СРСР

Радянський Союз 9 травня 1924 року таємною постановою Президії ЦВК дав ОГПУ «право позасудової розправи щодо бандитів та їхніх посібників, а саме: висилка з даної місцевості, ув'язнення в концентраційний табір на строк до 3-х років і застосування вищої міри покарання - розстріл», а республікам приписав оголошувати місцевості «неблагополучними щодо бандитизму», де органи ГПУ «мають право вирішувати на свій розсуд будь-яку справу про бандитизм»^[1]. Чеченська влада вже в тому ж травні телеграфувала в центр: «Санкціонуйте створення трибуналу або політичної трійки»^[2]. Трійки, що запрацювали, «у складі працівника прокуратури, ГПУ і першого партійного керівника, — як правило, виносили вироки заочно — за поданими документами, часто навіть не допитуючи звинуваченого. Про участь у процесі захисту не могло бути й мови»^[3].

Цілеспрямоване фізичне знищення національної культурної еліти. Офіційний розворот закріпила постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та в Західній області» від 14 грудня 1932 року за підписами Сталіна й Молотова: українізацію оголошено проведеною «механічно», що, за текстом постанови, «полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям та ін. створення своїх легальних прикриттів, своїх контрреволюційних осередків та організацій»^[4]. Термін «розстріляне відродження» й означає «репресивн[у] політик[у] комуніст. Москви, спрямован[у] на фізичне знищення укр. інтелектуальної еліти 1920—30х рр. (ширше — усієї національно свідомої інтелігенції української) й табуювання її творчих здобутків»^[5].

Примусове запровадження мови метрополії до шкіл: постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 13 березня 1938 року № 324 «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» приписала «ввести викладання російської мови як предмета вивчення в школах національних республік і областей з 1 вересня 1938 р.» - з II класу в усіх неросійських початкових школах і з III класу в неповних середніх та середніх^[6].

Використання Договору про утворення СРСР (грудень 1922 р.) для формального декларування союзу рівноправних республік, що маскував остаточну централізацію влади в Москві^[7].

Вилучення в УСРР контролю над зовнішньою політикою, армією, зовнішньою торгівлею, транспортом і зв'язком через Конституцію СРСР 1924 року з передачею їх у відання союзних наркоматів^[8].

31 липня 1925 року Реввійськрада СРСР пояснила підготовлювану операцію властивостями цілого народу - в наказі сказано: «Чеченська область є осередком кримінального бандитизму, що поширюється на сусідні з Чечнею райони... У масі своїй чеченці схильні до бандитизму як до головного джерела легкої наживи, чому сприяє наявність великої кількості зброї. Нагірна Чечня є притулком для найзапекліших ворогів Радянської влади»^[2]. Ярлик з наказу перейшов у робочу номенклатуру операції: інструкція від 4 серпня 1925 року, затверджена командувачем Північно-Кавказького військового округу Уборевичем, членом Реввійськради округу Володіним і повноважним представником ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) по краю Євдокимовим, ставить людей в один ряд з гвинтівками і «вилучає» їх одним дієсловом - пункт 8 інструкції гласить: «У разі виконання умов здачі зброї поголовний обшук не проводиться, а лише вилучається бандитський і порочний елемент»^[9]. Так злочинність оголошено властивістю народу, а його людей - «елементом», що підлягає вилученню.

31 липня 1925 року Реввійськрада СРСР наказом, що обґрунтовував операцію з роззброєння Чечні, оголосила чеченців нездатними до правильного господарювання: «Надані після революції на рівнині багаті земельні угіддя чеченці повністю не використовують, ведуть відсталими формами своє сільське господарство, не працелюбні»^[2]. Звинувачення стоїть у військовому наказі як одна з підстав для введення військ: земельні угіддя народу «надала» сама влада, його спосіб господарювати вона ж оголосила відсталим, а висновок з цієї оцінки - військова операція. Історик Т. У. Ельбуздукаєва, що публікує наказ, наводить і його продовження: назріли «політичні ознаки» - втома населення від війни і вимога боротьби з «бандитизмом»^[2] - тобто навіть за логікою документа воювати належало не з господарською відсталістю, але саме її поставлено в обґрунтування.

Військову операцію з артобстрілами документи її штабу описали як принесення миру: «Основні завдання Особливих оперативних груп ОГПУ при операції в Чеченській Автономній області», затверджені повноважним представником ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) по краю Євдокимовим, командувачем Північно-Кавказького військового округу Уборевичем і членом Реввійськради округу Володіним, відкриваються словами про те, що масова операція «у кінцевому своєму результаті має принести загальне умиротворення Чечні і створити відповідну обстановку для мирного радянсько-господарського будівництва області»^[9]. Ту саму рамку належало промовляти вголос у кожному аулі: за інструкцією про роззброєння від 4 серпня 1925 року представники влади, увійшовши в оточене військами село, оголошували сходу мету приходу - «вилучення зброї з метою забезпечення чеченською владою нормального трудового життя трудящого населення», а артобстрілу в цій рамці дано ім'я: «попереджувальний вогонь, як захід впливу»^[9]. Організатор операції, секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, довів цю картину до підсумкової формули в мемуарах: «Це була блискуча операція без жодного кровопролиття»^[10] - у тій самій главі він сам описує чеченських старих, узятих чекістами в заручники, і обстріл чеченського села військами СРСР.

