові відвезли гелікоптером до фільтраційного табору в Моздоку, а ті, хто не встиг виїхати, залишилися в селі під обстрілом^[8]. 8 квітня біля російського блокпоста на перехресті доріг із Самашок і Серноводська, села на заході Ічкерії біля кордону з Інгушетією, зібралися 800-1000 людей. За наказом командувача окупаційних військ Куликова командири поста не пустили в Самашки спостерігачів і чеченців із села. 11 квітня російська охорона блокпоста № 13 не пустила в Самашки чеченських жінок, які йшли туди з антивоєнним маршем^[48].

30 вересня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) та російський міліцейський спецназ оточили Серноводськ. Окупанти зажадали від чеченців села роззброїти бійців Збройних сил Ічкерії і відкрити дорогу російській військовій техніці (докладніше: «Колективні покарання»)^[1]. За даними «Меморіалу», у селі було понад 10 000 людей, за даними ООН - 20 000, ще понад 3000 біженців жили в корпусах курорту на околиці^[1][42]. 26 жовтня російські війська перекрили останню дорогу в Серноводськ і перестали пропускати в село будь-які машини, зокрема з їжею (докладніше: «Медична та гуманітарна блокада»)^[1]. Патриція Крокол, представниця британської християнської громади противників війни, того дня проїхала в село через поле і 20 квітня 1996 року в Москві розповіла громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «Об 11 ранку потрапили в Серноводськ, а через 40 хвилин і цю дорогу перекрили, поставивши 14 танків»^[24]. У листопаді російські військові стали пропускати в село чотири рази на день автобус із людьми і машину швидкої допомоги^{[1][141][135]}.

Російські війська оточували Серноводськ понад п'ять місяців, до штурму 3 березня 1996 року. 4 березня окупанти відкрили вихід із села, але російські солдати і співробітники МВС на постах не давали людям виїжджати на своїх машинах. Того дня із Серноводська пішли близько 10 000 людей. 5 березня окупанти знову закрили в'їзд і виїзд, у селі залишилися близько 7000 мирних чеченців (докладніше: «Фальшивий коридор»). Обстрілами російські війська вбили й поранили сотні з них (докладніше: «Невибіркові напади»). 9 березня, після захоплення Серноводська, російські військові відкрили в'їзд у село і виїзд із нього, і лише тоді чеченці вивезли поранених^{[1][141][135]}.

10-11 грудня 1995 року російська армія оточила Гудермес, друге за величиною місто Ічкерії, на схід від Грозного, і нікого з нього не випускала. 14 грудня Збройні сили Ічкерії звільнили місто, а 19-20 грудня російські війська захопили його (докладніше: «Невибіркові напади»)^[34]. З 11 по 20 грудня 1995 року, перед «виборами», які Росія призначила в Ічкерії, командувач окупаційних військ Шкірко заборонив в'їзд у Грозний машинам без перепусток (докладніше: «Імітація народного волевиявлення»)^[1].

14 березня 1996 року частини внутрішніх військ МВС Росії та російської 58-ї армії оточили Самашки і нікого не пропускали через блокпост на південній дорозі до села Новий Шарой^[24]. 19 березня окупанти випустили чеченців з оточення^[1]. На початку квітня 1996 року російські льотчики вдень кожні 15-20 хвилин бомбили єдину дорогу із Шалі, міста на південний схід від Грозного, у Ведено, районний центр у горах на південному сході Ічкерії (докладніше: «Невибіркові напади»). Чеченці з Ведено і сусіднього села Дишне-Ведено йшли цією дорогою на рівнину вночі^[1][24]. Навесні 1996 року російські військові на блокпості біля Шалажів, села на південний захід від Грозного, не пускали Мадіну Магомадову з Грозного до батьків, бо вона прописана в місті^[24].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що російські війська всю війну раз за разом оточували села і міста Ічкерії, обмежували або повністю закривали вхід і вихід із них, а солдати на блокпостах часто перекривали рух дорогами^[1].

10 червня 1996 року Росія та Ічкерія підписали протокол до домовленості від 27 травня про припинення вогню. Російська делегація зобов'язалася до 7 липня зняти блокпости на виїздах із сіл і міст^[16]. 7 липня командування окупаційних військ відмовилося зняти всі пости, пославшись на те, що обстановка не нормалізувалася (докладніше: «Фальшиве перемир'я»)^[1]. 8 вересня 1996 року російські частини почали йти зі своїх блокпостів і з Ічкерії^[9][142].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія двічі провела на захопленій землі Ічкерії «вибори», щоб видати маріонетковий уряд за обраний народом^[1].

До осені 1995 року російська армія захопила Грозний, столицю Ічкерії, і рівнину на півночі республіки. 24 жовтня 1995 року Росія поставила Завгаєва на чолі маріонеткового уряду в Грозному (докладніше: «Маріонетковий уряд»)^[1].

1 листопада 1995 року маріонетковий парламент, зібраний із депутатів радянського часу, запровадив посаду глави республіки. 5 листопада депутати призначили вибори на цю посаду на 16 грудня, день виборів до російського парламенту. 12 травня 1996 року маріонеткові депутати призначили вибори нового парламенту на 16 червня, день виборів президента Росії^[1].

З 16 листопада 1995 року до дня голосування російські військові на блокпостах пускали в станицю Ассинівську і село Серноводськ на заході Ічкерії лише прописаних там людей, а кандидатів і агітаторів не пускали (докладніше: «Транспортна блокада»). З 11 по 20 грудня командувач окупаційними військами Шкірко заборонив в'їжджати до Грозного без особливої перепустки. Окупанти на блокпостах не пускали до міста журналістів з акредитацією^[1].

12 грудня 1995 року маріонетковий парламент дозволив голосувати на будь-якій дільниці за будь-яким документом^[1]. Підконтрольні Росії виборчі комісії республіки та Грозного назвали числа виборців міста, які різнилися вдвічі: 120 і 250 тисяч^[1][143]. Обидві комісії відмовилися показати списки виборців^[1].

Співробітники Групи сприяння, місії Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), на дні голосування в грудні 1995 року виїхали з Ічкерії. Міжнародних спостерігачів на виборах не було. 9 червня 1996 року, за тиждень до нових виборів, маріонетковий уряд оголосив Групу сприяння небажаною (докладніше: «Видворення зовнішніх місій»)^[1].

6 грудня 1995 року російські солдати на блокпостах не пропустили до Грозного делегатів з півдня Ічкерії, і з'їзд прихильників Хасбулатова, колишнього глави парламенту в Москві, не відбувся. 9 грудня Хасбулатов, головний суперник Завгаєва, відмовився від участі у виборах^[1].

З 14 по 17 грудня 1995 року окупанти проводили голосування за главу республіки. Російські війська не контролювали Шалінський район на південний схід від Грозного і гірські райони на півдні, і голосування там не було. Сотні тисяч громадян Ічкерії виїхали від війни з республіки і голосувати не могли^[1]. 18 грудня підконтрольна Росії виборча комісія в Грозному оголосила, що проголосували понад 60% населення і близько 90% з них обрали Завгаєва^[1]. Руслан Ахтаханов, радник президента Ічкерії Джохара Дудаєва, 21 квітня 1996 року розповів громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Москві про голосування в Самашках, селі на заході Ічкерії: «Жителі Самашок казали, що в них у селі виборів не було. <...> через тиждень після призначених виборів пан Завгаєв, сидячи в телестудії, дякував населенню республіки, яке так бурхливо його підтримало. І сказав, що найбільше підтримало — 70-80 відсотків населення — це село Самашки». За словами Руслана Ахтаханова, перед виборами члени підконтрольної Росії сільської адміністрації обійшли село і переписали в списки паспорти та підписи чеченців. 99 відсотків тих, хто голосував 17 грудня, за його словами, були з цих списків^[24].

14 грудня 1995 року підконтрольна Росії адміністрація Гудермеса, другого за величиною міста республіки, передала по радіо, що вибори все одно відбудуться і стріляти в людей ніхто не буде, а Збройні сили Ічкерії того дня звільнили місто від окупантів. 17 грудня о дев'ятій вечора, як тільки закрилися дільниці, російські льотчики почали бомбити Гудермес (докладніше: «Невибіркові напади»)^[34].

10 червня 1996 року в Назрані, місті в підконтрольній Росії Інгушетії, делегації Росії та Ічкерії записали в протоколі про припинення вогню, що вибори пройдуть після виведення російських військ і роззброєння армії Ічкерії^[16]. Після підписання протоколу представник президента Росії в Ічкерії Лобов сказав по грозненському телебаченню: «Я не бачу серйозних причин для їх [виборів] скасування чи перенесення, як того вимагають сепаратисти» (так росіяни називали уряд і Збройні сили Ічкерії)^[1]. 14-16 червня колонізатор провів вибори нового парламенту республіки та президента Росії, хоча його армія залишалася в Ічкерії. Ірина Дементьєва, кореспондентка московської газети «Ізвєстія», написала 20 червня: «Ще вранці шістнадцятого… глава республіки [Завгаєв] назвав відсоток тих, хто проголосував, — 50. Через півтори години голова республіканського виборчкому [виборчої комісії]… повідомив тим самим журналістам: на 12 годину дня проголосувало 23 відсотки виборців». Підконтрольна Росії виборча комісія в Грозному оголосила, що проголосували понад 60% виборців і що президент Росії Єльцин набрав у Чеченській Республіці більше половини голосів^[1]. 17 і 18 червня ОБСЄ заявила, що вибори не були вільними і справедливими, а рішення їх провести порушило протоколи 10 червня про виведення військ^{[1][144][145]}.

16 червня 1996 року не голосували Гудермес і села Бачі-Юрт, Аллерой і Центорой на сході Ічкерії. Не голосували станиця Шелковська на півночі республіки, місто Шалі та села Курчалой і Ведено на південний схід від Грозного^[9]. Після 16 червня посадові особи та громадські діячі республіки письмово підтвердили, що виборів не було в Гудермесі, а також у 64 селах, станицях і селищах шести районів Ічкерії, у тому числі там, де, за офіційними даними, стояли російські війська. Підпорядковані Росії глави адміністрацій підписали частину цих паперів і завірили їх печатками з гербом Росії, а один папір - голова і секретар виборчої комісії Гудермеського району^[1]. 3 липня, у другому турі виборів, голосування не було в Шалі, Нових Атагах, Гехі та Гехі-Чу на південь від Грозного. Виборча комісія закрила дільницю в Урус-Мартані, місті на південний захід від Грозного, о четвертій годині дня, оголосивши, що там уже проголосували 98% виборців. За протоколами комісій, у другому турі в Чеченській Республіці проголосували 74% виборців і 73% з них обрали Єльцина, а Центральна виборча комісія Росії повідомила, що відомостей про порушення до неї не надходило^[1].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що обидва рази вибори не були справжніми і виборці не могли вільно висловити свою волю^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки. 27 січня 1997 року громадяни Ічкерії обрали президента і парламент республіки. Президентом став Аслан Масхадов^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти прикривалися мирними чеченцями від вогню Збройних сил Ічкерії.

Російські солдати виводили чеченців із підвалів, де ті ховалися від обстрілу, виводили чоловіків із будинків і забирали лікарів та хворих у лікарні. Окупанти садили їх на броньовані машини або ставили перед собою, щоб бійці армії Ічкерії не стріляли^[1][31]. Російські військові погрожували спалити або розстріляти захоплених чеченців, якщо захисники вистрелять або не віддадуть полонених^[81]. Російські солдати відпускали одних чеченців із живого щита через кілька годин, а інших відвозили на свої бази. Там окупанти садили їх у ями й били (докладніше: «Катування та знущання»)^[81].

6-8 березня 1996 року, коли армія Ічкерії оточила в Грозному російський блокпост № 6, офіцер російської комендатури міста по рації порадив солдатам блокпоста захопити пару чеченських сімей і прикритися ними. Солдати на посту цього не зробили^{[146][1][147]}.

З 15 березня 1996 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) і 58-ма російська армія штурмували Самашки, село на заході Ічкерії (докладніше: «Воєнна інтервенція»)^[1]. 17 березня російські солдати вигнали чеченців із підвалу будинку на Робочій вулиці, де ті ховалися від обстрілу. Майор, командир російського підрозділу, змусив залізти на броньовану машину трьох жінок і трьох хлопчиків Кіреєвих - п'яти, одинадцяти і дванадцяти років^[1][81]. Лейла Гаєрбекова, одна з трьох жінок на машині, 4 травня 1996 року розповіла правозахисникові Андрієві Миронову: «Нас під автоматами посадили на танк [броньовану машину] на Робочій вулиці. Троє дітей, їхня мати Кока, я і моя сестра Гаєрбекова Аня. <...> Перед танком нас поставили й сказали: «Якщо одна куля звідти буде, ми вас спалимо». І не було звідти ніяких куль, нічого». Солдати поставили перед машиною майже всіх, хто ховався в підвалі, і під прицілом вели їх близько 300 метрів, до каналу посеред села. Між 12 і 14 годинами майор звелів чеченцям розходитися. Хізір Хачукаєв, командир підрозділу армії Ічкерії в Самашках, розповів правозахисникам «Меморіалу», що його бійці не стріляли по броньованих машинах із людьми і були змушені відступати, а основну відсіч дали в центрі села, коли окупанти відпустили людей із живого щита^[1][81].

15 березня 1996 року в Самашках російські солдати вивели з будинку на Вигінній вулиці двох літніх чеченців, господаря та його сусіда, посадили нагору броньованої машини і шість-сім годин возили під кулями. Після дев'ятої вечора командир окупантів відпустив обох^[81].

10 серпня 1996 року, коли Збройні сили Ічкерії звільняли Грозний, солдати внутрішніх військ МВС Росії обшукали 9-ту міську лікарню Грозного. Окупанти на два дні захопили в заручники близько 500 хворих, їхніх родичів, лікарів і медсестер (докладніше: «Захоплення заручників»). Мовсар Тембулатов, заступник головного лікаря, 13 жовтня 1996 року розповів у лікарні правозахисникам «Меморіалу» та Human Rights Watch, як російські солдати спускалися в підвал: «попереду ставлять мене або когось іще з лікарів як прикриття якесь, позаду автоматник»^[81][1].

12 серпня 1996 року бійці армії Ічкерії відбили атаку російських військ, які намагалися пробитися до окупантів, оточених у лікарні. Командир російських військових у лікарні погодився вивести своїх солдатів в обмін на полонених і зажадав собі в живий щит 100 лікарів, медсестер, ходячих хворих та їхніх родичів. Хадіс Мальсагов, один із заручників, 24 серпня 1996 року розповів правозахисникам «Меморіалу»: «Щойно всі відійшли від лікарні, вони [російські солдати] ставлять у шеренгу жінок і кажуть, що розстрілюватимуть їх, якщо полонених їм не віддадуть негайно». Бійці Хізіра Хачукаєва віддали всіх полонених. Біля воріт своєї бази окупанти відпустили людей із живого щита. Коли люди поверталися до лікарні, російські війська випустили по ній із мінометів кілька десятків мін, убили медсестру Тоіту Кутуханову й поранили двох медсестер, двох лікарів і хвору жінку (докладніше: «Невибіркові напади»). Увечері 12 і вранці 13 серпня хворі й медики пішли з лікарні до будівлі Міжнародного комітету Червоного Хреста неподалік^[81][1].

12 серпня 1996 року солдати 101-ї бригади внутрішніх військ МВС Росії вивели чоловіків із кварталів Грозного навколо «15-го містечка», своєї бази на вулиці Леніна, і прикривалися ними дорогою туди (докладніше: «Захоплення заручників»)^[1]. Двох із них, батька й сина, окупанти прив'язали дротом до бронетранспортера, провезли під вогнем до Ханкали, головної бази окупаційних військ на східній околиці міста, і 16 серпня відпустили^[81].

У доповіді «Меморіалу» 1996 року сказано, що російські військові та співробітники російських відомств в Ічкерії системно брали заручників і прикривалися живим щитом. За даними доповіді, окупанти прикривалися чеченцями останні шість місяців війни, з березня по серпень 1996 року, найчастіше - солдати внутрішніх військ МВС Росії^[81].

Прокурори російської армії не розслідували, як російські війська прикривалися чеченцями під час штурмів, і нікого не притягли до відповідальності за це (докладніше: «Безкарність виконавців»)^[31][1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Російські військові грабували музеї та будинки чеченців у Грозному, а фахівці міністерства культури Росії вивезли з руїн до Москви найцінніші з уцілілих картин.

З 1 по 4 січня 1995 року окупанти обстрілювали будівлю, де розміщувалися Чеченський національний музей і Музей образотворчих мистецтв, і майже повністю спалили обидва музеї (докладніше: «Знищення історичної пам'яті»)^[1].

До весни 1995 року російські військові не пускали в руїни музеїв нікого з чеченців і розграбували те, що вціліло. Окупанти забирали експонати як трофеї, за званням і посадою^[24].

Російські солдати вантажили експонати Національного музею на бронетранспортери^[24]. Воєначальники окупаційних військ за допомогою солдатів вивезли з відділу рукописів музею не одну вантажівку стародавніх книг у бік Моздока, міста в Північній Осетії, та Інгушетії, підконтрольних Росії^[24].