25 серпня 1925 року СРСР увів війська в Чеченську автономну область, щоб відібрати зброю в жителів; операцію вели армія та ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) під загальним керівництвом командувача Північно-Кавказького військового округу Уборевича і повноважного представника ОГПУ по краю Євдокимова^[2]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про сили, зібрані проти чеченських сіл: «Усього до участі в ній було залучено близько семи тисяч червоноармійців при 240 кулеметах і 24 гарматах. Крім того, у розпорядженні командувача операцією перебувало два авіаційні загони і бронепоїзд. У тактичному відношенні війська, а також оперативні групи ГПУ, були розбиті на сім угруповань»^[3]. Історик Т. У. Ельбуздукаєва наводить за військовими документами інший рахунок: 6183 червоноармійці при 137 станкових і 102 легких кулеметах, 14 гірських і 10 легких гарматах, і понад те 341 співробітник ОГПУ, зібраний з усього Північного Кавказу^[2]. Один з організаторів операції, секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, згадував, що «Домовилися направити в Чечню "на навчання" дві дивізії. У ході навчань передбачалися спілкування з населенням, вечори самодіяльності, концерти, зближення з місцевою молоддю, що мало ще більше зміцнити довіру до Радянської влади»^[10]; ту саму легенду розкидали з повітря - у розповіді вцілілого супутника імама Нажмуддіна Гоцинського, надрукованій 1936 року у варшавському журналі «Северный Кавказ», сказано: «Для заспокоєння населення з аеропланів розкидалися прокламації, в яких писалося, що відбуваються звичайні маневри і жителів просять не турбуватися і сидіти по домівках»^[11]. Керівника самої Чечні - голову Чеченського ЦВК (найвищого органу влади автономної області) Ельдарханова - про підготовку не сповістили: «Центр і органи ОГПУ не вважали за потрібне поінформувати про підготовлювану акцію навіть голову Чеченського ЦВК Т. Ельдарханова. Скупчення військ у Грозному було пояснено майбутніми маневрами»^[2]. При цьому інструкція про роззброєння від 4 серпня 1925 року вписала Чеченський ЦВК у кожен крок виконання: його представники разом з командуванням входять в оточений аул і скликають схід, засідають у комісіях з приймання зброї, зобов'язані давати характеристики районів, а після «всіх перелічених заходів впливу» отримують повноваження розпускати сільські виконкоми і ставити ревкоми^[9]. Ще до введення військ ОГПУ описало кожне село: історик Є. Ф. Жупікова наводить - «Органи ОГПУ зібрали відомості про найвпливовіших мулл і шейхів, про почесних старих, про провідників, без яких неможливо було проникнути в гори»^[12]; на кожен населений пункт завели анкету з числом жителів і дворів, складом населення за тайпами (родами) і кількістю зброї, яку планували вилучити^[9].

За три тижні операції, з 25 серпня по 12 вересня 1925 року, війська СРСР забрали в жителів Чечні 25299 гвинтівок, 4319 револьверів і пістолетів, кулемет і близько 80 тисяч набоїв^[3]; ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) доповіло Сталіну округлено: «У Чечні під час операції вилучено 24000 гвинтівок, 4000 револьверів, близько 70000 набоїв, 2 кулемети»^[13], а секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, один з організаторів операції, у мемуарах нарахував «понад 30 тис. гвинтівок, понад 10 кулеметів»^[10]. За оцінкою історика Є. Ф. Жупікової, вилучене становило «приблизно 75% наявного в населення до початку операції і приблизно половину зброї, вилученої в усіх горських областях»^[12]. За інструкцією про роззброєння від 4 серпня 1925 року жителям оголошували «точну цифру вогнепальної зброї і припасів до неї, що підлягають вилученню», взяту з анкет ОГПУ, і давали на здачу не більше двох годин^[9]; Мікоян описує ту саму рознарядку словами «висунуть кожному селу вимогу здати всю зброю в тій кількості, яка була відома за агентурними даними»^[10]. Відбирати зброю почали ще до введення військ, розділивши жителів списками: у занесених до списків «порочного елементу» та їхніх родичів «зброю місцеві ревкоми відбирали, а в решти жителів реєстрували»^[12]. Віддати зброю без обстрілу просили самі жителі: на початку вересня 1925 року делегати Гойтинського товариства Ескі Карлагов, Хату Добрієв і Джабі Отгаєв звернулися до Реввійськради округу з проханням: «Тепер при роззброєнні, яке ми вважаємо правильним, ми просимо взяти це до уваги і клопочемо зробити виняток, допустивши добровільну здачу зброї без вжиття репресивних заходів»; відповідь прийшла телеграмою «вельми терміновою» за підписами командувача Північно-Кавказького військового округу Уборевича, члена Реввійськради округу Володіна і повноважного представника ОГПУ по краю Євдокимова: «Революційні заслуги селища Гойти Червона Армія добре знає. Здача зброї має бути проведена добровільно 9 вересня з доставкою зброї в Грозний. Необхідну зброю для самооборони аулу Гойти буде залишено»^[14].