У лютому 1995 року співробітники ФСК (попередниці сучасної ФСБ) склали картини та інші твори мистецтва з руїн у 20-тонний залізничний контейнер^[1]. Наприкінці березня російське міністерство з надзвичайних ситуацій привезло в Грозний п'ятьох фахівців міністерства культури Росії та московських музеїв. Група описала твори з контейнера^[23]. Заступник директора музейного центру міністерства культури Хотін, один із п'ятьох, у лютому 1996 року розповів громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Москві: «Ми спробували все, що було можливо, винести з руїн. При цьому збереженість творів була практично нульовою. … Ми законсервували, попередньо привели до божого вигляду і вивезли близько 60 творів образотворчого мистецтва»^[23]. Директор Національного музею Іса Адаєв у травні 1996 року сказав цьому трибуналу в Празі: «Експерти-мистецтвознавці, які приїхали з Москви, допомагали красти речі, визначаючи потрібні за ступенем їхньої значущості. Ці експерти залишали, за їхніми словами, „непотрібний мотлох"»^[24].

У 1995 році, під час захоплення Грозного, російські солдати двічі грабували домашню бібліотеку чеченського журналіста Аслана Дукаєва в місті, і його сестра врятувала лише кілька книг^[148]. У 1995 році, після захоплення Грозного, бійці частини 3111 дивізії внутрішніх військ МВС Росії імені Дзержинського (попередники сучасної Росгвардії) обшукали будинок чеченця на околиці міста і вивезли колекцію стародавніх рукописів, книг та ікон, яку там зберігав колишній заступник директора Грозненської філармонії Михайло Паталов. Його заява пройшла одинадцять прокурорських інстанцій, прокуратура завела справу, але вона залишилася без руху^[1].

У липні 1995 року делегація Ічкерії на переговорах з Росією в Грозному вимагала повернути експонати Національного музею. Російська делегація усно пообіцяла цим зайнятися^[24]. Через сім місяців, у лютому 1996 року, вивезені картини лежали у сховищах міністерства культури Росії і чекали на реставрацію^[23]. У липні 2002 року 43 роботи Музею образотворчих мистецтв Грозного висіли в Москві на виставці Третьяковської галереї^[149].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти не пускали до чеченців лікарів і гуманітарну допомогу, а поранених не випускали до лікарів.

Російські військові на блокпостах навколо оточених перед штурмом сіл і міст не пропускали туди лікарів, співробітників ООН, Червоного Хреста, машини з їжею та автобуси для біженців. Окупанти не випускали до лікарів поранених ними чеченців^[1]. Російські солдати обстрілювали машини швидкої допомоги та гуманітарних організацій^[1][150].

17 грудня 1994 року російські військові розстріляли біля кордону підконтрольної Росії Інгушетії колону легкових машин із біженцями з Грозного (докладніше: «Масові вбивства цивільних»). Окупанти обстріляли лікарів швидкої допомоги, які їхали до поранених з інгушського боку, і до пів на п'яту ранку не підпускали їх до місця розстрілу^[1].

У січні 1995 року російські чиновники направляли гуманітарну допомогу в північні райони Ічкерії. На південь Ічкерії та в підконтрольний Росії Дагестан, куди втекли чеченці, російські відомства допомогу не направляли^[42]. 6 січня в Троїцькій, станиці в Інгушетії, солдат патруля МВС Росії застрелив неозброєного водія Руслана з колони, яку біженка з Грозного вела туди за старими людьми (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[138]. На початку квітня 1995 року російські чиновники на добу затримали на блокпості відразу за кордоном Ічкерії колону Червоного Хреста з медичними вантажами для Грозного, пославшись на те, що у водіїв немає потрібних документів^[151].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) штурмували Самашки, село на заході Ічкерії. 8 і 9 квітня спецназ МВС Росії на блокпості № 13 не пропустив у село лікарів Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ), «Лікарів без кордонів» і російського Червоного Хреста^[8][48]. Валерій Борщов, депутат російського парламенту, який 8 квітня їхав у село з лікарями, у лютому 1996 року розповів громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Москві: «Як пояснив майор, командир 13-ї застави…, вони, військові, керуються не женевськими конвенціями [міжнародними договорами про захист поранених і мирних людей на війні], а наказами місцевого командувача генерал-полковника Куликова»^[23]. 9 квітня Дзекі Мусаєва, 1920 року народження, померла від нападу гіпертонії без допомоги лікарів^[8]. 10 квітня російські військові дозволили вивезти поранених, але машини швидкої допомоги в село не пустили, і чеченці із Самашок повезли 15 поранених односельців до поста на автобусі, вантажівці та тракторі з причепом. Російські військові з позицій на Сунженському хребті, гірському пасмі біля села, обстріляли причіп і вдруге поранили Тауса Ібішева, який через кілька днів помер у лікарні в Інгушетії. Лікарі швидкої допомоги відвезли решту поранених від поста до лікарень Інгушетії. Після цього окупанти пустили в село машини МКЧХ, а 13 квітня - лікарів російського Червоного Хреста. У доповіді Спостережної місії російських правозахисних організацій сказано, що не менше 13 поранених чеченців із Самашок померли, бо вчасно не отримали допомоги лікарів. Місія опублікувала поіменний список убитих у селі, зокрема тих, хто помер від ран без допомоги лікарів^[8][1].

30 вересня 1995 року російські внутрішні війська та міліція оточили Серноводськ, село на заході Ічкерії біля кордону з Інгушетією, і не пускали співробітників ООН із гуманітарною допомогою до 3000 біженців на курорті села, серед них 2100 дітей (докладніше: «Транспортна блокада»)^[1][152]. З 26 жовтня солдати не пропускали в Серноводськ машини з їжею, а з листопада пускали туди вантажівку з їжею два рази на тиждень^[1]. На звернення представника Генерального секретаря ООН від 7 листопада 1995 року про нестачу їжі в біженців Серноводська уряд Росії відповів майже через чотири місяці, 29 лютого 1996 року^[42]. У грудні 1995 року російські військові обстріляли машину Червоного Хреста, яка їхала у Ведено, районний центр на південному сході Ічкерії. Співробітники Червоного Хреста не домовилися з окупантами і повернули назад^[140].

14 грудня 1995 року Збройні сили Ічкерії звільнили Гудермес, друге за величиною місто Ічкерії, на схід від Грозного, а 19-20 грудня російські війська після п'яти днів обстрілів і бомбардувань захопили його (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1]. Уряд Росії не дозволив гуманітарним організаціям вивезти з міста мирних чеченців, і городяни йшли пішки в підконтрольний Росії Дагестан. Дорогою замерзли на смерть біженці, серед них не менше чотирьох дітей^[34]. В Осман-Юрті, селі в Дагестані, померла п'ятирічна Залі Зелімханова, яка йшла з родиною з Гудермеса. 21 січня 1996 року її мати Мелхаш Зелімханова розповіла там правозахисникам міжнародної організації Human Rights Watch і «Меморіалу»: «Коли ми сиділи в підвалі [у Гудермесі], було дуже холодно, і на той час, як ми дісталися сюди, моя дочка Залі захворіла і раптово померла»^[34]. Після захоплення Гудермеса російські військові кілька днів не пускали в місто співробітників МКЧХ, поки старі люди, жінки та діти мерзли без їжі й води в підвалах зруйнованих будинків. 26 грудня МКЧХ почав роздавати в Гудермесі допомогу^[153].

У грудні 1995 року та січні 1996 року солдати на російських блокпостах майже не пропускали машини бельгійського відділення «Лікарів без кордонів», і лікарі не довезли до Гудермеса ліки^[34]. Під Новий 1996 рік російські військові та співробітники МВС на постах навколо Серноводська били екіпажі машин, які везли дітям новорічні подарунки^[24].

У 1996 році російські військові на блокпостах перевіряли в гуманітарних організацій перепустки на поїздки по Ічкерії. Російські відомства видавали перепустку на два тижні, часто - за кілька днів до кінця строку, або не видавали зовсім^[150]. До 3 січня окупанти закрили для машин МКЧХ дороги навколо Грозного і до Гудермеса. Командири окупаційних військ у Грозному та військове керівництво в Москві до кінця січня не відповідали на прохання МКЧХ назвати, з ким вести переговори^[34]. 5 березня 1996 року, під час штурму Серноводська російськими частинами Артемова, командувача окупаційних військ на південному заході Ічкерії, окупанти домовилися з МКЧХ припинити вогонь і пропустити його співробітників до поранених і хворих, але 6 березня солдати на посту не пропустили машини МКЧХ, заявивши, що наказу не отримували^[24][1]. Чеченці, яких поранили окупанти, потрапили до лікарів лише 9 березня, коли російські війська захопили Серноводськ^[1], а МКЧХ потрапив у село через три тижні після початку штурму 3 березня^[24]. Під час штурму Самашок окупанти 16 березня 1996 року не пропустили 17 автобусів Міжнародної організації з міграції, яка домовилася з російськими військовими вивезти тих, хто залишився в селі, і не випустили поранених через Новий Шарой, село на півдні, хоча чеченці пропонували за це 100 мільйонів рублів і легкову машину^[1][24]. 19 березня, коли окупанти відкрили вихід із Самашок, лікарка сільської лікарні відвезла поранених до лікарні Ачхой-Мартана, районного центру на заході Ічкерії^[1].

Навесні 1996 року російські війська оточували гірські села Веденського, Шатойського і Ножай-Юртівського районів на півдні та південному сході Ічкерії. Солдати не пускали туди лікарів і гуманітарні організації^[1]. 10 липня 1996 року російські війська оточили Махкети, гірське село на південному сході Ічкерії, і перекрили єдину дорогу з нього, а солдати на російських блокпостах навколо Шалі, міста на південний схід від Грозного, не пропускали машини з пораненими. Тяжкопоранених чеченців виводили з Махкетів гірськими стежками, четверо з них померли від ран у лікарні Шалі^[1].

Правозахисники Human Rights Watch в огляді за 1995 рік писали, що російські війська раз за разом не пропускали або затримували гуманітарну допомогу мирним людям в Ічкерії, особливо на початку війни, і щонайменше один раз обстріляли машину «Лікарів без кордонів» із добре помітною емблемою організації^[108]. 26 березня 1996 року Генеральний секретар ООН написав у доповіді Комісії з прав людини, що, за даними Human Rights Watch, російські відомства створювали організаціям допомоги бюрократичні перешкоди, заважали її роздачі й не дозволяли вивозити хворих і поранених із Грозного. Сергій Ковальов, російський уповноважений з прав людини, повідомив ООН, що Росія заважає доставляти в зону війни гуманітарну допомогу, зокрема ліки для порятунку поранених^[42].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти залишали чеченців без питної води.

Російські льотчики й артилеристи не раз руйнували в Грозному, столиці Ічкерії, підстанції та водогін, залишаючи городян без води^[23][139].

Російські військові з бронетранспортерів і вертольотів стріляли в чеченців, які йшли за водою (докладніше: «Невибіркові напади»)^[72][24].

31 січня 1995 року окупанти обстріляли Самашки, село на заході Ічкерії, з танків і з вертольотів, залишивши чеченців у селі без води (докладніше: «Невибіркові напади»)^[8]. У лютому 1995 року російська артилерія обстрілювала, а авіація бомбила Аргун, місто на схід від Грозного. Чеченці в Аргуні ховалися в підвалах і виходили за водою лише із сьомої до дев'ятої ранку, а екіпажі російських вертольотів стріляли по перехожих на вулицях^[72].

Під час штурму Грозного в лютому 1995 року російські військові в селищі Катаяма в межах міста з бронетранспортера розстріляли з гармати 28-річну Дженчураєву, коли вона несла воду. Її брат намагався донести тіло додому і вижив, хоча окупанти поранили його в плече. Ліпкан Базаєва, викладачка з Грозного і дружина двоюрідного брата вбитої, у травні 1996 року розповіла в Празі громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «Вона пішла за водою, вважаючи, що жінку не вб'ють»^[24].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) та омонівці (міліцейський спецназ) штурмували Самашки. 8 квітня російські солдати обшукували будинки в селі і підпалили більшість із них (докладніше: «Тотальне знищення інфраструктури»). Уранці 8 квітня російські військові загнали Юзбека Шовхалова, старійшину Самашок, у підвал його будинку на Кооперативній вулиці, і підвал наповнився димом. У квітні 1995 року старійшина розповів Спостережній місії російських правозахисних організацій, як вибіг звідти з опіками: «біжу, думаю, хоч фляга там стояла з водою. Ні, вони винесли її, п'ють воду. Усі сидять з того боку вулиці, сидять, сміються, лузають насіння»^[8][1]. 10 квітня чеченка на прізвище Карнукаєва з Робочої вулиці розповіла місії про солдатів у дворі сусідів, де вона ховалася 8 квітня: «Бабі кажуть: „Це у вас питна вода?". Та каже: „Так, це чиста вода". „Давайте пийте самі спочатку". Вона взяла кружку, випила води, потім самі п'ють і розлили її, ні краплі не залишили. Усі ці бочки і фляги перевернули, і вилили воду. Про всяк випадок, якщо пожежа буде, щоб не гасили. Напевно, так вони думали»^[8].

До 12 квітня 1995 року російські військові прострелили в Самашках бочки для води, і чеченцям у селі було ні в чому її тримати^[23]. У щоденнику спостерігача «Меморіалу» 14 квітня записано, що в село не подають воду, газ і електрику. Того дня командування МВС Росії спростило в'їзд у Самашки, а радник президента підконтрольної Росії Інгушетії Косов організував підвезення в село хліба і води^[48].

Навесні 1996 року, через рік після того, як російські війська захопили Грозний, у квартирах міста не було води, і на людину припадало два-три літри на добу. Городяни ходили за водою за 5-10 кілометрів і брали її з брудної річки Сунжі, яка тече через місто^[24]. У серпні 1996 року російські льотчики бомбили Грозний, а артилеристи обстрілювали місто (докладніше: «Невибіркові напади»). У бюлетені Міжнародного комітету Червоного Хреста від 2 вересня 1996 року сказано, що після цих ударів усі 80 тисяч людей у Грозному залишилися без питної води, а наприкінці серпня інженери Червоного Хреста дісталися до єдиної працюючої насосної станції міста і стали роздавати воду, по три літри на людину в день^[139].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Російські військові та міліціонери вимагали в чеченців гроші, золото, автомобілі та інші цінності.

На блокпостах російські міліціонери і солдати брали з водіїв гроші за проїзд і відбирали в чеченців машини. Такі пости стояли в Грозному на кожній зупинці і на дорозі з Гудермеса в Аргун, міста на схід від Грозного^[24].

Російська охорона фільтраційних таборів і ям при військових частинах вимагала із затриманих чеченців гроші за звільнення (докладніше: «Захоплення заручників»)^[23][100].

Російські війська оточували села і брали гроші з чеченців, щоб не бомбити їх і дати чеченцям виїхати^[24][154]. Російські військові вимагали зброю, якої в чеченців не було, і брали замість неї гроші. Часто через місяць після виплати нова російська частина оточувала село і знову вимагала грошей^[24].

7-8 квітня 1995 року російські солдати, які штурмували Самашки, село на заході Ічкерії, вивели чоловіків із Вигінної вулиці з підвалу і вимагали в жінок золото й гроші за те, щоб не забирати чоловіків. Окупанти відвезли чоловіків роздягненими і зв'язаними дротом у ями біля Ассинівської, сусідньої станиці, та у фільтраційний табір у Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії (докладніше: «Система фільтраційних таборів»)^[48]. У травні штаб об'єднаного угруповання внутрішніх військ МВС Росії в Ічкерії «Пам'яткою» заборонив солдатам на постах брати в проїжджих чеченців речі та продукти харчування^[1].

Улітку 1995 року маріонетковий уряд у Грозному почав платити з російського бюджету компенсації чеченцям, чиї будинки зруйнували окупанти^[137][1]. Чиновники маріонеткового уряду, які розподіляли виплати, зазвичай забирали собі від 15 до 50% грошей кожної сім'ї. За підрахунком чеченського журналіста Муси Мурадова, із 60 тисяч сімей Грозного, що втратили житло, гроші отримали не більше ніж півтори тисячі^[137]. Восени 1995 року російські солдати на блокпостах біля Ачхой-Мартана і Серноводська, сіл на заході Ічкерії, брали з кожного, хто входив у село або виходив із нього, 100 000 рублів (23 долари) біля Ачхой-Мартана і 50 000 рублів біля Серноводська^[42].

До штурму в березні 1996 року чеченці в Самашках продавали корів, щоб купити зброю, здати її російським військовим і врятувати свої будинки. Зінаїда Байсаєва, яка жила в селі, 22 квітня 1996 року розповіла в Москві громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «Приблизно 9-10 разів ми давали гроші, щоб нас не бомбили. Але нас усе одно обстрілювали щоночі». У ніч на 14 березня 1996 року окупанти оточили Самашки. Російські військові сказали голові села і старійшинам, що дадуть «коридор», щоб уночі із села вийшли бійці Збройних сил Ічкерії, а потім перевірять паспорти й підуть. Зайнап Байсаєва з цього села розповіла трибуналу «Гласності»: «За цей коридор на годину вони запросили, як мені казали, 58 мільйонів рублів. Ці гроші зібрали з жителів села. Мій брат віддав мільйон [рублів] — останнє, що він заробив… Усі гроші передавали на блокпост, тому, хто там командував». За другий «коридор», для виходу із села мирних чеченців, російські військові вимагали 10 тисяч доларів. Чеченці із Самашок розповіли правозахисникам «Меморіалу», що 14 березня голова села відвіз на 13-й російський блокпост зброю і 50 мільйонів рублів (10 тисяч доларів). Уранці 15 березня окупанти дали чеченцям дві години на вихід із села (докладніше: «Фальшивий коридор») і почали штурм^[24].