Ціллю артилерії та авіації часто ставали не військові об'єкти, а житлові населені пункти цілком: інструкція від 4 серпня 1925 року, затверджена командувачем Північно-Кавказького військового округу Уборевичем, членом Реввійськради округу Володіним і повноважним представником ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) по краю Євдокимовим, приписувала - «Якщо населення аулу у встановлений строк цілком не виконає вимоги про здачу зброї або виконає частково, то командування загоном, як загрозу, відкриває артилерійський вогонь (а за відсутності артилерії - кулеметний) протягом 10 хвилин на високі розриви і напів-ураження», і додавала: «залежно від обстановки попереджувальний вогонь, як захід впливу, може відкриватися і кілька разів»^[9]; ні військового об'єкта, ні цілі всередині села документ не називає зовсім. З 242 роззброєних селищ 101 потрапило під рушнично-кулеметний і артилерійський обстріл, 16 - під удари з повітря^[3]; за підрахунком історика Є. Ф. Жупікової, «На 16 аулів, де переховувалися керівники повстанців, було скинуто 104 пудові бомби [близько 1,7 тонни]»^[12]. Пудова авіабомба - це близько 16 кілограмів, вага міни сучасного 120-мм міномета; у середньому на аул припало по шість-сім таких бомб. Авіацією розпоряджався начальник ВПС округу Петрожицький, а історик Т. У. Ельбуздукаєва перелічує цілі поіменно: «У ході проведення операції літаки 3-го, а з 6 вересня - і 5-го авіаційних загонів завдавали авіаударів по аулах Зумсой, Дай, Тагір Хой, Аккі Боугі, Ошні, Хімой, Ніжелой, Рагехой, Урус-Мартан і Ножай-Юрт»^[2]. Як виглядав «попереджувальний вогонь» в одному аулі, видно з донесення по Ачхой-Мартану 25 серпня 1925 року: «по аулу було випущено 15 шрапнелей спершу на високий розрив чотири потім на ураження. Після того, як було поранено двох чеченок, жителі почали віддавати зброю»^[15]. Історик А. Ю. Лашков пише про удар по аулу Дай: «Спочатку через сильний туман авіаудару помилково зазнало сусіднє селище Чубахкімерой»^[16].

Селами, що чинили опір, війська йшли рейдами з поголовними обшуками та арештами. Інструкція про масові обшуки, видана до операції штабом ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), веліла оточувати будинки, затримувати й обшукувати всіх, хто в них перебуває, а про арешти говорить пунктами 7 і 8: «Усі, хто протидіє тією чи іншою мірою успішному проведенню масової операції, притягаються до відповідальності і заарештовуються», «Злісні переховувачі зброї заарештовуються»; про взяте при обшуку той самий документ говорить: «При обшуках і арештах забирається тільки лише все листування, у тому числі й листування арабською мовою, а також уся знайдена при обшуку зброя»^[9]. Інформаційний відділ ОГПУ підсумував операцію в «Огляді політичного стану СРСР за вересень 1925 р.» з грифом «Цілком таємно» словами «З нашого боку втрати 20 осіб»^[13], а про вбитих і поранених в обстріляних і розбомблених аулах не повідомив нічого. Рахунок втрат за всю операцію історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов наводять за журнальною публікацією 1995 року: шестеро вбитих мирних жителів, 30 поранених, ще 12 вбитих віднесено до «бандитів», при втратах самих військ у п'ять осіб убитими і дев'ять пораненими^[3].

Роззброюючи Чечню, війська СРСР руйнували села, що не виконали ультиматуму, аж до повного знесення: аул Хакмеди - понад 300 дворів - знищено цілком, в аулі Дай зруйновано 20 будинків, Урус-Мартан три доби стояв під артилерійським вогнем і авіаударами. Вцілілий супутник імама Нажмуддіна Гоцинського - духовного глави опору в Дагестані та Чечні, за яким війська йшли в гори, - розповідав 1936 року у варшавському журналі «Северный Кавказ»: «Потім вогонь було перенесено на найближчі аули, з яких аул Хакмеди (понад 300 дворів) було цілковито зруйновано»^[11]. Аул Дай, центр опору п'ятої бойової дільниці, історик А. Ю. Лашков описує за документами військового архіву: «Від обстрілу і бомбометань аул Дай істотно постраждав: 20 будинків виявилися зруйнованими, були нечисленні людські жертви»^[16]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...аул Урус-Мартан зазнавав артобстрілу й авіаударів три доби, аул Дай бомбили тричі, два дні артилерія обстрілювала аули товариства Зумсой»^[3].

Ще до операції сільські сходи разом з ревкомами (невиборними комітетами, поставленими замість обраних Рад, - кампанія C1176) складали списки «порочного елементу» - жителів, помічених у грабежах; історик Є. Ф. Жупікова пише: «Вони та їхні родичі несли матеріальну відповідальність за всі випадки розкрадань на території Чечні»^[12] - родичі платили за чужі крадіжки за фактом споріднення і запису в списку. Вийти зі списку можна було тільки присягою із зобов'язанням доносити: «Якщо "порочний елемент" приносив присягу в тому, що протягом року не грабуватиме і доноситиме на злодіїв, його зі списку виключали»^[12]. Коли війська дійшли до гір, тією ж категорією рахували зруйноване: за підсумком бомбардувань 16 аулів «підірвали 119 будинків "порочного елементу"»^[12]; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують число - «підірвано 119 будинків»^[3]: будинок підривали за те, що його господар значився в списку.