Навесні 1996 року окупанти і маріонетковий уряд у Грозному змушували села підписувати «Протоколи про мир і згоду» та здавати зброю (докладніше: «Колективні покарання»)^[1]. Чеченці в Гехі, селі на південний захід від Грозного, при підписанні «Протоколу про мир і згоду» заплатили російським військовим близько ста мільйонів рублів. У Мескер-Юрті, селі на південний схід від Грозного, окупанти отримали по сто тисяч рублів з кожного будинку^[24]. 7 квітня 1996 року російські військові наказали Саїдашу Шамахурову з Гікалова, села на південь від Грозного, їхати на своїй машині в Ханкалу, головну базу окупаційних військ на східній околиці Грозного. 27 квітня окупанти обміняли його на полоненого російського солдата (докладніше: «Захоплення заручників»), а через три дні повернули йому машину, узявши за неї 2000 доларів і ще одного полоненого^[31]. У квітні 1996 року окупанти оточили Шалі, місто на південний схід від Грозного, і російські солдати на посту не випускали чеченців із міста, вимагали з них грошей і стріляли перед ними в землю. 26 квітня понад тисяча чеченських жінок і дітей пішли із Шалі пішки^[1][154].

У доповіді спостережної місії російських правозахисних організацій 1995 року сказано, що російська охорона вимагала гроші там, де тримала затриманих чеченців до відправлення у фільтраційні табори, бо ці місця ніхто не контролював і вони не мали офіційного статусу^[100].

Попри «Пам'ятку», російські військові та міліціонери брали побори на блокпостах до кінця війни в 1996 році, і чеченці скаржилися на них правозахисникам^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти обстрілювали й бомбили цілі села й міста Ічкерії за відмову підкоритися.

Як правило, командування окупаційних військ вимагало від чеченців у селах здати зброю, не стріляти по російських солдатах або домогтися, щоб Збройні сили Ічкерії пішли із села^[1]. В інших селах російські командири вимагали видати полонених російських військових або пропустити через село свою техніку^[24][155]. Командири окупаційних військ, посилаючись на дані своєї розвідки, вимагали від чеченців у селі видати довільне число автоматів в обмін на безпеку^[121].

Якщо село не виконувало вимог, російські війська оточували його. Окупанти не випускали чеченців із села й не пропускали до них їжу та ліки (докладніше: «Медична та гуманітарна блокада»). Російська артилерія обстрілювала оточене село, а авіація бомбила його (докладніше: «Невибіркові напади»). Російські військові відкривали вогонь раніше від строку, який призначали самі, або після того, як село здало зброю^[1][121].

Після того як 8 січня 1995 року бійці армії Ічкерії захопили в полон російських спецназівців, російські льотчики з гелікоптерів пригрозили бомбити Комсомольське, Алхазурове і Рошні-Чу, села на південний захід від Грозного, а потім ударили по околиці Рошні-Чу, хоча спецназівців у селі не було^[1][24]. У січні екіпажі російських гелікоптерів розкидали над Бамутом, селом на південний захід від Грозного, листівки командування окупаційних військ із погрозою відповісти «потужними ракетно-бомбовими ударами», якщо із села відкриють вогонь по російських військах^[1]. У січні окупанти розкидали над Шалі, містом на південний схід від Грозного, листівки з погрозою відкрити «вогонь у відповідь» «по всьому селу» за «один постріл [у бік окупантів] із Шалі»^[1][8].

З 26 лютого по 3 березня 1995 року російські військові на посту біля Самашок, села на заході Ічкерії, погрожували старійшинам ударом по селу, якщо ті не вмовлять односельців «вирішити справу мирно»^[8]. 8 березня старійшини зобов'язалися вивести із села армію Ічкерії та здати важку зброю, а російський генерал Косолапов підписав із ними договір, за яким російські війська не входять у Самашки й не застосовують силу до мирних чеченців (докладніше: «Фальшиві гарантії безпеки»). Старійшини виконали зобов'язання, але з 13 березня російські військові на постах 25 днів нікого не випускали із Самашок і не пропускали туди їжу та ліки (докладніше: «Транспортна блокада»)^[8]. 6 квітня заступник командувача окупаційних військ Романов вимагав до сьомої ранку 7 квітня здати 264 автомати, два кулемети й одну бойову машину піхоти і впустити в село внутрішні війська МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії), але старійшини відповіли, що стільки зброї в селі немає^[1][8]. 7 квітня російський генерал, який відмовився назвати себе, дав старійшинам строк до 16 години, але окупанти почали обстрілювати село з мінометів раніше. Юзбек Шовхалов, старійшина Самашок, який брав участь у переговорах із командуванням окупаційних військ, 9 квітня 1995 року розповів спостерігачеві «Меморіалу», що було, коли російські війська штурмували село: «„Дай бойовиків [так росіяни називали Збройні сили Ічкерії]". Я кажу: „Бойовиків тут немає"… Бронетранспортери... Стріляють із великокаліберних кулеметів. Прямо в селі. У той будинок, де живуть... Або будинок спалюють, або будинок гине, що завгодно...»^[8]. 7 і 8 квітня російські військові вбили в Самашках 103 мирних чеченців, яких правозахисники переписали поіменно (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[8][1].

3 березня 1995 року командування окупаційних військ вимагало від чеченців в Аргуні, Гудермесі та Шалі, містах на схід і південний схід від Грозного, умовити Збройні сили Ічкерії піти, щоб зберегти життя людей^[1][8]. 23 березня окупанти захопили Аргун, а 30-31 березня, коли захисники були змушені піти, - Гудермес і Шалі (докладніше: «Воєнна інтервенція»)^[1]. 8 квітня командувач окупаційних військ на півдні Ічкерії Лабунець письмово пригрозив обстріляти з артилерії Закан-Юрт, село на схід від Самашок, якщо чеченці в селі не здадуть зброю і не видадуть бійців армії Ічкерії, а 11 квітня солдати МВС Росії обшукали кожне подвір'я і зброї не знайшли^[48][8]. У квітні 1995 року чеченці в Бачі-Юрті, Кошкельди та Аллерої, селах на сході Ічкерії, під загрозою бомбардування купили й здали окупантам автомати, але російські військові все одно обстріляли ці села (докладніше: «Тотальне знищення інфраструктури»)^[121][1]. Внутрішні війська МВС Росії та російська міліція понад п'ять місяців, з 30 вересня 1995 року до штурму в березні 1996 року, тримали в кільці Серноводськ, село на заході Ічкерії, де жили понад 10 000 людей і понад 3000 біженців^[155][1]. Командувач окупаційних військ на південному заході Ічкерії Артемов письмово пригрозив селу ударами артилерії та авіації, якщо село не роззброїть близько ста бійців армії Ічкерії і не пропустить через Серноводськ російську техніку^[155].

11 лютого 1996 року командування окупаційних військ вимагало від чеченців у Новогрозненському, селищі на сході Ічкерії, здати зброю і вигнати захисників, а коли захисники не пішли, окупанти обстрілами і штурмом убили в селищі не менше ніж 50 мирних чеченців (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1]. У березні 1996 року російські військові вимагали від Катир-Юрта, села на південний захід від Грозного, здати автомати і десятьох полонених російських солдатів, яких у селі не було, а 28 березня російський льотчик скинув на село бомби й убив дев'ятьох людей із сім'ї Хажгірієвих (докладніше: «Невибіркові напади»)^[24][1].

Навесні 1996 року командування окупаційних військ і маріонетковий уряд у Грозному змушували села підписувати «Протокол про мир і злагоду». За цим документом село зобов'язувалося видати захисників, здати зброю і впустити російських військових, а за одного знайденого в селі бійця армії Ічкерії окупанти погрожували розстрілювати чеченців і знищити село^[24]. 31 березня 1996 року президент Росії Єльцин указом № 435 зробив підписання таких протоколів частиною своєї програми для Ічкерії^[156], а російська авіація бомбила села, які відмовлялися підписати протокол^[1].

17 квітня 1996 року чеченці в Чірі-Юрті, селі на південь від Грозного, за ультиматумом генерала Шаманова відпустили полонених російських військових, але коли техніка окупантів відходила від села, російські танкісти одним пострілом зруйнували вщент будинок сім'ї Абдулли Дахаєва, представника влади Ічкерії в Чірі-Юрті^[1]. 19 квітня окупанти оточили Шалі, а 25 квітня вимагали від міста видати захисників, здати зброю і звільнити полонених російських солдатів. Того ж дня російські льотчики бомбили місто (докладніше: «Невибіркові напади»)^[154][1]. Наприкінці квітня старійшини Комсомольського підписали з окупантами угоду про мир, але з 30 квітня по 1 травня російські льотчики бомбили село й поранили чотирьох мирних чеченців^[157]. 6 травня російські війська без бою захопили Шалі, де захисників і полонених не виявилося^[1]. Того дня окупанти оточили Комсомольське і пригрозили знищити його, якщо бійці армії Ічкерії до ночі не здадуть зброю, але близько третьої години дня, до строку, російська артилерія відкрила вогонь і вбила кількох мирних чеченців^[24].

8 липня 1996 року командувач окупаційних військ Тихомиров на пресконференції в Ханкалі, головній базі окупаційних військ на східній околиці Грозного, пригрозив Ічкерії заходами у відповідь, якщо Зелімхан Яндарбієв, який виконував обов'язки президента Ічкерії, 9 липня не поверне всіх російських полонених^[158]. З 9 по 15 липня російські війська оточили й обстріляли Гехі, село на південний захід від Грозного, де стояв підрозділ армії Ічкерії, і Махкети, гірське село на південному сході республіки. У Гехі окупанти вбили 19 мирних чеченців, у Махкетах - 25 (докладніше: «Невибіркові напади»)^[83][9][159]. З 10 липня окупаційне командування запровадило в Ічкерії комендантську годину і заборонило в'їжджати в Грозний і виїжджати з міста на машинах^[1][9].

Російські військові руйнували будинки рідних керівників Ічкерії та командирів її армії^[1][9]. 15 липня 1996 року екіпажі семи російських гелікоптерів ударили ракетами по Старих Атагах, селу на південь від Грозного, і зруйнували будинок матері Зелімхана Яндарбієва, який виконував обов'язки президента Ічкерії, але мати й сусіди вижили^[9][83]. Улітку 1996 року російські військові підірвали в гірському селі Ведено будинок батька Шаміля Басаєва, одного з командирів армії Ічкерії^[1].

19 серпня 1996 року Пуликовський, який виконував обов'язки командувача окупаційних військ, вимагав, щоб армія Ічкерії пішла з Грозного, і дав громадянам Ічкерії 48 годин на вихід із міста, де залишалися, за одними даними, не менше ніж 50-70 тисяч людей, за іншими - 300 тисяч^[1][9][27]. Генерал пригрозив після цього строку вдарити по місту авіацією, артилерією та реактивними системами залпового вогню, які не можуть бити прицільно, а в ніч на 20 серпня, не дочекавшись кінця строку, окупанти відновили обстріл і бомбардування Грозного^[9].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що командування окупаційних військ висувало вимоги всьому селу загалом і в разі відмови погрожувало розправою всім, хто в ньому жив^[1]. У доповіді Human Rights Watch від травня 1995 року сказано, що вимоги здати зброю іноді слугують російським військовим приводом для нападу на село або для затримання чеченців^[121]. Невідомо, скільки таких злочинів скоїли окупаційні війська з грудня 1994 року по серпень 1996 року.

21 серпня 1996 року секретар Ради безпеки Росії генерал Лебедь скасував погрозу генерала Пуликовського вдарити по Грозному і назвав її журналістам невдалим жартом^[9][160].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Російські керівники та командування окупаційними військами оголошували, що бійців Збройних сил Ічкерії розстрілюватимуть на місці і знищуватимуть.

Вищі керівники Росії оголошували журналістам у Москві, що бійців Ічкерії треба знищити^[100][75], а командування окупаційними військами - в ультиматумах і наказах військам^[1].

У лютому 1995 року начальник Генерального штабу Росії Колесников сказав про чеченців, захоплених російськими військами: «з полоненими поводяться нормально, хоча не зобов'язані, бо за законами їх треба було розстрілювати на місці як бандитів» (так Росія називала бійців Збройних сил Ічкерії)^[100][72].

10 січня 1996 року російські льотчики з вертольотів ударили ракетами по голові колони автобусів, яка переїхала з підконтрольного Росії Дагестану в Ічкерію^[1]. В автобусах їхали бійці Збройних сил Ічкерії під командуванням Салмана Радуєва і заручники, яких вони захопили в Кізлярі, дагестанському місті. Правозахисники «Меморіалу» пишуть зі слів Валерія Якова, кореспондента московської газети «Известия», який говорив зі спецназівцями: «Висаджений поблизу десант спецназу мав наказ знищити терористів [так росіяни називали бійців Збройних сил Ічкерії], які залишилися живими після обстрілу»^[1]. Першими ракетами льотчики знищили машину російської міліції, яка супроводжувала колону, і припинили вогонь. Десант не атакував автобуси. Бійці армії Ічкерії із заручниками повернулися в Дагестан і закріпилися в Первомайському, селі біля кордону Ічкерії^[1].

15 січня 1996 року російські війська під керівництвом директора ФСБ Барсукова і міністра внутрішніх справ Кулікова почали штурмувати Первомайське^[1]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть: «Під час блокування, спроби штурму та обстрілів с. Первомайське основним завданням федеральної сторони [російських військ] було не звільнення заручників, а знищення терористів. Такий злочинний підхід призвів до загибелі та поранення частини заручників». 18 січня більша частина бійців армії Ічкерії вийшла з оточення і повернулася в Ічкерію, забравши із собою заручників. За довідкою комітету російського парламенту з безпеки, у Первомайському загинули 16 заручників^[1]. Міністр внутрішніх справ Куліков 20 січня в інтерв'ю газеті «Российские вести» сказав, що російські війська вбили в Первомайському 153 бійці армії Ічкерії і близько 40 захопили в полон. Окупанти відправили всіх полонених у фільтраційний табір^[161]. Росія обміняла полонених на міліціонерів, яких бійці Салмана Радуєва забрали із собою з Первомайського, а тіла вбитих бійців - на цивільних заручників, вивезених в Ічкерію^[1].

15 січня 1996 року, у день штурму Первомайського, Єльцин сказав про бійців Салмана Радуєва: «Ми хочемо все-таки, щоб терористи ці були покарані. І взагалі викорчувані з чеченської землі»^[75]. 16 січня глава адміністрації президента Росії Єгоров сказав, що виступає «за те… щоб усі бандформування [так Росія називала Збройні сили Ічкерії]… були знищені»^[75]. 19 серпня 1996 року командувач окупаційних військ Пуліковський зажадав від Збройних сил Ічкерії піти з Грозного, дав мирним чеченцям 48 годин на вихід із міста й оголосив, що потім ударить авіацією, артилерією та реактивними системами залпового вогню, які не можуть бити прицільно, «по місцях перебування бойовиків». У ніч на 20 серпня, не чекаючи кінця терміну, російські війська знову почали обстрілювати і бомбити Грозний (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти без суду вбивали затриманих чеченців.

На початку 1995 року під час «зачисток» (так росіяни називали обшуки будинків і затримання чеченців) у Грозному російські військові розстрілювали мирних чеченців одразу після затримання^[1]. Російський конвой убивав їх дорогою, у кузовах вантажівок і в піших колонах^[1][8].

На базах і позиціях своїх частин російські військові забивали на смерть або розстрілювали затриманих чеченців. Окупанти таємно закопували тіла вбитих біля своїх позицій і не віддавали їх сім'ям (докладніше: «Наруга над мертвими»)^[1][23][24].

На початку січня 1995 року російські солдати затримали біля консервного заводу в Грозному понад 60 чоловіків. 3 січня конвой повіз їх до фільтраційного табору в Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії. Коли одна з двох вантажівок зламалася, охорона поклала всіх у кузов другої, у шість шарів і більше. Ті, хто лежав у нижніх шарах, задихалися, а в тих, хто намагався поворухнутися, конвой стріляв^[1]. Закраїл Вайраєв їхав у цій вантажівці. 28 лютого 1995 року в Назрані, місті в підконтрольній Росії Інгушетії, він розповів про дорогу правозахисникові американської організації Freedom House. У записі його свідчень сказано: «У машині перевозили 63 людини. Дорогою двоє задихнулися, а шістьох розстріляли тут же, у машині. Так мерці й їхали разом з іншими до Моздока. Били протягом усього шляху»^[100]. Серед застрелених у кузові був юнак із Грозного Руслан Касаєв^[1].

28 січня 1995 року російські солдати вели під конвоєм братів Хамідових територією частини внутрішніх військ МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії) на вулиці Маяковського в Грозному. Сусідка почула, як один із братів крикнув, що їх ведуть на розстріл, і розповіла про це їхньому батькові Хусейну Хамідову, який з січня 1995 року шукав зниклих в Ічкерії людей і розкривав масові поховання. Зі слів сусідки батько знайшов могилу там, звідки пішла російська військова частина^[1]. 24 квітня 1996 року Хусейн Хамідов розповів у Москві громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «2 квітня [1995 року] я розкопав поховання п'яти трупів у дворі приватного будинку по вулиці Маяковського, 16, і серед них були мої сини. … У них були зв'язані ноги мотузкою, усі зуби були вибиті, на тілі були сліди сильних побоїв». Про інші могили батько братів сказав трибуналу: «На підставі проведених нами ексгумацій я можу стверджувати, що в колишніх місцях дислокації [російських] військових частин проводилися розстріли людей. Їх забирали в калошах, у домашньому одязі, на головах у них були надіті чохли від подушок (наволочки). У багатьох викопаних трупів руки й ноги були зв'язані колючим дротом, було багато ножових поранень»^[24]. 17 травня 1995 року прокурор окупаційної адміністрації в Заводському районі Грозного порушив справу про вбивство братів. Російські військові прокурори отримали справу й зупинили її, бо не знайшли винних^[1].