Щоб отримати імама Нажмуддіна Гоцинського, який переховувався в горах Чечні, ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) забрало із сіл старих і тримало їх заручниками під загрозою знищення сіл артилерією. Один з організаторів операції, секретар Північно-Кавказького крайкому партії Мікоян, описав це сам: «щоб зловити його, чекісти запросили до себе із сіл, де він міг переховуватися, старих і, оголосивши їх заручниками, попередили, що якщо вони не скажуть, де перебуває Гоцинський, то зруйнують села артилерією, а їх заарештують і віддадуть під суд. Цілу добу вмовляли старих, але все було безрезультатно. Тоді в цей район прислали літак. Вони страшенно боялися літака. Тільки після того, як по селу випустили кілька снарядів з тим, щоб без руйнування будинків жителі відчули його силу, старі сказали, в якій ущелині переховується Гоцинський»^[10]. Слово «заручники» є і в документах самої операції: 4 вересня 1925 року начальник Чеченського обласного відділу ОГПУ Міронов доносив: «Доношу, населення видає Нажмудіна. Зараз веду переговори з представниками. Справа ведеться через відпущених мною заручників... Нехай о 15 годині з'являться аероплани, але не б'ють. Для ефекту нехай прибудуть штук 6-7»^[14]. Для Шароєвського району рахунок заручників відомий за документами військового архіву: історик А. Ю. Лашков пише, що «командування військового угруповання зажадало від населення Шароєвського району видати відомого бандита Гоцинського. При цьому 40 осіб з числа поважних старих було взято в заручники. Однак вимогу про видачу Гоцинського в призначений строк не було задоволено, тому війська вдалися до посилених репресій. За два дні на район скинули 22 пуди бомб [близько 360 кілограмів - як 22 міни сучасного 120-мм міномета]»^[16]. Вцілілий супутник Гоцинського називає інше число і додає те, чого немає в радянських паперах: із зруйнованого аулу Хакмеди «було взято 105 заручників», а заручникам загрожував розстріл - у його розповіді сказано: «про розстріл заручників у разі опору писали у своїх прокламаціях більшовики»^[11]. В інструкції про роззброєння від 4 серпня 1925 року, затвердженій керівниками операції, слова «заручники» немає - вона дозволяє тільки арешти «впливових осіб аулу» як крайній захід: заручництво робилося понад написане, і його сліди залишилися в донесеннях виконавців і мемуарах організатора.

8 вересня 1925 року радянська авіація скинула на Ножай-Юрт вісім пудових - по 16 кілограмів, як міна сучасного 120-мм міномета - бомб, щоб примусити село видати колишнього начальника окружної міліції Гібертієва^[17]. Так само примушували Урус-Мартан: історик А. Ю. Лашков пише, що після артилерійського вогню і бомбових ударів «керівництво Урус-Мартана пішло на поступки і видало бандитів 9 вересня»^[16]. Про представників місцевої влади інструкція про масові обшуки, видана до операції штабом ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), говорить: їх залучають до вилучення як «зобов'язаних вказати житла осіб, що підлягають вилученню, а також тих осіб (родичів та ін.), у яких особа, що підлягає вилученню, може переховуватися»^[9] - виконавцем вилучення робили саму громаду. Ціну цієї вимоги називає історик Є. Ф. Жупікова: «Через горський звичай гостинності населення Чечні, навіть якщо воно вороже ставилося до керівників повстанців і ватажків бандитів, не могло видати їх владі. Порушення звичаю зганьбило б горця на багато поколінь і загрожувало б кровною помстою його роду з боку виданої ним людини»^[12].

За два місяці операції 1925 року СРСР заарештував і розстріляв лідерів опору Чечні та Дагестану. Імама Нажмуддіна Гоцинського, духовного главу опору в Дагестані та Чечні, ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) заарештувало 5 вересня 1925 року. Місце його укриття видали під загрозою обстрілу сіл старі-заручники Шароєвського району. Того ж дня командувач Північно-Кавказького військового округу Уборевич, повноважний представник ОГПУ по краю Євдокимов і член Реввійськради округу Володін доповіли в Москву: «Операція в Шароєвському районі закінчилася вдало. Після 5 днів репресій, агентурної роботи сьогодні о 14 годині через літаки отримано донесення, що Гоцинського взято»^[16]; заарештувала його оперативна група ГПУ під командуванням М. Ушаєва^[3]. Історик Т. У. Ельбуздукаєва пише: «У терміновому порядку Н. Гоцинського було вивезено в Ростов-на-Дону, де 15 жовтня 1925 р. його було засуджено до розстрілу»^[2]. Арешти передбачені й інструкцією про роззброєння від 4 серпня 1925 року - вона допускає: «проведення арештів впливових осіб аулу, реакційно налаштованих», із застереженням вдаватися до цього заходу «як до крайнього, з дотриманням максимального такту»^[9]. Під обстрілом здавалися й невинуваті: історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що в Урус-Мартані «після артилерійських і авіаційних обстрілів селища, здалися владі шейхи Солса-хаджі Яндаров і Білу-хаджі Гайтаєв, невдовзі, до речі, відпущені внаслідок повної невинуватості»^[3].