У квітні 1995 року російські військові затримали біля фільтраційного табору на північно-східній околиці Грозного трьох чеченців, які приїхали за відпущеним родичем. Родич знайшов їхні тіла в каналізаційній трубі за півтора кілометра звідти: у вбитих були виколоті очі й відрізані вуха, у кожного - по 15 кульових поранень^[23]. 7-8 квітня 1995 року бійці внутрішніх військ МВС Росії та російські міліціонери під час обшуків у Самашках, селі на заході Ічкерії, розстрілювали у дворах затриманих чеченських чоловіків, і Спостережна місія російських правозахисних організацій назвала на ім'я 27 із них (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[8]. Російський конвой, який вів затриманих чеченців із Самашок до військової частини в сопках на північ від села, застрелив дорогою трьох: пораненого з них солдат убив за наказом командира конвою^[8][1]. 9 травня 1995 року солдати 503-го полку російської армії затримали на блокпості трьох чеченців із Шалі, міста на південний схід від Грозного. Після того як 3 червня полк пішов, рідні знайшли тіла двох таємно закопаними на полі біля Шалі, а 6 червня тіло третього - на кладовищі, на всіх тілах були сліди катувань^[23][1].

23 лютого 1996 року, коли 58-ма російська армія наступала на Бамут, село на південний захід від Грозного, солдати цієї армії посадили на бронетранспортер Шаріпа Батаєва, чеченця з Аршти, села в підконтрольній Росії Інгушетії. 20 березня слідчі з Інгушетії знайшли його тіло в неглибокій могилі біля позиції розвідників 693-го полку 58-ї армії: окупанти перебили йому зап'ястки й застрелили його в потилицю^[1][24]. З 3 по 9 березня 1996 року російські війська штурмували Серноводськ, село на заході Ічкерії, а солдати затримали на вулиці молоду чеченку й повели до сусіднього будинку, де пізніше було знайдено її тіло^[162][135]. 20 березня семеро російських військових висадилися з гелікоптера біля молочної ферми поблизу Нагорного, села поруч із Грозним, вишикували в шеренгу мирних чеченців, які ховалися в сараї, і розстріляли наймолодших чоловіків. Джерела розходяться: Human Rights Watch пише про двох убитих братів, Чеченський жіночий комітет назвав п'ятьох розстріляних біля ферми та Умара Тужуєва, якого військові живим скинули з гелікоптера^{[31][107][24]}.

28 березня 1996 року окупанти віддали за п'ятьох своїх солдатів трьох чеченців і тіла ще двох затриманих, і на одному з тіл командир Збройних сил Ічкерії Султан Качеєв побачив рану від штика (докладніше: «Захоплення заручників»)^[31][107]. 30 квітня бійці внутрішніх військ МВС Росії затримали на блокпості в Грозному чеченців, мешканців міста, і кинули в яму в Ханкалі, головній базі окупаційних військ на східній околиці Грозного. Охорона забила на смерть двох, решту 3 травня російський кримінальний розшук вивіз із Ханкали, а прокурор маріонеткового уряду підтвердив, що обоє померли від побоїв і зв'язку з армією Ічкерії в них не було^[1]. 12 травня російські війська захопили Харсеной, гірське село на півдні Ічкерії, і солдати розстріляли на дорозі шістьох молодих чеченців, які вийшли із села, а їхні тіла не віддали рідним. У селі солдати розстріляли ще одного молодого чеченця, який просив їх не входити до мечеті^[24]. 17 серпня 1996 року російські військові в масках обшукували будинки біля республіканської лікарні в Грозному. Коли окупанти пішли з кварталу, рідні знайшли в сусідньому дворі тіла двох чеченців, двоюрідних братів, зі зв'язаними дротом руками та слідами катувань^[81].

26 березня 1996 року Генеральний секретар ООН передав Комісії ООН з прав людини повідомлення, що російські війська без суду страчували захоплених чеченських чоловіків: мирних людей і бійців армії Ічкерії^[42]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що співробітники МВС Росії та російські військові страчували людей в Ічкерії без суду. За їхнім висновком, конвой та охорона почувалися безкарними в перші години й дні після затримання, бо МВС Росії відлічувало строк утримання затриманого з тієї години, коли його привозили до фільтраційного табору^[1][8]. Невідомо, скількох затриманих чеченців окупанти вбили з грудня 1994 року по серпень 1996 року. На початку 1997 року правозахисники «Меморіалу» писали про затриманих і зниклих безвісти чеченців: «Багато з них загинули, і нині необхідно знайти місця їхнього поховання, ексгумувати й упізнати трупи»^[103].

Російські військові прокурори віддали під суд колишнього командира 503-го полку Соколова за вбивство трьох чеченців із Шалі, але військовий суд повернув справу прокурорам, і до весни 1998 року вони її не закінчили (докладніше: «Безкарність виконавців»)^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти били й катували затриманих чеченців.

Російські солдати з міліціонерами били їх на блокпостах і під час «зачисток» (так росіяни називали обшуки будинків і затримання чеченців)^[8]. Конвой окупантів бив їх у вантажівках і гелікоптерах. Під час вивантаження солдати змушували їх бігти між двома рядами охоронців, які били бігунів кийками та прикладами^[1][8].

На допитах російські військові й міліціонери вимагали від чеченців визнати, що вони воювали, назвати бійців Збройних сил Ічкерії та місця, де сховано зброю^[1]. У ямах, тюремних машинах і цистернах російська охорона по кілька діб тримала їх зі зв'язаними руками, із зав'язаними очима, без води та їжі^[1][31]. Окупанти відпускали побитих в'язнів без обвинувачень або віддавали на обмін за полонених російських військових (докладніше: «Захоплення заручників»)^[1].

Російські військові й міліціонери, від солдатів на блокпостах до військових слідчих на базах, катували чеченців з грудня 1994 року по вересень 1996 року. 25 грудня 1994 року біля селища Долинський на північний захід від Грозного російські солдати затримали й побили Алі Ісраілова із Серноводська, села на заході Ічкерії. Охоронці табору в Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії, били його ще три дні й відпустили. Після побоїв Алі Ісраілов півтора місяця лікувався^[100].

До кінця січня 1995 року ОМОН з Рязані, загін російської міліції, охороняв фільтраційний табір МВС Росії в Моздоку і катував затриманих чеченців на допитах у тюремних вагонах (докладніше: «Система фільтраційних таборів»). Охоронці, яких МВС прислало на зміну 24-26 січня, не катували на допитах, але били в'язнів^[1].

1 січня 1995 року російські солдати затримали біля консервного заводу в Грозному Закраїла Вайраєва, а охоронці в Моздоку і в П'ятигорську, місті на півдні Росії, побили його так, що в нього тріснула грудна клітка і відкрився туберкульоз. Охорона табору в Моздоку вісім діб залишала його, хворого, у тюремному вагоні, а потім відправила до лікарні в Назрані, місті в підконтрольній Росії Інгушетії^[100]. З 3 січня по 15 лютого 1995 року охорона табору біля консервного заводу в Грозному, конвой та охоронці в'язниць у П'ятигорську і в Ставрополі, ще одному місті на півдні Росії, били Магомеда Мейрієва з Грозного, а в П'ятигорську нацькували на нього собаку. 15 лютого окупанти відпустили його в Моздоку зі шрамами від прикладів та укусів^[100]. 23 січня 1995 року на блокпості № 13 між Серноводськом і сусіднім селом Самашки співробітники МВС Росії побили Ахмеда Ідрісова з Грозного, погрожуючи вбити, і 31 січня відпустили його як невинного, з переламаними ребрами^[100]. Навесні 1995 року охорона табору біля консервного заводу в Грозному давала в'язням замість води сечу^[24]. 25 березня 1995 року російські солдати затримали чеченця Ісані Ханоєва в його домі в Ассинівській, станиці на заході Ічкерії. Охоронці військової частини біля станиці ночами били його й катували струмом, а 6 квітня МВС відпустило його з Моздока як невинного^[1].

З кінця січня 1995 року російські військові тримали затриманих чеченців у ямах і тюремних машинах при військових частинах, куди не пускали правозахисників і прокурорів. Такі ями були в Ханкалі, головній базі окупаційних військ на східній околиці Грозного, і біля Ассинівської^[1].

7 квітня 1995 року внутрішні війська МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) штурмували Самашки. Того дня співробітники МВС затримали на блокпості Махмудеміна Ізієва із Самашок, який виходив із сім'єю до Серноводська, і гелікоптером відправили на польовий командний пункт російських військ біля Ассинівської^[1]. 8 квітня бійці внутрішніх військ під час обшуків у Самашках били прикладами чеченських чоловіків і підлітків, а у військовій частині на північ від села та біля Ассинівської солдати нацьковували на них собак^[8][48][17]. Біля Ассинівської охорона три дні тримала Махмудеміна Ізієва без води та їжі в тюремній машині на дні ями. На допитах військові били його по нирках і в грудь, приєднували до його шиї дроти й катували струмом, від якого залишилися опіки^[8][1]. 10 квітня окупанти відправили його гелікоптером до фільтраційного табору в Моздоку, а шістьох неповнолітніх чеченців із Самашок того дня відпустили звідти в синцях і зі слідами укусів^[8][48][17]. Перед приїздом представників Міжнародного комітету Червоного Хреста 11-13 квітня охорона табору пригрозила затриманим чеченцям: «Вони підуть, а ви тут залишитеся»^[8]. 18 квітня МВС Росії відпустило Махмудеміна Ізієва як невинного. 20 квітня в Серноводську він розповів спостерігачам «Меморіалу» про Моздок: «На допитах знову били, погрожували розстрілом. Слідчий сам не бив, били люди в масках, коли він виходив із відсіку»^[1].

Улітку 1995 року охорона біля Ассинівської підвішувала Рамзана Ісаєва з Алхан-Юрта, села на південний захід від Грозного, за наручники, палила йому ступні пальником, стискала голову металевим обручем і катувала струмом, а потім окупанти віддали його за полоненого з російської армії^[1]. У липні 1995 року російські солдати на два тижні посадили Мікаела Івгієва, журналіста чеченського журналу «Орга», у закопану в землю цистерну в Ханкалі, де військові катували його струмом і підвішували за зв'язані за спиною руки; Мікаел Івгієв вижив^[1]. 23 грудня 1995 року російські військові затримали Руслана Сосламбекова на блокпості біля в'їзду в Грозний і 28 днів тримали в таборі МВС у гаражах на околиці міста, де охоронці при ньому нацьковували на в'язнів собак і відбивали їм нутрощі, а потім відпустили^[23].

На початку 1996 року охоронці табору в Грозному підвісили чеченця горизонтально й побили, і лікарі міської лікарні № 9 лікували його від переламаних ребер^[31][107]. У лютому 1996 року окупанти привезли на обмін до Шатоя, районного центру в горах на півдні Ічкерії, полоненого чеченця, побитого так, що з бронетранспортера його винесли на руках, і армія Ічкерії віддала за нього російських солдатів^[1]. У березні 1996 року бійці МВС Росії тринадцять діб тримали в залізничній цистерні в Ханкалі трьох чеченців з блокпоста між Гойтами і Старими Атагами, селами на південь від Грозного, зображали їхній розстріл і різали ножем, а в квітні військові слідчі в Ханкалі заганяли голки під нігті Саідашу Шамахурову із села Гікалове. Окупанти віддали всіх чотирьох на обмін (докладніше: «Захоплення заручників»)^[31].

У травні 1995 року Сергій Ковальов, глава Спостережної місії російських правозахисників, написав, що його група опитала понад сто чеченців, колишніх в'язнів російських окупантів. За його словами, майже кожного з них окупанти били й принижували, а багатьох катували^[163]. У вересні 1995 року спеціальний доповідач ООН з питань катувань написав урядові Росії, що охорона таборів систематично била багатьох в'язнів, щоб вирвати зізнання в підтримці Джохара Дудаєва^[17]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що на жорстоке поводження скаржилася більшість людей, які пройшли фільтраційні табори, а огляди судових медиків підтверджують їхні розповіді. За доповіддю «Меморіалу», у ямах при військових частинах окупанти катували дедалі частіше, а біля Ассинівської - і в 1996 році^[1]. У січні 1997 року правозахисники Human Rights Watch написали, що в 1996 році російські військові продовжували катувати чеченців у Ханкалі^[31]. Невідомо, скільки таких злочинів скоїли окупаційні війська з грудня 1994 року по вересень 1996 року. Правозахисники «Меморіалу» опублікували розповіді затриманих чеченців про побої та катування в таборах узимку й навесні 1995 року^[100].

Російські суди не засудили жодного окупанта за катування та знущання над чеченцями (докладніше: «Безкарність виконавців»)^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. Російські військові щонайменше до кінця вересня утримували чеченців на своїх базах у Грозному і в Ханкалі^[1]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти палили тіла вбитих ними чеченців, відрізали мертвим вуха, таємно закопували тіла в безіменних могилах і не віддавали родинам.

Російські військові вбивали затриманих чеченців і таємно закопували тіла біля своїх позицій, а такі могили нерідко виявлялися замінованими^[1]. Окупанти не пускали рідних на територію частин, і родини знаходили могили, лише коли частина йшла^[1][23].

У захоплених селах російські солдати кидали тіла вбитих ними чеченців у підпалені будинки або поливали бензином і підпалювали^[8][24]. Окупанти відрізали мертвим чеченцям вуха^[31][24].

Російські військові на вантажівці «Урал» привозили на Карпінське кладовище на заході Грозного тіла з блокпостів і з фільтраційних таборів, куди окупанти звозили затриманих чеченців. Гробарі складали їх у свіжі ями, від трьох до п'яти в кожну^[23]. На початку війни російська армія відвезла частину тіл у Ростов, місто на півдні Росії, у вагони-холодильники своєї 124-ї медичної лабораторії і не віддавала їх родинам убитих^[164][24].

17 грудня 1994 року російські солдати з бронетранспортерів розстріляли біля кордону з підконтрольною Росії Інгушетією колону машин із біженцями з Грозного і вбили десять людей. Окупанти вивезли тіла, і російська міліція в Інгушетії знайшла лише одне з них^[1]. 31 грудня 1994 року окупанти затримали в підвалі лікарні в Грозному двох молодих чеченців, які ховалися там від обстрілу. Батьки одного з них пізніше забрали його тіло з моргу в Москві й поховали вдома, а другого рідні до 2015 року так і не знайшли^[165]. З грудня 1994 року по травень 1995 року окупанти затримали в Грозному 27 чеченців і відвезли до фільтраційного табору в Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії, а до квітня 1996 року звідти привезли їхні тіла. Тих, кого російський конвой дорогою до Моздока розстріляв або викинув із машини, сільчани ховали невпізнаними, а рідні потім знаходили їх за описами тіл і одягу^[24].

28 січня 1995 року солдати внутрішніх військ МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії) вели під конвоєм по своїй частині на вулиці Маяковського в Грозному двох братів, 18 і 21 року, розстріляли їх і таємно закопали у дворі будинку на території частини. 2 квітня, коли частина пішла, їхній батько Хусейн Хамідов знайшов могилу за розповіддю сусідки, дістав тіла із землі при судовому медику і поховав синів біля свого дому^[1][24][166]. У кінці березня 1995 року кримінальний розшук із Москви почав розкривати ями з тілами на кладовищі біля консервного заводу в Заводському районі Грозного. Судові медики МВС Росії записували причиною смерті розстріл, загибель у вогні або ножові поранення, а в деяких тіл не було голови^[23][24].

7 квітня 1995 року окупаційні війська штурмували Самашки, село на заході Ічкерії. 7 і 8 квітня російські військові обходили будинки і вбивали мирних чеченців (докладніше: «Масові вбивства цивільних»). У доповіді Спостережної місії російських правозахисних організацій 1995 року сказано: «Зафіксовано численні повідомлення свідків про навмисне спалення російськими військовослужбовцями тіл загиблих жителів». Місія назвала на ім'я 13 людей, чиї тіла спалили окупанти. Увечері 7 квітня російські солдати вбили Алі Сугаїпова, Еміна Надирова, Хамзата Хархароєва і його сина Ахмеда, а вранці 8 квітня односельці знайшли їхні спалені тіла в одному дворі^[8]. Російські танкісти поранили 62-річного Догу Цатішаєва, а солдати застрелили його впритул з автомата в будинку 93 на вулиці Шаріпова, облили тіло бензином і підпалили^[8]. 20 квітня Тамара Мутієва із Самашок розповіла спостерігачам російської правозахисної організації «Меморіал», що російські військові вбили і спалили її зведену сестру. Андрій Блінушов, один зі спостерігачів, записав у щоденнику: «Досі сестра і мама вбитої дівчини збирають у руїнах будинку шматочки її кісток»^[48].

9 травня 1995 року солдати 503-го полку російської армії незаконно затримали на блокпості Аюба Домаєва, Асламбека Сулейманова і Шамхана Ташухаджієва із Шалі, міста на південний схід від Грозного, і вбили всіх трьох (докладніше: «Вбивство полонених і затриманих»). Володимир Ємельяненко, кореспондент московського тижневика «Московські новини», 21 лютого 1996 року розповів громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Москві, що військові не пускали рідних на територію полку і на їхні запитання «казали, що тут такі не проїжджали»^[23]. 3 червня 503-й полк пішов зі своєї стоянки на полі біля Шалі, і солдат строкової служби, який утік із полку, показав родинам, де солдати закопали трьох чеченців. Біля стоянки розвідувальної роти, на глибині двох метрів, рідні знайшли тіла Аюба Домаєва і Асламбека Сулейманова. В іншому місці на полі вони відкопали роздавлену гусеницями машину, на якій їхали троє чеченців. 6 червня тіло Шамхана Ташухаджієва знайшли на кладовищі на околиці Шалі^[1][23].

У вересні 1995 року чеченські жінки з Грозного знайшли біля свіжих ям на Карпінському кладовищі п'ять зелених військових ящиків від снарядів, де лежали кістки з попелом, і передали їх місії ОБСЄ. За висновком експертизи, в одному з ящиків лежали спалені, облиті сірчаною кислотою і розбиті на дрібні шматки останки людей 20-23 років^[23]. На початку жовтня 1995 року чеська журналістка Петра Прохазкова зняла на православному кладовищі в Грозному ями з кількома десятками тіл, куди окупанти вночі на своїх машинах привозили нові тіла, і повідомила про це в ОБСЄ^[24].

У кінці лютого 1996 року російські військові вбили затриманого Шаріпа Батаєва, чеченця з Аршти, села в підконтрольній Росії Інгушетії, і закопали тіло на глибину 20 сантиметрів на схилі пагорба, нижче окопів розвідників 693-го полку 58-ї російської армії. 20 березня слідчі з Інгушетії викопали тіло, і того ж дня його поховали за мусульманським звичаєм^[24]. Російські війська з 3 по 9 березня 1996 року штурмували Серноводськ, село на заході Ічкерії, і спалили там мечеть, куди 4 березня сільчани принесли тіла вбитих окупантами чеченців, щоб поховати пізніше^[122]. 11 березня жінки із Серноводська, яких окупанти на кілька годин пустили додому, знайшли біля згорілої мечеті сім спалених тіл^[24]. Під час штурму Серноводська екіпажі російських гелікоптерів поранили ракетами літнього чеченця на курорті біля села, де жили біженці, і поранений помер на порозі своєї кімнати. Окупанти обшукали курорт, і після цього на місці тіла знайшли лише згорілі останки^[24]. 20 березня 1996 року російські солдати, які висадилися з гелікоптера біля молочної ферми поблизу Нагорного, села поруч із Грозним, розстріляли там затриманих неозброєних чеченців: за даними Human Rights Watch - двох, за даними чеченського жіночого комітету - п'ятьох. Убивці відрізали мертвим вуха і розрізали їм живота ножем^[31][24]. 12 травня 1996 року російські війська захопили Харсеной, гірське село на півдні Ічкерії, і розстріляли сімох молодих чеченців із села. Односельці поховали одного з них, а тіла решти шістьох окупанти рідним так і не віддали^[24]. 15 липня 1996 року в північно-західному передмісті Грозного солдати внутрішніх військ МВС Росії з двох бронетранспортерів розстріляли неозброєних людей у легкових машинах. Окупанти підпалили машини з тілами, а в деяких тіл відрізали вуха^[83][1].

У доповіді Human Rights Watch 1997 року сказано, що з березня 1995 року по січень 1997 року товариство «Жертви війни» на чолі з Хусейном Хамідовим допомогло дістати з масових поховань в Ічкерії 926 тіл. Судові медики в Ростові встановили імена 426 із них, а ще близько 80 масових поховань до січня 1997 року не розкрили^[31].

У червні 1996 року прокуратура адміністрації, поставленої Росією в Грозному, передала російським прокурорам 342 справи про злочини окупантів, серед них - про відрізані вуха і про тіла, скинуті з гелікоптерів. Російські прокурори повернули понад половину справ на додаткове розслідування, а решту закрили або не розглядали (докладніше: «Безкарність виконавців»)^[31]. 3 жовтня 1996 року, через місяць після мирних угод у Хасав'юрті, голова уряду Росії Черномирдін і Зелімхан Яндарбієв, який виконував обов'язки президента Ічкерії, підписали в Москві заяву. За нею Росія зобов'язалася на першу вимогу Ічкерії відкривати доступ до місць поховань для обстеження і розкопок^[167]. До середини жовтня 1996 року російські чиновники попри заяву не давали товариству «Жертви війни» розкривати могили: казали, що тіл у них немає, або вимагали хабарі^[31].

У грудні 1997 року у вагонах-холодильниках 124-ї лабораторії російської армії в Ростові все ще лежали кілька десятків тіл чеченців, загорнутих у ковдри. Делегація Ічкерії приїжджала в Ростов і просила повернути їх, але співробітники лабораторії не повернули жодного тіла^[164]. У 2019 році Олександр Черкасов із «Меморіалу» повідомив, що за кілька років до того з холодильників 124-ї лабораторії вивезли близько сотні невпізнаних останків часів війни: частину відправили в Чеченську Республіку, частину поховали під номерами на кладовищах Москви^[168].

У 2014 році російські військові знайшли в Жовтневому районі Грозного братську могилу першої війни з останками понад 160 людей і відвезли їх на експертизу в Ростов. За висновком експертів, крім двох російських військових там лежали, найімовірніше, мирні чоловіки, жінки та діти. 31 грудня 2016 року останки 109 людей із цієї могили привезли з Ростова в Грозний. Родичі впізнали двох за генетичними паспортами і забрали, а решту 107 поховали у двох тимчасових братських могилах на кладовищі біля села Побєдинське під Грозним, і списків загиблих рідні не отримали^[169][170].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти грабували чеченські домівки й вивозили речі на військових машинах^[1].

Співробітники МВС Росії та солдати російських внутрішніх військ (попередники сучасної Росгвардії) під час «зачисток» (так росіяни називали обшуки будинків і затримання чеченців) у Грозному обходили будинки зі зброєю. Окупанти відбирали в господарів гроші, золото й цінні речі. На них чеченські родини подали найбільше скарг про грабежі^[1].

З грудня 1994 року російські міліціонери та бійці МВС Росії грабували чеченські родини в станиці Ассиновська на заході Ічкерії^[8]. У середині січня 1995 року старійшини впустили в станицю російські війська, які обіцяли не завдавати шкоди (докладніше: «Фальшиві гарантії безпеки»), і окупанти грабували домівки чеченців^[72]. 28 і 29 січня російські військові оточили бронетранспортерами квартал у селищі Бутенко на околиці Грозного, обходили двори зі зброєю, забрали в Лейли Бапаєвої тисячу доларів, а в її сусідки, матері одинадцяти дітей, медаль «Мати-героїня»^[23][1]. Наприкінці січня окупанти вантажили в бронетранспортери техніку з покинутих будинків Грозного, а російський капітан вів містом криту вантажівку, повну меблів^[1][8]. У лютому через грабежі в Ассиновській глава Ачхой-Мартанівського району на заході Ічкерії та представник Збройних сил Ічкерії відмовилися впустити внутрішні війська МВС Росії в села району^[8].

Узимку 1995 року, після захоплення Грозного, російські військові везли речі чеченців на армійській техніці через Інгушетію до Північної Осетії, підконтрольних Росії республік на захід від Ічкерії. Російські дорожні міліціонери записали на своїх постах в Інгушетії безліч таких випадків^[1].

У лютому 1995 року міністр юстиції Росії Ковальов і генерал Бабичев, який командував одним з угруповань окупантів, оголосили в ефірі, що солдати, які забирають продукти з покинутих будинків або те, що погано лежить, не чинять злочину^[1].

1 березня 1995 року заступник директора ФСК (попередниці сучасної ФСБ) Соболев визнав у програмі «Час» телеканалу ОРТ, що російські військові в Ічкерії грабували. Російські солдати, які 30 березня 1995 року захопили Гудермес, друге за величиною місто Ічкерії, забирали на ринку все, що хотіли, і не платили^[1][34]. До грудня 1995 року російські військові, які служили в Гудермесі за контрактом змінами по 45 днів, перед від'їздом додому напивалися, заходили в домівки чеченців і забирали курей, гусей, килими та посуд^[34].

7-8 квітня 1995 року внутрішні війська та міліцейський спецназ МВС Росії штурмували Самашки, село на заході Ічкерії, і вбили 103 мирних чеченців (докладніше: «Масові вбивства цивільних»). Разом із бронетехнікою окупанти пригнали в село військові вантажівки. Солдати вантажили в них і в бронетранспортери відеоапаратуру, магнітофони, телевізори, килими та меблі, а в жінок шукали золото на шиї^[8][48]. 13 квітня Садулла Юсупов із Самашок розповів Олегові Орлову, співробітникові «Меморіалу», як вибрався з підвалу, де російський військовий поранив його гранатою, і побачив у дворі трьох окупантів: «Вони витягли ось цей сейф маленький, ось такий. У ньому грошенята, папери там зберігали. Двоє його відкривають чимось, намагаються відкрити, а третій їх охороняє і стріляє курей, у будинок». Солдати відкрили сейф і пішли. Правозахисники Спостережної місії знайшли будинок Садулли Юсупова згорілим, але слідів бою на його стінах не було^[8][1].

Албаст Мадаєв із Самашок у квітні 1995 року написав голові комісії російського парламенту з розслідування причин війни в Ічкерії Говорухіну: «Мій дім спалили пострілом з вогнемета, вбили 3 корови, 12 баранів. З домашніх речей вивезли, що змогли, а решту підпалили»^[48]. Комісія отримала від чеченців із цього села 221 заяву. У 60 із них сказано, що російські військові забирали з будинків цінні речі, продукти та застрелену худобу, а решту часто спалювали (докладніше: «Тотальне знищення інфраструктури»). 6 червня голова комісії Говорухін сказав газеті міністерства оборони Росії «Красная звезда», що не вірить у грабежі в Самашках. Жоден із заявників відповіді не отримав^[8].

У квітні 1995 року офіцер ФСБ Росії підтвердив в Ічкерії депутатам російського парламенту Віктору Курочкіну та Віктору Шейнісу, що солдати окупаційних військ масово грабують захоплені села. Офіцер подав про це рапорт начальству і відповіді не отримав^[1]. У ніч на 7 липня 1995 року російські солдати Коровін, Шулін і Петров прийшли зі своєї частини в селище Родіна вимагати в чеченців гроші й золото, вбили двох із них, трьох поранили. Через рік військовий суд дав Коровіну 14 років, Шуліну й Петрову - шість і три роки^[171][1]. З 30 вересня 1995 року до березня 1996 року міліціонери та солдати МВС Росії, які тримали в кільці Серноводськ, село на заході Ічкерії, грабували чеченські родини й викрадали їхню худобу (докладніше: «Транспортна блокада»)^[24]. 14 грудня 1995 року Збройні сили Ічкерії звільнили Гудермес, а 19-20 грудня російські війська знову захопили місто. Російські солдати жили на дачах за містом, щодня приходили в домівки чеченців і забирали килими, посуд, їжу та ліки Червоного Хреста^[34].

У лютому 1996 року російські військові грабували вцілілі після штурмів будинки в селищі Новогрозненський на сході Ічкерії^[1][24]. 9 і 10 березня російські військові вивозили із Серноводська матраци, холодильники та інші речі чеченських родин на трьох десятках вантажівок, які нарахували лікарі міжнародної організації «Лікарі без кордонів». На курорті на північ від села російські солдати грабували й підпалювали квартири, в яких жили біженці^[24]. У березні 1996 року російські солдати грабували вцілілі будинки в Самашках^[24][1]. Російські охоронці у в'язниці П'ятигорська, міста на півдні Росії, відібрали хутряні шапки, шкіряні куртки, взуття, гроші й золото в 91 чеченця, яких окупанти незаконно затримали 15 березня 1996 року біля Самашок (докладніше: «Система фільтраційних таборів»). 19 квітня МВС відпустило їх без звинувачень^[31][1]. У серпні 1996 року, коли Збройні сили Ічкерії звільняли Грозний, розвідувальний батальйон 205-ї бригади російської армії вигнав городян із 16-поверхових будинків на Алтайській вулиці біля старого аеропорту, де не було боїв, і вантажив їхні речі в машини. Коли бої скінчилися і солдати пішли, городяни знайшли майже всі квартири пограбованими^[1]. 17 серпня 1996 року солдати 101-ї бригади внутрішніх військ МВС Росії обшукували будинки навколо «15-го городка», своєї бази в Грозному, забирали, що хотіли, а решту розстрілювали з автоматів^[81].

20-22 серпня 1996 року Олексій Кармаєв, 67-річний інвалід із Грозного, ходив до штабу 276-го полку російської армії вимагати, щоб російські солдати перестали грабувати й повернули його речі. 24 серпня восьмеро солдатів полку повели його з двору будинку на Комуністичній вулиці, після чого інвалід зник безвісти (докладніше: «Викрадення людей»)^[31][107].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що невдовзі після початку війни окупанти стали масово грабувати й нищити майно чеченців, а російські командири та військові прокурори серйозно з грабежами не боролися. За висновком «Меморіалу», солдати грабували й після того, як у лютому 1995 року керівництво внутрішніх військ МВС Росії у зверненні до військ визнало грабежі, здирництво й насильство проти мирних чеченців^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Російські війська бомбили й обстрілювали міста Ічкерії, не відрізняючи житлових будинків від військових цілей^[1].

Російська авіація скидала на Ічкерію некеровані бомби й касетні бомби з кульками або голками^[1]. Екіпажі російських гелікоптерів стріляли по містах і селах некерованими ракетами^[23][24]. Окупаційні війська обстрілювали житлові квартали зі ствольної артилерії, мінометів і реактивних систем залпового вогню «Град» і «Ураган», які не можуть бити прицільно^[1]. У Грозному, столиці Ічкерії, російські військові закидали житлові будинки з людьми глибинними бомбами, якими топлять підводні човни. Така бомба пробиває десяток бетонних перекриттів і вибухає всередині будинку^[1].

Окупанти обстрілювали ринки й лікарні^[1]. Російські війська бомбили села перед штурмом, після захоплення і під час «перемир'їв» з Ічкерією (докладніше: «Фальшиве перемир'я»)^[1].

Російські льотчики бомбили, а артилеристи обстрілювали міста й села Ічкерії всю війну, з вересня 1994 року по серпень 1996 року. 2 вересня 1994 року російські льотчики вдарили ракетами по трьох селах за двадцять кілометрів від Грозного^[89][90]. 23 листопада льотчики обстріляли птахофабрику в Шалі й поранили сімох мирних чеченців^[172]. 25 листопада льотчики вдарили по аеропорту Грозного і житлових будинках поруч і, за різними даними, вбили трьох або шістьох людей^[52][173]. 26 листопада, коли російські танкісти штурмували Грозний, льотчики обстрілювали місто. За даними агентства «Чеченпрес», танкісти й льотчики вбили від 25 до 39 мирних людей^{[174][175][176]}. 29 листопада льотчики обстріляли ракетами аеропорт і центр Грозного і, за даними Департаменту державної безпеки Ічкерії, вбили 14 людей^[177][35]. 30 листопада російська авіація двічі бомбила Грозний і, за словами радника президента Ічкерії, вбила до 80 людей^[52][178]. 3 грудня 1994 року російський льотчик скинув бомбу на п'ятиповерховий житловий будинок в Аргуні, місті на схід від Грозного, але бомба пробила стіну й не вибухнула^[23]. 12 грудня російські льотчики з гелікоптерів і літаків бомбили житлові квартали Долинського, селища на північний захід від Грозного^[82][1]. 13 грудня льотчики обстріляли чотири машини з біженцями біля села Новий Шарой на заході Ічкерії і вбили трьох біженців^[1][23].

З 18 грудня 1994 року російська авіація бомбила Грозний, а з 19 грудня до штурму 31 грудня - щодня^[1]. Командувач російської військової авіації Дейнекін 21 березня 1995 року сказав в інтерв'ю газеті «Московський комсомолець», що до 29 грудня через погану погоду льотчики не могли застосовувати над містом бомби й ракети з лазерним або телевізійним наведенням. Російські льотчики скидали на місто некеровані бомби крізь хмари з висоти п'яти-семи кілометрів, коли, за словами командувача, «землі взагалі не видно»^[1]. У січні та лютому 1995 року російські війська обстрілювали житлові квартали Грозного зі ствольної артилерії та реактивних систем залпового вогню, а льотчики бомбили місто. Андрій Миронов, російський правозахисник, який прожив у Грозному три місяці, у лютому 1996 року розповів у Москві громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «І ось закінчився обстріл, виходиш із дому і бачиш: тут трупи, там трупи. Лежать старі люди. Поруч санчата, на санчатах фляга з водою». Про голки, якими окупанти начиняли снаряди й бомби, правозахисник сказав трибуналу: «Увесь Грозний був ними засипаний. Ці елементи годяться тільки для ураження незахищених людей»^[23]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що російські льотчики свідомо бомбили Грозний не цілячись і такі удари неминуче вбивали багато городян. За оцінкою Спостережної місії російських правозахисних організацій, з грудня 1994 року по березень 1995 року окупанти вбили в місті 25-29 тисяч мирних людей (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[1].