Інструкція про масові обшуки, видана до операції штабом ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), встановлює, що заарештовані до закінчення слідства зосереджуються при штабах районних груп ОГПУ, а про подальше пункт 19 говорить: «Порядок ведення слідства і подальшого направлення заарештованого передбачається в положенні про трійки з позасудового розгляду справ»^[9]. «Основні завдання Особливих оперативних груп ОГПУ», затверджені повноважним представником ОГПУ по краю Євдокимовим, командувачем Північно-Кавказького військового округу Уборевичем і членом Реввійськради округу Володіним, включають той самий порядок прямо в перелік завдань: «Вилучення контрреволюційного, бандитського та іншого злочинного антирадянського елементу... облік такого, ведення слідства і позасудового розгляду справ по них і транспортування їх за місцем призначення»^[9]. Через цей порядок пройшли 183 заарештовані з понад трьохсот узятих у ході операції - слідство по них закінчилося позасудовим розстрілом^[3]. Право позасудової розправи ОГПУ отримало роком раніше - секретною постановою Президії ЦВК від 9 травня 1924 року (кампанія C1176); інструкція операції застосувала його до заарештованих.

СРСР розстріляв майже всіх заарештованих у ході операції 1925 року - людей, що вже перебували в руках військ і ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Загальне число заарештованих перевищило 300 осіб. Із загального числа заарештованих 105 осіб було розстріляно на місці, щодо 183 осіб було відкрито слідство, що також закінчилося позасудовим розстрілом, 21 особу вислано»^[3]. «Активних» серед них навіть власний рахунок ОГПУ знаходив небагато: в огляді, поданому Сталіну, названо 50 «активних бандитів і видних контрреволюційних діячів», при тому що «Усього заарештовано 400 бандитів і елементів, що їм сприяли»^[13] - розстрілювали здебільшого не лідерів, а рядових затриманих, чию провину не встановлював жоден суд. Так убили і головного полоненого операції: імама Нажмуддіна Гоцинського - духовного главу опору в Дагестані та Чечні, затриманого 5 вересня 1925 року і засудженого в Ростові-на-Дону, - розстріляли, за словом горця-емігранта, що писав у паризькому журналі «Прометей» 1930 року, «Il fut fusillé sans jugement dans les souterrains du Guépéou de Rostov» - без суду, в підвалах ГПУ в Ростові^[18].

«Куркулем» колонізатори називали селянина, якого вважали «заможним». У Чечні чиновники записували людину в «куркулі» без суду, а слідом колонізатор відбирав у неї права. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Для обмеження політичного впливу куркульства застосовувався такий захід, як позбавлення (тимчасове чи постійне) виборчих прав. У 1926 р. від участі у виборах у такий спосіб було відсторонено 1,3% виборців, а в 1927 р. — уже 4,5%»^[3]. У доповіді про обстеження партійної організації Чеченської автономної області, надісланій 7-9 березня 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, сказано: «Лишенців [позбавлених виборчого права] у перевиборну кампанію 1928/29 р. було 11 279 осіб, у середньому 6,8% по області, по деяких селищах округів відсоток сягав 30, а в Галанчозькому окрузі до 40%»^[19]. Керівництво крайового комітету партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)») у січні 1930 року готувало постанову про виселення селянських родин і записало в проєкті: «виселенню підлягають виключно позбавлені виборчих прав, а також і куркулі, випадково не позбавлені виборчих прав»^[20]. Чиновники складали списки «куркулів» навмання, і партійний нагляд це визнавав. Голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін доповідав у лютому 1930 року: в Автурах і Шалі «з 18 господарств, що значилися за списком індивідуального оподаткування [підвищеного податку], 4 господарства виявилися зовсім не куркульськими: одне бідняцьке і три середняцькі»; у Курчалої до «куркульського списку» внесли 12 бідняцьких і 7 середняцьких господарств, а 89 господарств, які колонізатор сам же числив заможними у своїх податкових списках, до «куркульського списку» не потрапили^[21]. Ларін назвав і мету «хлібних завдань» - норм зерна, які колонізатор наказував аулам здати йому: «Мета була блага: внести цими завданнями розшарування в гірські аули, а вийшло якраз навпаки»^[21]. Селян, записаних у «куркулі» й середняки, колонізатор судив за нездачу зерна і несплату податків - і навіть імперські суди в цих справах вини не знаходили: за підрахунком Ларіна, 40% закінчилися по суті виправданням. До листопада 1929 року, доповідав він, «розглянуто було справ на куркулів 265, а на середняків 132»; з 265 справ на «куркулів» «виправдано було 30 і умовно засуджено 26», ще 58 людей дістали примусові роботи, і такі вироки Ларін теж зарахував до виправдань: «було виправдано 40%»^[21]. Імперія перевіряла навіть свої сільради - органи, які вона насадила в аулах замість чеченського самоврядування, - і виключала з них чеченців із «неправильним» минулим. Ларін доповідав: «У 5-ти гірських округах установлено у складі сільрад 215 осіб явно чужого елементу. Там і куркулі, і торговці, і колишні старшини, і колишні поліцейські, і колишні бандити, і духовенство»; резолюцію обласної конференції партії, що оголосила «повне очищення від чужих і куркульських елементів складу сільрад», він поправляв: «М'яко кажучи, це було сказано необережно»^[21]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Якщо в 1928 р. по всій Чечні було репресовано 62 куркулі, то через рік число репресованих сягнуло 356 осіб... Унаслідок цих репресій на кінець 1931 р. в Чечні кількість куркульських господарств скоротилася порівняно з 1929 р. утричі»^[3]. Бєлов, командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу, який воював проти повсталих чеченців, у доповіді крайовому комітетові партії називав серед причин повстання «неправильне позбавлення виборчих прав середняків, а в низці випадків і бідняків», що в Ітум-Калінському окрузі стало масовим^[19].

Колонізатор законодавчо заборонив чеченські суди і встановив свою судову систему. До 1927 року шаріатські суди - суди за ісламським правом - були судовою системою чеченського народу і розбирали всі його справи: кримінальні, земельні, трудові й сімейні. Окупаційна влада спершу визнала чеченський суд: у квітні 1921 року з'їзд Рад Гірської республіки - радянської автономії, до якої імперія тоді включила Чечню, - постановив визнати шаріатський судоустрій. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов називають це «явною (і тимчасовою) поступкою мусульманському духовенству»^[3]. Уже за місяць, у травні 1921 року, керівництво тієї ж республіки позбавило шаріатські суди бюджетних грошей і підтримки своїх органів^[3]. Але суди працювати продовжували. У грудні 1925 року керівництво партії в Чечні взялося їх дискредитувати, і, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, ця спроба «повністю провалилася»^[3]. А в 1927 році «шаріатські суди були вольовим зусиллям обмежені у своїх правах на пряму вимогу прокурора Верховного Суду СРСР... З їхньої компетенції були вилучені кримінальні, земельні справи і трудові спори, припинено державне фінансування, а радянським органам прямо заборонялося звертатися до шаріатських судів»^[3]. На їхнє місце колонізатор ставив свої органи: історик К. Г. Дендієв пише, що в Чеченській автономній області «запроваджується загальносоюзна судова система з подальшим скасуванням шаріатського судочинства»^[22]. Попри це, чеченці воліли вирішувати спірні справи у своїх судах. Голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін доповідав у лютому 1930 року, що в Урус-Мартанівському окрузі «земельні спори вирішуються не в судово-земельних комісіях», а в аульських старих, про вплив яких він казав: «більшою чи меншою мірою ще не підірвано»^[21]. У грудні 1929 року повсталі в Беної заснували свій орган влади і надіслали вимоги до Москви. Четвертим пунктом там стояло: «Скасувати «народні» суди, запроваджені за наказом згори, і відновити шаріатські органи правосуддя», п'ятим - «Припинити втручання регіональних керівників і діячів центральних органів влади у внутрішні справи «Чеченської Автономної області» і відновити повноваження політичних рішень Чеченського з'їзду»^[22].

Колонізатор відбирав у чеченських священнослужителів пожертви парафіян і закривав їхні храми. Восени 1929 року в Гойтах колонізатори відбирали мечеть за невиконане «хлібне завдання» - норму здачі зерна імперії; про це говорив предводитель повстання в Шалі Шита Істамулов: «Дивіться, яке неподобство коять у Гойтах; оголосили: поки хліб не виконаєте, на цей час відберемо мечеть. Куди ж це годиться, коли в чеченського народу відбирають його останню віру…»^[22]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що в 1929 році в Надтеречному районі «починається експеримент з відсторонення мулл від розподілу добровільних пожертв мусульман на користь бідних і духовенства — закяту» - імперія передала роздачу своїм комітетам селянської взаємодопомоги^[3]. Колонізатор знищив більшу частину мечетей Чечні - лік до і після в історика К. Г. Дендієва: до російської революції в Чечні було «2675 мечетей, 60 тис. мюридів [учнів шейхів], членів різних релігійних організацій, 38 шейхів, 850 мулл і 140 духовних шкіл», - а лік середини 1937 року: «401 мечеть, не рахуючи кубових [малих квартальних]», при яких «працювали 406 мулл»^[22]. Бєлов, командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу, у доповіді командування округу крайовому комітетові партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)») про підсумки військової операції весни 1930 року назвав закриття мечетей за наказами колонізаторів серед причин, з яких чеченські аули піднялися зі зброєю^[19].