У ніч на 21 грудня 1994 року російські артилеристи влучили снарядом у будинок у Новоартемовому, селі поблизу Грозного, і вбили п'ятьох дітей. Ще дві чеченські дівчинки з цього будинку померли від ран у лікарні^[1]. 24 грудня в морзі Центральної республіканської лікарні Грозного лежали 19 невпізнаних тіл городян, яких убили російські льотчики^[1]. З 26 по 28 грудня 1994 року російська авіація бомбила близько 40 сіл^[1]. 29 грудня в морг Центральної республіканської лікарні привезли тіла двох дітей, двох жінок і ще чотирьох людей, яких російські артилеристи вбили під час обстрілу околиць Грозного^[1].

3 січня 1995 року російські льотчики обстріляли автобусну зупинку біля Старих Атагів, села на південь від Грозного, і вбили там водія вантажівки, що стояла поруч, і ще кількох людей^[72]. Того дня російська авіація скинула касетні бомби на базар, лікарню та автомобільний ринок Шалі^[1][23]. За підрахунками правозахисника Андрія Миронова, однією бомбою на автомобільному ринку льотчики вбили від 130 до 160 людей^[23]. 31 січня артилеристи обстріляли Самашки й убили на вулиці Чапаєва чотирьох людей. 2 лютого артилеристи влучили з міномета в одне подвір'я на цій вулиці й убили вранці жінку та 14-річну дівчинку, а вдень - трьох людей на похороні^[8]. 11 або 12 березня 1995 року льотчики бомбили вулицю Моздоцьку в Шалі й зруйнували на ній 68 будинків^[1]. 22-23 березня екіпаж російського гелікоптера обстріляв вантажівку з біженцями біля села Мескер-Юрт поблизу Шалі й убив водія та пасажира^[1]. 26 березня екіпажі шести російських гелікоптерів обстріляли ракетами Самашки й важко поранили чотирьох людей^[8]. 6 квітня артилеристи обстріляли з «Граду» і ракетами Нікі-Хіту, гірське село на південному сході Ічкерії, і вбили двох чеченських дітей^[1][30]. 24 квітня 1995 року льотчики бомбили Ножай-Юрт, село на південному сході республіки, де не було бійців армії Ічкерії, і вбили чотирьох чеченців^[30][121]. За даними міжнародної організації «Лікарі без кордонів», за 15 днів до 27 травня 1995 року до лікарні Шатоя, гірського села на півдні Ічкерії, привезли 74 людини, яких поранили російські льотчики^[110]. 8 жовтня 1995 року російські льотчики бомбили Рошні-Чу, село на південний захід від Грозного, і, за словами сільчан, убили 28 людей - мирних чеченців і бійців армії Ічкерії^[179][1]. З 14 по 20 грудня 1995 року російські війська обстрілювали й бомбили житлові квартали, лікарні та мечеть Гудермеса, другого за величиною міста Ічкерії^[1]. Командувач окупаційних військ Шкірко назвав 267 мирних людей, убитих у Гудермесі^[1][34].

З 11 по 20 лютого 1996 року російські війська обстрілювали Новогрозненський, селище на сході Ічкерії, і, за даними агентства Agence France-Presse, вбили не менше ніж 50 мирних чеченців^[1]. Яромир Штетіна, кореспондент чеського агентства «Епіцентрум», на пресконференції запитав командувача окупаційної армії Тихомирова, чи знає генерал про мирних людей у селищі. Командувач відповів журналістові: «Ми не можемо встановити різницю між бойовиком [так росіяни називали бійців Збройних сил Ічкерії] і цивільним жителем»^[24]. До перших чисел березня 1996 року артилеристи руйнували села Аллерой і Центорой, куди були змушені відступити захисники селища, і продовжували обстріли після того, як захисники пішли звідти. Артилеристи вбили в цих селах мирних чеченців^[1]. З 3 по 9 березня артилеристи обстрілювали Серноводськ, село на заході Ічкерії, і вбили не менше ніж 45 мирних людей^[1]. З 6 по 8 березня, коли Збройні сили Ічкерії звільнили більшу частину Грозного, російські війська обстрілювали житлові квартали міста, а після відходу захисників ще кілька днів - його південні райони. За даними військової прокуратури Росії, за 6-11 березня у Грозному загинули 250 мирних людей^[9][1].

У ніч на 14 березня 1996 року російські війська оточили Самашки, село на заході Ічкерії, де жили близько 12 000 людей. 15 березня російські військові дали чеченцям у селі дві години на вихід перед штурмом, і близько половини з них не встигли піти (докладніше: «Фальшивий коридор»). О 10:16 російські війська почали обстрілювати Самашки з бронетранспортерів, танків, ствольної артилерії та мінометів, з гелікоптерів і літаків, а чеченці, які залишилися в селі, ховалися в підвалах^[1]. Віктор Курочкін, депутат російського парламенту, 24 квітня 1996 року в Москві розповів трибуналу «Гласності»: «Там працювало вісім або десять "Ураганів" [реактивних систем залпового вогню], — а це найстрашніша зброя для населених пунктів»^[24]. Правозахисник Андрій Миронов 17 березня був у Слєпцовській, станиці в підконтрольній Росії Інгушетії, і 20 квітня розповів трибуналу: «Я рахував вибухи. Спочатку це був один вибух на секунду, потім більше. Днів шість село обстрілювали. З них приблизно п'ять днів — один вибух на секунду або трохи частіше (1-2 вибухи на секунду), тобто не менше ніж 70 тисяч снарядів на добу»^[24]. До 19 березня, коли російські війська відкрили вихід з оточення, окупанти зруйнували в Самашках майже всі будинки^[1]. Джерела розходяться в числі мирних чеченців, яких окупанти вбили в селі під час штурму: 35 за списком сільчан^[1] або близько 600 за словами лікарки, яка лікувала людей у Самашках^[9][24].

28 березня 1996 року російський льотчик скинув дві бомби на Катир-Юрт, село на південний захід від Грозного, і вбив дев'ятьох людей із сім'ї Хажгірієвих, серед них двох вагітних жінок і чотирьох дітей^[1][24]. 3 і 4 квітня 1996 року льотчики бомбили Шалажі, село на південний захід від Грозного, і вбили трьох чеченців^[1][24]. 25 квітня 1996 року льотчики бомбили оточене російськими військами Шалі, де залишалися близько 50 тисяч мирних людей^[136]. Льотчики вбили мирних чеченців, а поранили, за словами глави Шалінського району агентству «Інтерфакс», 29 людей^[1]. Того дня російська авіація бомбила Чишки, гірське село на південь від Грозного, і вбила одну чеченку^[1]. 7 травня екіпажі п'яти російських гелікоптерів ударили по Урус-Мартану, місту на південний захід від Грозного, і вбили на ринку п'ятьох чеченців^[1][43]. 10 і 12 травня екіпажі гелікоптерів знову обстріляли місто й обидва рази вбили по одній людині^[1][24].

У липні 1996 року російські війська обстрілювали й бомбили Гехі, село на південний захід від Грозного, і, за даними газети «Ізвєстія», вбили 19 мирних чеченців^[1][83]. Артилеристи обстрілювали з «Граду» та «Урагану» Махкети, гірське село Веденського району на південному сході Ічкерії, і до 15 липня вбили там 25 мирних чеченців^[1][9][83]. 15 липня екіпажі семи російських гелікоптерів зруйнували ракетами шість будинків у Старих Атагах (докладніше: «Колективні покарання»)^[9][180]. У липні 1996 року, обстрілюючи Дарго, Белгатой, Ведено та інші села Веденського району, російські війська вбили не менше ніж 30 чеченців^[9]. З 20 липня до перших чисел серпня 1996 року російські льотчики безперервно бомбили села п'яти районів на півдні республіки^[1].

У серпні 1996 року, коли армія Ічкерії атакувала окупантів у Грозному, російські льотчики бомбили місто, хоча низька хмарність не давала їм цілитися^[1]. За оцінкою журналістів, з 6 по 22 серпня 1996 року окупанти вбили в Грозному близько 2000 мирних городян. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що ніхто не вів точного підрахунку^[1]. 7 серпня льотчики зруйнували хірургічне відділення 4-ї міської лікарні й убили сімох медичних працівників^[1]. 14 серпня екіпаж російського гелікоптера за п'ять кілометрів від Грозного обстріляв легкові машини з мирними людьми й убив не менше ніж чотирьох людей, серед них двох дітей^[181]. Того дня російські льотчики бомбили Комсомольське, село на північний схід від Грозного, і вбили дев'ятьох чеченців^[182]. 17 серпня 1996 року солдати 101-ї бригади внутрішніх військ МВС Росії (попередники сучасної Росгвардії) стріляли з автоматів, кулеметів бронемашин і мінометів по житлових будинках біля «15-го містечка», своєї бази в Грозному, і вбили чотирьох людей^[81]. З 19 по 21 серпня російські артилеристи обстрілювали в Грозному Чорноріччя, південний район міста^[1], вулицю Грибоєдова^[1] і площу Мінутка^[9], а 20 серпня випустили по місту 60 ракет «Граду»^[1][9]. У Чорноріччі 19 серпня артилеристи вбили літню жінку^[1]. 21 серпня льотчики скинули з великої висоти запалювальні бомби на п'ятиповерхівки на вулицях Сайханова та Ульянова, де не було бійців армії Ічкерії^[9][1]. Будинки вигоріли зсередини, а люди, які ховалися в підвалах, вижили^[1].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що стрілянина без розбору цілей була однією з основних рис дій російських військових усю війну і що від бомбардувань та обстрілів найбільше страждали мирні люди^[1]. 25 січня 1996 року спеціальний доповідач ООН з позасудових страт написав у доповіді Комісії ООН з прав людини, що російські військові вбили тисячі громадян Ічкерії, у тому числі коли навмисно й без розбору обстрілювали житлові квартали з важкої зброї та бомбили їх^[30]. Невідомо, скільки таких злочинів скоїли окупаційні війська з вересня 1994 року по серпень 1996 року.

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти затримували чеченців як бродяг і змушували їх підписувати зізнання, що вони воювали у Збройних силах Ічкерії або допомагали їм.

У 1995 році МВС Росії в постановах про затримання чеченців найчастіше посилалося на указ президента Росії Єльцина від 2 листопада 1993 року № 1815 «Про заходи щодо запобігання бродяжництву та жебрацтву»^[101]. Більшість затриманих чеченців мали при собі документи, а частину з них міністерство забрало з власних домівок^[1]. Окупанти насамперед рвали в них на очах посвідчення^[163].

Російські слідчі вимагали від затриманих зізнатися в допомозі армії Ічкерії і веліли їм із зав'язаними очима підписувати папери, яких ті не бачили^[163]. Окупанти вибивали зізнання катуваннями, зокрема струмом, у ямах і тюремних машинах біля блокпостів і військових частин (докладніше: «Катування та знущання»)^[1].

МВС Росії відпускало більшість затриманих чеченців без обвинувачень. За довідкою заступника начальника тюремного відомства Росії Злиденка, з 11 грудня 1994 року по 22 липня 1995 року через фільтраційні табори для затриманих у Моздоку, місті в підконтрольній Росії Північній Осетії, та в Грозному пройшли 1325 людей. Міністерство передало слідчим сто з них (докладніше: «Система фільтраційних таборів»)^[1].

За даними МВС, з 28 січня 1995 року по липень 1996 року міністерство висунуло обвинувачення 51 людині з тих, хто пройшов через табір у Грозному, 1024 відпустило і 109 обміняло на полонених російських військових^[1].

1 лютого 1995 року виконувач обов'язків генерального прокурора Росії Іллюшенко звинуватив Джохара Дудаєва, обраного президента Ічкерії, у державній зраді та в закликах до тероризму на підставі телефонної розмови, яку прокурори, за їхніми словами, перехопили^[69]. Генеральна прокуратура оголосила президента Ічкерії в розшук, а 21 квітня 1996 року російські військові вбили його біля Гехі-Чу, села на південний захід від Грозного (докладніше: «Нейтралізація опозиції»)^[1][15]. 6 квітня 1995 року МВС Росії вивезло з фільтраційних таборів 16 чеченців і змусило кожного підписати папір, де його називали бійцем армії Ічкерії, хоча, за їхніми словами, ніхто з них не воював. У Малих Атагах, селі на південь від Грозного, міністерство віддало їх армії Ічкерії в обмін на полоненого російського майора (докладніше: «Захоплення заручників»)^[48].

15 березня 1996 року російські солдати на блокпості біля Самашок, села на заході Ічкерії, затримали 91 чеченця, які перед штурмом виходили із села. Російські слідчі допитували затриманих у в'язницях П'ятигорська і Ставрополя, міст на півдні Росії. Один із них, Мурат Ганієв, 14 жовтня 1996 року розповів Human Rights Watch: «Я сказав їм, що я не боєць. … Сказали, що, якщо я назвуся бійцем, вони відпустять решту сорок шість. Підписати нам дали лише папери про звільнення»^[31]. Через п'ять тижнів після затримання, 19 квітня 1996 року, МВС Росії випустило всіх чеченців із Самашок без обвинувачень^[1].

У доповіді від січня 1997 року Human Rights Watch написала, що уряд Росії не повідомив, скільки чеченців із фільтраційних таборів тримає у в'язницях за обвинуваченням в участі в боях і за якими статтями їх судили^[31].

До січня 1997 року, коли останні російські війська пішли з Ічкерії, депутати російського парламенту підготували проєкт амністії лише для російських військових. Цей проєкт не дозволяв звільнити чеченців, яких тримали під вартою за участь або ймовірну участь у боях^[31]. 12 березня 1997 року депутати в Москві постановою № 1199-II оголосили амністію за злочини, пов'язані з війною, але не поширили її на обвинувачених і засуджених за 17 статтями Кримінального кодексу, зокрема за бандитизм і вбивство. Справи за цими статтями депутати дозволили закривати лише проти тих, кого Росія віддавала в обмін на своїх військових і громадян, яких утримували в Ічкерії^[32].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти обіцяли селам Ічкерії не чіпати чеченців, якщо село здасть зброю, виведе Збройні сили Ічкерії або пустить до себе російські війська, а потім грабували, бомбили і штурмували села, які їм повірили.

Російські генерали й офіцери давали обіцянки головам сіл і старійшинам на своїх постах, на словах або у формі письмового договору^[8].

У середині січня 1995 року старійшини станиці Ассинівська на заході Ічкерії впустили російські війська, які через гучномовці й листівки обіцяли нікого не чіпати. Окупанти грабували будинки, знущалися з чеченців, і до 16 лютого зі станиці пішли всі чеченські родини (докладніше: «Мародерство»)^[72].

21 лютого 1995 року голова Самашок, села на заході Ічкерії, і старійшини спитали на російському посту біля села генерала окупаційних військ Косолапова, що зробити, щоб у селі не було війни. У доповіді Спостережної місії російських правозахисників наведено відповідь генерала: «Треба здати важку зброю, створити команду ополчення для охорони села чисельністю 40-45 осіб, скласти протокол згоди з печатками імама і голови [сільської адміністрації], роз'яснити народові — ось і все, що від вас вимагається». 6-7 березня бійці армії Ічкерії з інших сіл на вимогу чеченців Самашок були змушені піти. 8 березня голова села, імам і п'ятеро старійшин підписали договір з російськими військами. Село зобов'язалося здати важку зброю і вивести армію Ічкерії, а старійшини натомість просили російські війська не входити в Самашки і не застосовувати силу до мирних чеченців. Генерал Косолапов підписав договір і віддав примірник голові села^[8].

Через 18 днів після договору, 26 березня 1995 року, російські льотчики з шести гелікоптерів обстріляли Самашки ракетами і тяжко поранили чотирьох чеченців. 28 березня полковник, який командував російським постом біля села, зажадав здати стрілецьку зброю, хоча в договорі цього не було. Голова Самашок зібрав у селі шість автоматів і передав їх окупантам. 6 квітня заступник командувача окупаційних військ Романов зажадав впустити в село внутрішні війська МВС Росії (попередників сучасної Росгвардії) і до сьомої ранку 7 квітня здати 264 автомати (докладніше: «Колективні покарання»). Старійшини відповіли, що стільки зброї в селі немає, і голова Самашок попросив три дні, щоб зібрати близько п'ятдесяти автоматів. Романов відмовив. 7 квітня окупанти обстріляли Самашки з мінометів і штурмували село. За 7 і 8 квітня російські військові вбили в селі 103 мирних чеченців, яких правозахисники переписали поіменно (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[8]. 11 квітня п'ятеро старійшин Самашок передали правозахисникам на російському посту письмову заяву: «Ми повірили МВС Росії… ми змусили піти з нашого села Самашки всіх ополченців. Ми повірили військовим, що в цьому разі вони не чіпатимуть мирне населення. І знову брехня. 7 квітня спецназ МВС Росії почав входити в село»^[8][48].

Близько 20 квітня 1995 року старійшини Ішхой-Юрта, села на сході Ічкерії, пустили до себе російських військових, які обіцяли лише пройти через село^[1]. Окупанти стріляли з автоматів по будинках і вбили жінку, яка несла дитину, а дитина вижила^[121].

Навесні 1996 року російські війська оточували села Ічкерії та обстрілювали їх (докладніше: «Колективні покарання»)^[24]. Потім окупанти і маріонетковий уряд у Грозному підписували з селом «Протокол про мир і злагоду». Село зобов'язувалося не пускати до себе бійців армії Ічкерії, а Росія натомість обіцяла позбавити його боїв^[14]. 14 березня командувач окупаційних військ на південному заході Ічкерії Артемов дав російським депутатам чесне слово не штурмувати Самашки, бо село здає зброю^[24]. 15 березня окупанти штурмували село і вбили щонайменше 35 мирних чеченців (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1].

31 березня 1996 року президент Росії Єльцин указом № 435 назвав «підписання протоколів про мир і злагоду» одним із головних напрямів своєї програми для Чеченської Республіки^[156]. За даними французького агентства AFP, ще до указу, до 28 березня, понад 120 сіл Ічкерії підписали протоколи з окупаційними військами^[130]. 2 квітня Росія і маріонетковий уряд підписали «Протокол про мир і злагоду» з Шалажі, селом на південний захід від Грозного^[1]. У ніч на 3 квітня і 4 квітня російські льотчики бомбили село, зруйнували десятки будинків, убили трьох чеченців і поранили понад триста (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1][24]. До 20 квітня, за словами глави маріонеткового уряду Завгаєва, протокол не підписали лише 15 сіл і міст Ічкерії^[1]. 25 квітня російські льотчики бомбили Чишки, село на південь від Грозного, яке незадовго до того підписало «Протокол про мир і злагоду». Льотчики вбили одну чеченку і поранили ще двох чеченців^[1].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть: «Від невибіркових нападів, ударів з повітря й артобстрілів часом не рятували ні перемир'я, ні підписання населеним пунктом „протоколу про мир і злагоду", ні навіть зайняття села чи міста федеральними [російськими] військами»^[1]. Тім Гульдіман, глава місії Організації з безпеки і співробітництва в Європі в Грозному з січня 1996 року, у 1998 році писав, що командувач окупаційних військ і глава маріонеткового уряду Завгаєв почасти нав'язували ці протоколи селам^[14].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Росія оголошувала припинення вогню або підписувала його з Ічкерією, а окупаційні війська далі бомбили села й починали нові наступи.

Президент Росії Єльцин оголошував припинення бойових дій указами і в зверненнях до громадян Росії по телебаченню^[1][22]. Голова уряду Росії Черномирдін, командувачі окупаційних військ і російські делегації домовлялися про припинення вогню з представниками Ічкерії^[1]. Росія призначала припинення вогню перед щорічним зверненням Єльцина до російського парламенту 16 лютого 1995 року і перед виборами президента Росії влітку 1996 року^[1].

У ніч на 10 січня 1995 року російський уряд оголосив припинення вогню на 48 годин і зажадав, щоб Збройні сили Ічкерії здалися, а вдень російська армія продовжила штурм Грозного^[1][24]. 17 січня голова уряду Росії Черномирдін домовився з міністрами Ічкерії про припинення вогню в кілька етапів, а в ніч на 19 січня російські льотчики скинули на президентський палац у Грозному бомби, які пробивають бетон^[38][1]. 13 лютого командувач окупаційних військ Куликов домовився з Асланом Масхадовим, начальником Головного штабу армії Ічкерії, про «перемир'я» до 19 лютого, а 18 лютого російські артилеристи обстріляли позиції армії Ічкерії на схід від Грозного^[1].

26 квітня 1995 року президент Росії Єльцин підписав указ про припинення бойових дій в Ічкерії з 28 квітня по 12 травня. В указі сказано: «у разі збройних провокацій у ЧР [Чеченській Республіці] дії підрозділів і частин тимчасових об'єднаних сил [російських військ]… визначаються відповідно до обстановки»^[1][183]. Генерал Трошев, який навесні 1995 року командував військами міністерства оборони Росії в Ічкерії, писав у спогадах: «Ми розуміли, що оголошення мораторію [припинення бойових дій] мало суто політичний характер — країна готувалася святкувати 50-річчя Великої Перемоги…»^[184]. 9 травня на свято до Москви приїхали глави іноземних держав^[1].

З 28 квітня по 12 травня 1995 року російські солдати далі вбивали мирних чеченців^[1]. 1 травня російський снайпер убив шестирічну Зуліхан Юнусову в Старих Атагах, селі на південь від Грозного. Іса Адаєв, директор Чеченського національного музею, був на її похороні і в травні 1996 року розповів у Празі громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «Через кілька днів при зустрічі з військовим комендантом з'ясувалося, що солдати були п'яні і стріляли на спір: влучать чи ні. Так вони вбили дівчинку»^[24]. 10 травня російські солдати з комендатури Старопромислівського району Грозного смертельно поранили Ш. Чантієва за кермом його машини^[1]. 11 травня, через два дні після свята в Москві, російські льотчики бомбили Шатой, районний центр у горах на півдні Ічкерії^[23]. Невідомо, скільки таких злочинів скоїли окупаційні війська з 28 квітня по 12 травня 1995 року. 12 травня, щойно строк указу скінчився, російська армія відновила наступ на гірські райони Ічкерії^[1].

30 липня 1995 року Росія підписала з Ічкерією угоду про припинення воєнних дій (докладніше: «Фіктивні договори»). З 17 серпня російські льотчики бомбили Рошні-Чу і Танги-Чу, села на південний захід від Грозного, а 9 жовтня окупанти почали новий наступ^[23][1].

31 березня 1996 року президент Росії Єльцин указом № 435 оголосив про «припинення з 24.00 годин 31 березня 1996 р. військових операцій на території Чеченської Республіки»^[156]. 1 квітня командувач окупаційних військ Тихомиров оголосив, що продовжить війну, а 4 квітня російські солдати штурмували Гойське, село на південний захід від Грозного, і в боях убили 26 чеченців^[1]. 27 травня голова уряду Росії Черномирдін і Зелімхан Яндарбієв, який виконував обов'язки президента Ічкерії, підписали в Москві домовленість про припинення вогню, а ввечері 3 червня російські льотчики бомбили села Ножай-Юртівського і Веденського районів на південному сході Ічкерії^[16][1][65]. 10 червня в Назрані Росія зобов'язалася припинити бомбардування і до 7 липня зняти блокпости, а 9 липня, через шість днів після перемоги Єльцина на виборах президента Росії, окупанти почали новий наступ^[16][158][1]. 13 серпня Пуліковський, який виконував обов'язки командувача окупаційних військ, зустрівся з начальником Головного штабу армії Ічкерії Асланом Масхадовим, і Ічкерія оголосила, що вони домовилися припинити вогонь з полудня 14 серпня. 14 серпня російські льотчики бомбили Комсомольське, село на північний схід від Грозного, і вбили дев'ятьох чеченців^[171][182]. 18 серпня командування окупаційних військ уклало з армією Ічкерії угоду про припинення вогню, а в ніч на 20 серпня російські льотчики відновили бомбардування Грозного^[185][1].

Сергій Ковальов, глава Спостережної місії російських правозахисників, 11 травня 1995 року написав в американському журналі The New York Review of Books, що російські командири оголошували припинення вогню під тиском у Росії та за кордоном і мирного процесу не починали^[163]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що Росія використала «перемир'я» 1995 року, щоб підготувати вибори і закріпити маріонетковий уряд, а «мирний план» Єльцина 1996 року діяв, доки в Росії не підбили підсумки виборів^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року Росія підписала з Ічкерією мирні угоди в Хасав'юрті і визнала в них «неприпустимість застосування збройної сили або погрози її застосування при вирішенні спірних питань» (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1]. Через три роки після угод у Хасав'юрті Росія знову напала на Ічкерію. 21 вересня 1999 року російські льотчики почали бомбити Грозний, а 29 вересня російська армія вторглася в республіку^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Окупанти оголошували чеченцям «коридори» для виходу з оточених сіл і міст, а потім обстрілювали тих, хто виходив, затримували чоловіків на виході та бомбили села разом з тими, хто не встиг піти.

«Коридори» оголошувало командування окупаційних військ, коли оточувало село чи місто перед штурмом^[1]. Російські командири передавали умови виходу голові села на своєму блокпосту або оголошували їх через агентство ІТАР-ТАРС і давали чеченцям на вихід від двох годин до двох діб^[1][186]. Окупанти починали обстріл раніше призначеного строку або закривали «коридор» до його кінця. Російські генерали заявляли, що всі мирні чеченці пішли, і війська обстрілювали всіх, хто залишився в селі^[1].

7 квітня 1995 року російський генерал, який відмовився назвати себе, о першій дня дав чеченцям у Самашках, селі на заході Ічкерії, строк на вихід до четвертої дня, а за 15-25 хвилин до строку окупанти почали обстрілювати село з мінометів. З п'яти тисяч людей у селі до обстрілу встигли вийти 100-150, а ще до призначеної години російські військові вбили двох підлітків і смертельно поранили жінку, які виходили з села^[8]. 1-2 червня 1995 року командування окупаційних військ за домовленістю з Групою сприяння Організації з безпеки і співробітництва в Європі відкрило «коридор» для виходу чеченців із Шатойського району в горах на півдні Ічкерії, лише вдень, з десятої ранку до сьомої вечора. Російські танкісти обстрілювали колону біженців із Борзоя, села в цьому районі, а льотчики бомбили її і вбили щонайменше чотирьох біженців^[1]. 18 грудня 1995 року, коли російські війська обстрілювали Гудермес, друге за величиною місто Ічкерії на схід від Грозного, екіпаж російського гелікоптера обстріляв ракетами в чистому полі чеченських біженців, здебільшого жінок, які йшли з міста «гуманітарним коридором» на схід, до Хасав'юрта, міста в підконтрольному Росії Дагестані. Екіпаж убив сина однієї з біженок (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[34][24].

19 лютого 1996 року, на третій день штурму селища Новогрозненський на сході Ічкерії, командувач російських військ на Північному Кавказі Квашнін заявив, що всі мирні чеченці пішли з селища двома «коридорами», а біженці з Новогрозненського це спростували. За даними французького агентства Agence France-Presse, окупанти вбили в селищі щонайменше 50 мирних чеченців^[1]. 4 березня 1996 року, на другий день штурму Серноводська, села на заході Ічкерії, окупанти відкрили «коридор» і на дві години пустили в село машини Міжнародної організації з міграції, а 5 березня закрили виїзд. Російські артилеристи й льотчики відновили обстріл села, де залишалися близько 7000 людей, і до 9 березня, коли окупанти захопили Серноводськ, убили там щонайменше 45 мирних чеченців (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[1][135].

У ніч на 14 березня 1996 року окупанти оточили Самашки, де жили близько 12 000 людей. 14 березня командування окупаційних військ зажадало 10 тисяч доларів за «коридор» для виходу чеченців із села. Чеченці з Самашок розповіли правозахисникам «Меморіалу», що голова села відвіз на блокпост цю суму в рублях - 50 мільйонів, зібраних із сельчан (докладніше: «Адміністративна корупція та здирництво»)^[24]. 15 березня о шостій ранку російські військові на блокпосту оголосили голові села, що з восьмої до десятої ранку випустять чеченців у бік підконтрольної Росії Інгушетії, а потім почнуть штурм. Частина родин пішла на південь іншою дорогою, але там окупанти нікого не випускали, і родини повернулися в село^[1][24]. Зайнап Байсаєва, чеченка з Самашок, 22 квітня розповіла громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Москві: «Усі, хто дізнався про коридор — хто на тракторі… хто на машині, під'їхали до блокпоста. Але дорога вже була перекрита — стояли найманці [російські військові] і затримували осіб чоловічої статі від дітей 6-9-го класу до чоловіків 65 років»^[24]. На блокпосту російські солдати зняли з автобусів і незаконно затримали 91 чеченця з тих, хто виходив «коридором». Через п'ять тижнів, 19 квітня, МВС Росії відпустило їх без звинувачень (докладніше: «Система фільтраційних таборів»)^[31][1]. Через 16 хвилин після кінця «коридору» російські війська почали обстрілювати село з танків і гаубиць, з гелікоптерів і літаків. Близько половини села піти не встигли (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1].

16 березня російські солдати на блокпосту обстріляли колону до 500 чеченців, які намагалися вийти з Самашок, і колона повернулася в село. 18 березня кілька тисяч чеченців підійшли до російських позицій на південній околиці села і зажадали випустити їх. Російські військові дозволили вийти жінкам з дітьми, а чоловіків пригрозили відправити у фільтраційний табір, і жінки відмовилися йти без чоловіків, батьків, братів і синів. Уранці 19 березня екіпаж російського гелікоптера обстріляв чеченців біля російських позицій, убив одного чеченця і поранив шістьох чи сімох (докладніше: «Масові вбивства цивільних»). Лише після цього, опівдні, окупанти відкрили «коридор», і чеченці почали виходити з оточення, а лікарка з Самашок відвезла поранених до лікарні Ачхой-Мартана, села на заході Ічкерії^[1]. Того дня біля іншого російського блокпоста солдати обстріляли з автоматичного гранатомета жінок, яким обіцяли «коридор», щоб забрати дітей із села і до п'ятої вечора повернутися. Окупанти поранили від восьми до десяти жінок, і поранені потрапили до лікарні Слепцовської, станиці в підконтрольній Росії Інгушетії^[1][24]. За час штурму, початого 15 березня, окупанти вбили в Самашках щонайменше 35 мирних чеченців^[1].

6 травня 1996 року російські війська оточили Комсомольське, село в Урус-Мартанівському районі на південний захід від Грозного, і зажадали від захисників до ночі скласти зброю, інакше з другої години ночі почнуть обстріл. Російські артилеристи відкрили вогонь близько третьої дня, за 11 годин до строку, коли чеченці в селі ще збиралися вивезти дітей, і вбили мирних чеченців^[24]. 9 липня 1996 року російські війська оточили Гехі, село на південний захід від Грозного, а 11 липня відкрили «коридор» лише для жінок, дітей і старих і того ж дня закрили його. Російські військові оголосили, що в селі залишилися самі чоловіки, хоча вийти не встигли близько 8000 чеченців, а з 9 по 12 липня артилеристи й льотчики окупантів убили в Гехі 19 мирних чеченців^[1][9][83].

19 серпня 1996 року, коли Збройні сили Ічкерії оточили окупантів у Грозному, Пуліковський, який виконував обов'язки командувача окупаційних військ, дав городянам 48 годин на вихід єдиним «коридором», через передмістя Стара Сунжа на сході, і пригрозив потім бомбити місто^[186]. У ніч на 20 серпня, до кінця строку, окупанти почали бомбити Грозний і обстрілювати його з артилерії, а вдень закрили «коридор»^[1][187]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що мирних городян, яких окупанти вбили в Грозному з 6 по 22 серпня, ніхто не рахував, а журналісти називали число 2000^[1]. 20 серпня екіпаж російського гелікоптера біля села Гойти на південь від Грозного обстріляв чеченських біженців із міста, які їхали в автобусах і легкових машинах, і вбив від десяти до дванадцяти людей^[1].

Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що за всю війну російські військові погано сповіщали чеченців про «коридори» або не сповіщали зовсім, давали мало часу на вихід до обстрілу і вбивали мирних чеченців і на виході «коридорами»^[1].

21 серпня 1996 року секретар Ради безпеки Росії Лебедь прилетів в Ічкерію і скасував погрозу бомбити Грозний, яку зробив Пуліковський, що виконував обов'язки командувача окупаційних військ^[9].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Президент Росії Єльцин, російські міністри й генерали призначали Ічкерії переговори, зустрічі та підписання миру, вже вирішивши напасти, а російські війська атакували під час переговорів або одразу після них.

Міністри Росії та командувачі окупаційних військ призначали Ічкерії зустрічі в підконтрольних Росії Інгушетії та Північній Осетії. Пізніше переговори йшли в Грозному за посередництва Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ)^[1][188]. Російські делегації вимагали, щоб Збройні сили Ічкерії здали зброю, а республіка визнала себе частиною Росії (докладніше: «Позбавлення суб'єктності»)^[1].

29 листопада 1994 року Рада безпеки Росії вирішила почати війну проти Ічкерії. У секретній доповіді «Воєнні аспекти операції в Чечні. Цілі, засоби та результати» міністерство оборони Росії призначило армійським частинам і внутрішнім військам МВС Росії (попередникам сучасної Росгвардії) зібратися до 6 грудня, оточити Грозний 7-9 грудня і захопити місто 10-13 грудня^[1]. 6 грудня два члени Ради безпеки, міністр оборони Росії Грачов і міністр внутрішніх справ Росії Єрін, зустрілися з Джохаром Дудаєвим, президентом Ічкерії, у станиці Орджонікідзевській у підконтрольній Росії Інгушетії^[189][1]. Після зустрічі Джохар Дудаєв на запитання журналістів, чи не буде війни, відповів: «Звісно, не буде війни. Навіщо війна? Ми поки що домовилися про мирне рішення…»^[190].

Росія призначила наступні переговори на 12 грудня у Владикавказі, столиці підконтрольної Росії Північної Осетії, а за день до них російська армія відкрито вторглася в Ічкерію^[1]. У день вторгнення президент Росії Єльцин сказав у зверненні до громадян Росії: «На 12 грудня 1994 р. намічено переговори між представниками Росії та Чечні. Ми повинні запобігти їх зриву»^[191]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть про вторгнення напередодні переговорів: «Дії, що свідомо вели до зриву переговорів, оголошувалися спрямованими на запобігання їх зриву»^[1]. 12 грудня російські військові затримали делегацію Ічкерії на чолі з міністром економіки і фінансів Таймазом Абубакаровим на кордоні Північної Осетії та Інгушетії, щоб пропустити в Ічкерію колону своїх військ^[1][82]. Усі три дні переговорів, 12-14 грудня, російські війська наступали на Грозний^[192][1], а в перший день окупанти обстріляли з артилерії та бомбили станицю Ассинівську на заході Ічкерії^[82]. 14 грудня делегація Ічкерії перервала переговори через вимогу визнати республіку частиною Росії та поїхала. Більше делегації у Владикавказі не зустрічалися^[193][1][82].