Заборонними актами 1925-1929 років російський колонізатор знищував дитячі школи чеченського народу. Хьуьжар - початкова школа при мечеті: мулла (священнослужитель) або каді (суддя за ісламським правом) навчав дітей читати Коран, писати арабською і рахувати; дозволу на відкриття не вимагалося, школа жила на гроші батьків і пожертви вірян^[23]. Така школа стояла майже в кожному селищі, й іншої в народу не було. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Буквально при кожній мечеті діяли школи, що навчали арабської мови та письма, а також основ арифметики»^[3]; про перші радянські роки: «якщо духовні школи при мечетях існували в переважній більшості селищ, то світську школу ще належало створити заново, оскільки нечисленні «горські» школи, що існували в Терській області до революції, закрилися»^[3]. Міністерства внутрішніх справ і освіти РРФСР секретною інструкцією про викладання мусульманського віровчення від 21 серпня 1925 року дозволили викладати мусульманське віровчення «лише в мечетях» і «виключно особам, які досягли 14-літнього віку», з окремим дозволом місцевого імперського органу на кожен випадок і з відомостями про кожного вчителя - аж до стану до революції; за викладанням загальноосвітніх предметів під виглядом віровчення міністерства веліли стежити і не допускати його^[24]. Для школи, яка брала дітей і вчила їх письма й лічби, це була заборона працювати. Чеченці не скорилися і будували школи далі. Голова крайової комісії, що обстежувала Чеченську область, Нагаєв у секретній доповідній записці до президії Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету від 4 серпня 1928 року навів облік: на 1 січня 1927 року в Чечні було 138 арабських шкіл з 2068 учнями, на 1 січня 1928 року - 180 шкіл з трьома тисячами учнів, при 105 радянських школах; зростання арабських шкіл Нагаєв назвав «найсерйознішим політичним питанням»^[19]. Чеченці зривали і силові закриття - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «спроби силою закривати школи при мечетях викликали протести населення, що часто супроводжувалися відмовою будувати радянські школи, як це мало місце в аулах Гудермес і Ачхой-Мартан»^[3]. Найвищий орган окупаційної влади та уряд РРФСР постановою «Про релігійні об'єднання» від 8 квітня 1929 року заборонили релігійним об'єднанням дитячі збори, групи і гуртки «з навчання релігії» і постановили: «Не допускається викладання будь-яких релігійних віровчень у державних, громадських і приватних навчальних та виховних закладах»^[25]. Витіснити хьуьжар одразу не вдалося: до травня 1930 року в Чечні та Інгушетії ще діяли 168 релігійних шкіл^[3]. На місце хьуьжар СРСР ставив свою школу і переводив її на російську мову - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Якщо у 1928/29 навчальному році рідною мовою в Чечні навчалося 79,8% усіх дітей-учнів, то в 1930/31-му вже тільки половина»^[3]. Історик К. Г. Дендієв ставить закриття духовних шкіл в один ряд з обкладенням мулл прибутковим податком, скасуванням шаріатських судів і передачею мечетей «під господарські потреби»^[22]; колонізатор передав і закят - пожертви мусульман, на які школа жила, - від мулл своїм комітетам у 1929 році.

СРСР відбирав у чеченських селян худобу і землю. За один рік примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації») Чечня втратила 184 тисячі голів худоби. У доповіді про обстеження партійної організації Чеченської автономної області, надісланій 7-9 березня 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету (ВЦВК) - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, наведено таблицю обласної статистики: всієї худоби в області в 1929 році - 993 200 голів, у 1930-му - 809 063. У доповіді визнано: «Приріст поголів'я худоби за всіма видами, що намітився в 1929 р., у 1930 р. не знайшов свого продовження, а навпаки, сталося значне зниження поголів'я, що не торкнулося лише коней»^[19] - і там же названо причину: зниження сталося «головним чином навесні 1930 р., коли куркульство, чинячи скажений опір зростанню колгоспного будівництва, хижацьки знищувало худобу»^[19]. Так колонізатори описали дії селян: люди різали власну худобу, аби не віддавати її в колгоспи. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов оцінюють втрату ще вище: «Змушені вступати в колгосп, селяни прагнули укрити від усуспільнення хоча б частину свого господарства, а якщо це не вдавалося, просто позбувалися його. Так, колективізація супроводжувалася різким скороченням поголів'я худоби — за один лише 1930 р. воно скоротилося в Чечні майже на 300 тисяч голів»^[3]. Центральний комітет партії («ЦК ВКП(б)») теж визнав, що худобу забирали силою: у постанові «Про примусове усуспільнення худоби» від 26 березня 1932 року він записав, що «в низці районів спостерігається практика усуспільнення корів і дрібної худоби в окремих колгоспників фактично примусовими способами», і зажадав такі спроби «припинити»^[26]. Колонізатор забирав у нохчі й землю. Під час переділу, який росіяни називали «землевпорядкуванням», пишуть Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, «у Веденському, Ітум-Калінському і Шатойському округах у куркулів і мечетей було вилучено приблизно 1,5 тисячі гектарів землі»^[3]. Настанова «утискати» при вилученні землі чеченських селян, оголошених заможними, стоїть у тій самій доповіді ВЦВК^[19].