Президент Росії Єльцин і голова уряду Росії Черномирдін з грудня 1994 року по квітень 1996 року оголошували Ічкерії переговори, командувачі окупаційних військ Куликов, Тихомиров, Квашнін і Пуліковський у 1995-1996 роках призначали зустрічі армії Ічкерії, а російські війська наступали в дні зустрічей.

27 грудня 1994 року Єльцин доручив вести переговори міністрові у справах національностей Єгорову, директорові ФСК (попередниці сучасної ФСБ) Степашину і командувачеві окупаційних військ Квашніну^[47]. Наступного дня директор ФСК Степашин сказав керівникам Краснодарського краю, що говорити треба не про переговори, а про ультиматум Ічкерії, а 31 грудня російська армія почала штурмувати Грозний^[194][1].

18 січня 1995 року міністри Ічкерії Таймаз Абубакаров і Усман Імаєв чекали в Назрані, місті в підконтрольній Росії Інгушетії, двох російських генералів, яким Черномирдін доручив переговори про припинення вогню. Генерали не приїхали, а в ніч на 19 січня російські льотчики скинули на президентський палац у Грозному бомби, які пробивають бетон^[1]. 21 лютого 1995 року російські військові біля Самашок, села на заході Ічкерії, не пропустили делегацію Ічкерії на зустріч з генералом Куликовим у Слепцовську, станицю в підконтрольній Росії Інгушетії. Екіпажі російських гелікоптерів обстріляли ракетами та з кулеметів дорогу перед машинами делегації, а Куликов відмовив Ічкерії в зустрічі^[1]. 22 травня 1995 року представник російського уряду в Ічкерії Семенов оголосив журналістам, що через три дні почнуться переговори за посередництва ОБСЄ^[188], а 24 травня окупаційні війська почали наступ у горах на півдні Ічкерії. 25 травня делегації Росії та Ічкерії сіли за стіл переговорів у Грозному, а до 12 червня окупанти захопили гірські районні центри Ведено, Шатой і Ножай-Юрт (докладніше: «Воєнна інтервенція»)^[1].

З 30 вересня 1995 року внутрішні війська МВС Росії та російська міліція тримали в кільці Серноводськ, село на заході Ічкерії біля кордону з підконтрольною Росії Інгушетією (докладніше: «Транспортна блокада»)^[1]. Віктор Курочкін, депутат російського парламенту, у квітні 1996 року розповів у Москві громадському трибуналу російського фонду «Гласність»: «Наказ про початок широкомасштабних дій федеральних [російських] військ надійшов у лютому саме тоді, коли ми домовлялися, що будуть зняті блокпости біля Серноводська... Але коли ми приїхали, щоб конкретно вирішити цю проблему, нам повідомили, що надійшов наказ починати бойові дії і до 1 квітня знищити всі бандформування» (так росіяни називали Збройні сили Ічкерії)^[24]. Увечері 2 березня 1996 року керівники Серноводська домовилися про мир для села з маріонетковим урядом у Грозному і з командуванням окупаційних військ на південному заході Ічкерії та призначили підписання на ранок 3 березня. Після домовленості більша частина захисників пішла з села^[1]. Садит Гісатова, чеченка з Серноводська, у травні 1996 року в Празі розповіла трибуналу «Гласності» про ніч на 3 березня: «Цієї ночі вперше за довгий час мої діти лягли спати, роздягнувшись. Ми повірили російському урядові і своєму новоствореному [маріонетковому урядові в Грозному] — вони обіцяли нам мир»^[24].

О 5:45 ранку 3 березня 1996 року, більш ніж за чотири години до підписання, окупанти трьома колонами почали штурмувати Серноводськ^[1]. Захисники села вбили в бою російського полковника і захопили в нього докладну карту нападу^[24]. О 7:30 захисники відбили напад. Після цього окупанти обстрілювали село з артилерії, а російські льотчики стріляли по ньому ракетами з гелікоптерів (докладніше: «Невибіркові напади»). 9 березня, через шість днів після початку штурму, російські війська захопили Серноводськ. З 3 по 9 березня окупанти вбили в селі щонайменше 45 мирних чеченців і поранили 68 (докладніше: «Масові вбивства цивільних»)^[1].

21 квітня 1996 року, коли президент Ічкерії Джохар Дудаєв говорив супутниковим телефоном з Костянтином Боровим, посередником у переговорах Росії та Ічкерії про мир, російські військові вдарили ракетами по галявині біля села Гехі-Чу на південний захід від Грозного і вбили його (докладніше: «Нейтралізація опозиції»)^[15][1]. Через два дні голова уряду Росії Черномирдін оголосив, що Росія дотримуватиметься «тактики розширення миру в поєднанні з жорсткими силовими методами»^[1].

3 липня 1996 року в Нових Атагах, селі на південь від Грозного, російські учасники робочої групи Росії та Ічкерії з воєнних питань на чолі з генералом Тихомировим заявили, що знімають блокпости і виводять військові частини з Ічкерії^[16]. 9 липня, коли глава російської делегації Михайлов запевняв Тіма Гульдімана, главу місії ОБСЄ в Ічкерії, що Росія хоче продовжувати переговори, війська Тихомирова оточили Гехі, село на південний захід від Грозного, і до 12 липня вбили там 19 мирних чеченців (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1][83]. 19 липня командувач російських військ на Північному Кавказі Квашнін оголосив, що готовий зустрітися з Асланом Масхадовим, начальником Головного штабу Збройних сил Ічкерії, і обговорити його «особисту долю», а наступного дня окупанти почали наступ у горах на південний захід від Шатоя, районного центру на півдні Ічкерії (докладніше: «Невибіркові напади»)^[195][1]. 31 липня Ічкерія відмовилася від зустрічі^[196]. З 13 по 17 серпня 1996 року генерал Пуліковський, який виконував обов'язки командувача окупаційних військ, тричі зустрічався з Асланом Масхадовим, начальником Головного штабу Збройних сил Ічкерії, на переговорах про припинення вогню (докладніше: «Фальшиве перемир'я»)^[9]. Увечері 19 серпня Пуліковський дав городянам Грозного 48 годин на вихід, а в ніч на 20 серпня, до кінця строку, російські артилеристи й льотчики почали обстрілювати і бомбити місто (докладніше: «Колективні покарання»)^[186][1]. За оцінкою журналістів, з 6 по 22 серпня окупанти вбили в Грозному близько 2000 мирних городян. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що ніхто не вів точного підрахунку^[1].

1 травня 1995 року Сергій Ковальов, депутат російського парламенту, написав у свідченнях Гельсінській комісії Конгресу США, що військове командування Росії та інші члени уряду в Москві раз за разом навмисно зривали всі спроби вирішити питання про незалежність Ічкерії миром, до війни і після її початку^[38].

22 серпня 1996 року секретар Ради безпеки Росії Лебедь і Аслан Масхадов, начальник Головного штабу Збройних сил Ічкерії, домовилися про припинення вогню і відведення російських військ^[1].

У серпні 1996 року Збройні сили Ічкерії звільнили Грозний від окупантів, змусивши Росію сісти за стіл переговорів^[9]. 31 серпня 1996 року було підписано мирні угоди в Хасав'юрті (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33]. 31 грудня 1996 року останні російські війська пішли з республіки^[1].

Восени 1994 року Росія напала на Чеченську Республіку Ічкерія під іменем маріонеткової опозиції, а 11 грудня 1994 року російська армія відкрито вторглася в республіку. Москва всю війну виводила своїх солдатів, міліціонерів і командирів окупаційних військ з-під відповідальності за злочини проти чеченців.

В Ічкерії командувач внутрішніми військами МВС Росії (попередниками сучасної Росгвардії) Шкірко виступав під прізвищем «Широков», а начальник їхнього штабу Львов - «генерал Ягодін». Заступники командувача окупаційними військами Романов і Лабунець називалися «Антонов» і «Алексєєв»^[1][48].

Військові прокурори закривали справи про людей, яких російські солдати розстріляли в машинах біля блокпостів, і посилалися на статті 23 і 27 закону Росії про внутрішні війська МВС^[1].

17 грудня 1994 року російські військові розстріляли колону біженців із Грозного біля станиці Нестеровської в підконтрольній Росії Інгушетії. Російські прокурори зупинили справу, не знайшовши винних^[1].

3 січня 1995 року російські льотчики бомбили Аршти, село в Інгушетії, де жили переважно чеченці (докладніше: «Колективні покарання»), а під час другого бомбардування, 18 квітня, вбили там трьох жінок. Російські прокурори закрили обидві справи, не знайшовши злочину^[1]. 14 січня 1995 року секретар Ради безпеки Росії Лобов сказав, що правду про бомбардування Грозного має встановити спеціальна комісія. Росія такої комісії не створила^[1].

24 січня 1995 року в Грозному пропали двоє синів Хусейна Хамідова. 2 квітня батько розкопав яму у дворі будинку на вулиці Маяковського, де до того стояла частина внутрішніх військ МВС Росії, і знайшов їхні тіла (докладніше: «Вбивство полонених і затриманих»). Прокуратура маріонеткового уряду порушила справу і зібрала докази. Російські військові прокурори зупинили її, не знайшовши винних^[1]. 24 квітня 1996 року Хусейн Хамідов, який із січня 1995 року шукав пропалих людей в Ічкерії, розповів громадському трибуналу російського фонду «Гласність» у Москві: «Жодної розслідуваної і доведеної до суду справи немає… коли передаєш їм документи, передаєш заяву про якийсь скоєний злочин, вони кажуть: „А ви скажіть, хто це зробив, солдати російської діючої армії, чи СОБРу [міліцейського спецназу], чи МВС"… А хто ж знає, хто скоїв злочин — форма в них одна й та сама. І на цій підставі нам відмовляють»^[24].

Російські суди дали капітанові 81-го полку внутрішніх військ МВС Росії Полівцеву чотири роки за вбивство чотирьох чеченців у Грозному 25 січня 1995 року^[1].

7-8 квітня 1995 року російські внутрішні війська штурмували Самашки, село на заході Ічкерії, і вбили 103 мирних чеченців (докладніше: «Масові вбивства цивільних»). 12 квітня полковник МВС Росії на посту біля села представився правозахисникам Обломовим, хоча на ремені його автомата було написано прізвище «Єланський». 19 квітня російський прокурор Джапов сказав спостерігачеві російської правозахисної організації «Меморіал» Андрію Блінушову, що не знає, як притягнути до відповідальності бійців спецпідрозділів МВС. Спостерігач записав у щоденнику зі слів прокурора: «спецчастини МВС, які виходять із Чечні, знищують усю свою документацію, що стосується їхніх дій на території цієї республіки. Діють ці підрозділи часто в масках, без будь-яких знаків розрізнення на форменому одязі, усі офіцери замість справжніх прізвищ користуються двома-трьома псевдонімами»^[48]. 27 квітня виконувач обов'язків генерального прокурора Росії Іллюшенко порушив справу про вбивства і підпали в селі^[48]. У середині травня російські військові слідчі опитали частину потерпілих і свідків, але могил не розкривали і до Самашок більше не приїжджали. 14 січня 1997 року прокурори закрили справу. 21 листопада 1997 року заступник головного військового прокурора Росії Смирнов назвав «Меморіалу» причину: «військовослужбовці діяли в стані крайньої необхідності та необхідної оборони»^[1].

Російський військовий Вершинін отримав від суду три роки за те, що 17 квітня 1995 року застрелив хлопчика Зелімхана Дедієва в станиці Петропавлівська на північний схід від Грозного^[1]. 14 червня 1995 року Генеральна прокуратура Росії розпорядженням № 15-6-95 наказала прокуророві маріонеткового уряду в Грозному передавати російським військовим прокурорам справи про злочини російських солдатів, лише якщо факти встановлено безперечно. 4 липня 1996 року прокурор цього уряду написав генеральному прокуророві Росії Скуратову, що російські прокурори повернули йому 112 справ без розслідування, не знайшовши в них безперечних доказів вини. У листі сказано, що безіменні командири наказували не пускати слідчих у військові частини і на блокпости^[1]. Солдати Коровін, Шулін і Петров отримали 14, шість і три роки за те, що в ніч на 7 липня 1995 року вбили двох чеченців у селищі Родіна біля своєї частини^[171][1]. Російські військові не пускали у свої частини слідчих маріонеткової прокуратури, які розслідували вбивство семи чеченців із родини Чапанових у селі Пригородне біля Грозного 7 липня 1995 року. У січні 1996 року маріонеткова прокуратура зупинила справу^[1]. 17 грудня 1996 року суд дав бійцеві російського міліцейського спецназу Пермякову півтора року умовно за «необережне вбивство» Заурбека Узуєва, якого той 8 вересня 1995 року застрелив на блокпосту під час мітингу за незалежність Ічкерії^[1]. Військові прокурори зупинили справу про бомбардування Рошні-Чу, села на південний захід від Грозного, у жовтні 1995 року^[1].

Військові прокурори закрили справу про вбивство Шаріпа Батаєва, чеченця з Аршти, якого розвідники 693-го полку 58-ї армії Росії застрелили наприкінці лютого 1996 року. За версією прокурорів, командир розвідників захищався^[1]. Навесні 1996 року російські прокурори не порушили кримінальної справи про те, як окупанти в березні спалили Серноводськ і зруйнували Самашки, села на заході Ічкерії^[24]. 30 червня 1996 року військовий прокурор Сапрунов написав прокуратурі маріонеткового уряду, що окупанти побили по дорозі до П'ятигорська, міста на півдні Росії, половину з 91 чеченця із Самашок, яких російські військові незаконно затримали 15 березня (докладніше: «Катування та знущання»)^[31][107]. У березні 1997 року російські прокурори зупинили справу, не знайшовши винних: ті, хто затримував, були «з масками на обличчях, у зв'язку з чим їхнє впізнання неможливе»^[1]. 10 грудня 1996 року прокурор Головної військової прокуратури Росії Сініцин відповів на прохання «Меморіалу» розслідувати, як солдати внутрішніх військ МВС Росії прикривалися мирними людьми в Самашках у березні 1996 року і хворими 9-ї міської лікарні Грозного в серпні 1996 року (докладніше: «Використання людей як «живого щита»»). Сініцин написав, що переслав доповідь правозахисників прокурорам Північного Кавказу, щоб її долучили до повідомлень преси^[31], а 21 листопада 1997 року заступник головного військового прокурора Смирнов відповів, що в Самашках люди ховалися за бронетехнікою від обстрілу^[1]. Військові прокурори зупинили справи про бомбардування Катир-Юрта і Шалажі, сіл на південний захід від Грозного, у березні та квітні 1996 року (докладніше: «Невибіркові напади»)^[1]. Прокурор окупаційних військ Шевченко, не виїжджаючи на місце, заявив, що солдати внутрішніх військ МВС Росії, які 15 липня 1996 року розстріляли в легкових машинах беззбройних людей у передмісті Грозного, застосували зброю правильно^[83][1]. У середині липня 1996 року російські солдати без обвинень тримали двох чеченців із Веденського району на південному сході Ічкерії в армійській камері в Ханкалі, головній базі окупаційних військ на східній околиці Грозного, і відпустили їх на вимогу військових прокурорів. Прокуратура окупаційних військ визнала незаконним лише це затримання, але справи не порушила, бо винний, комендант Ханкали, загинув у боях у серпні 1996 року^[1].

8 серпня 1996 року Головна військова прокуратура Росії відповіла депутатові російського парламенту Юлію Рибакову, що з 11 грудня 1994 року прокурори порушили 129 справ про злочини окупантів проти мирних людей в Ічкерії. З них 21 справу прокурори передали до судів, 21 закрили, 26 не закінчили, а 61 зупинили - 48 тому, що не знайшли винних, і 13 тому, що не знали, де обвинувачені^[1].

29 вересня 1997 року Управління військових судів Росії відповіло на запит «Меморіалу», що за всю війну суди засудили 18 солдатів і офіцерів, із них семеро - за вбивства^[1].

26 липня 1995 року Комітет ООН з прав людини висловив жаль, що ніхто не відповів за жорстоке поводження з полоненими і затриманими в Ічкерії^[102]. У доповіді Human Rights Watch від січня 1997 року сказано, що Росія систематично порушувала права людини і так само систематично не притягала винних до відповідальності^[31]. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що за всю війну Росія не притягнула до відповідальності жодного вищого командира. За їхніми даними, російські суди нікого не засудили за бомбардування сіл і міст Ічкерії, фільтраційні табори, катування, захоплення заручників і живий щит^[1].

За відомостями Human Rights Watch, на мирних переговорах у серпні 1996 року російська делегація заперечила проти того, щоб обговорювати відповідальність за злочини^[31]. Після мирних угод у Хасав'юрті 31 серпня 1996 року (докладніше: «Фіктивні договори»)^[33] Росія перевела прокуратуру окупаційних військ до підконтрольного їй Дагестану. Правозахисники «Меморіалу» пишуть, що після цього прокурори майже перестали розслідувати злочини російських військових і міліціонерів^[1]. 12 березня 1997 року депутати в Москві постановою № 1199-II оголосили амністію за злочини, пов'язані з війною в Ічкерії^[32]. За цією амністією російські прокурори припиняли незакінчені справи про злочини окупантів^[1].