СРСР розоряв чеченських селян податками і примусовими здачами зерна та м'яса. Чиновники обкладали тих, кого записали в «куркулі», підвищеним податком за особливим списком («індивідуальне оподаткування»), і голова Північно-Кавказької крайової контрольної комісії Ларін у лютому 1930 року вважав, що до списків потрапляло замало господарств: у Веденському окрузі «на 8.513 господарств в індивідуальному порядку було обкладено лише 80 господарств», у Центорої «з 464 господарств 406 звільнені від єдиного сільгоспподатку», у Белгатої з 335 - 295, у Дарго з 501 - 439. Податок бив навмання, аж до абсурду - про село Дай Ларін казав: «куркуль у Даї був обкладений на 4 коп., а комсомолець там же - на 4 крб. 39 коп.»^[21]. Колонізатор клав на гірські аули «хлібні завдання» - норми здачі зерна, - хоча зерна там майже не було. Ларін доповідав: обласний комітет партії дав Ножай-Юртівському округу завдання в 15 000 пудів - близько 240 тонн зерна; далі в Ларіна: «а на місці його збільшують до 25.000, і на один аул Беной, де взагалі-то навряд чи є 5 тисяч пудів, падає 5 тисяч пудів»; за нездачу колонізатори переписували майно під вилучення і штрафували - у Шалі, доповідав Ларін, «було винесено рішення про оштрафування 60 господарств»^[21]. У 1932 році, пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, поверх відібраної худоби «було ще спущено план із заготівель м'яса, що означало, по суті, конфіскацію значної частини поголів'я худоби»^[3]. Колонізатор обкладав і духовенство: історик К. Г. Дендієв ставить обкладення мулл прибутковим податком першим кроком їхнього витіснення з життя Чечні^[22].

З 1930 по 1936 рік СРСР висилав селянські родини з Чечні за наказами і списками крайового комітету партії («Північно-Кавказький крайком ВКП(б)»), ОГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ) і НКВД, що прийшов йому на зміну. У січні 1930 року керівництво крайового комітету партії, розподіляючи по округах виселення 20 тисяч господарств селян, оголошених заможними, призначило Чечні 500 господарств; виселяли господарство цілком - родину з усіма домочадцями^[20]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про ті самі висилки ліком людей, а не господарств: «На початку 1930 р. з Чечні висилається 1500 селян, оголошених куркулями»^[3]. Історик Г. І. Какагасанов наводить за опублікованими документами лік першої половини 1935 року - з національних районів Північно-Кавказького краю вислано 1553 родини, і він уточнює: «З них було вислано 473 родини (2112 осіб) з Чечні» - чотири-п'ять людей на родину^[27]; за 1935 рік у Я. З. Ахмадова і Е. Х. Хасмагомадова лік коротший: «у 1935 р. з Чечено-Інгушетії виселено 450 куркульських родин, ще тисячу родин було виселено з Чечні і Дагестану в 1936 р.»^[3]. 22 травня 1936 року глава НКВД СРСР Ягода телеграмою № 56379 приписав начальникові крайового управління НКВД Дагіну: «провести переселення за межі краю» п'ятисот селянських господарств з Чечено-Інгуської автономної області і п'ятисот з Дагестану, закінчивши «не пізніше жовтня міс. 1936 року». У телеграмі цю тисячу родин поділено між Узбецькою Радянською Соціалістичною Республікою (нинішній Узбекистан) і Киргизькою Автономною Радянською Соціалістичною Республікою (нинішній Киргизстан). Ягода прописав у телеграмі й норми: речей родині - «загальною вагою до тридцяти пудів на кожну родину» [близько 490 кілограмів], у вагон вантажити «від 32-х до 35-ти осіб»; працездатних чоловіків він дозволив заарештувати «за 10 днів до їх відправлення» - «з метою запобігання їхній втечі»^[28].

Нохчі тричі піднімалися зі зброєю проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації»), і всі три рази СРСР посилав проти аулів війська. У грудні 1929 року повстали Шалі, Гойти і Беной. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, називає керівників повстання: у Шалі його очолив Шита Істамулов, у Гойтах - Ахмат-мулла і Курієв, у Беної - Яроч і Ходжас. Шита Істамулов пояснював, чому береться за зброю: «не можемо дивитися, коли в чеченців забирають хліб, розоряють його і відбирають останнє майно. Штрафи, обшуки – якщо все це влада продовжуватиме – то змусить мене виступити зі зброєю в руках... Якщо далі дивитися на це, то заберуть усе, до останніх штанів, і голого вб'ють. Краще хоч померти, то знатимеш, що поховають у штанах»^[22]. Авторханов пише про перші дні повстання: «Повсталі зайняли всі сільські та районні установи, спалили казенні архіви, заарештували районне начальство, зокрема й шефів ГПУ [політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ], у Беної захопили ще й нафтові промисли, і заснували тимчасову народну владу»^[29]. Повсталі надіслали свої вимоги до Москви. Першим пунктом вони зажадали «Зупинити незаконну конфіскацію селянської власності», другим - «Припинити безсудні арешти селян», третім - «Відкликати керівників ГПУ з Чечні, замінивши їх цивільною адміністрацією»; ще двома пунктами - скасувати запроваджені радянською владою «народні» суди з поверненням шаріатського правосуддя і відновити повноваження Чеченського з'їзду. Скласти зброю вони погоджувалися за виконання цих умов^[22]. Перші спроби радянських військ захопити аули провалилися - Шалі й Гойти відбилися; штаб Північно-Кавказького військового округу визнав у довідці по першій операції від 30 березня 1930 року, що «успішний збройний опір місцевій владі в аулах Шалі і Гойтах при вилученні описаного майна став останнім поштовхом» до виклику польових частин^[19]. ОГПУ в огляді політичного стану СРСР за грудень 1929 року записало: 7 грудня «два тейпи [роди] аулу Гойти під проводом сина шейха Хаджиєва замкнулися у своїх кварталах, виставивши озброєну охорону», а «8 грудня в с. Шалі на ґрунті опису майна в куркулів [селян, оголошених заможними] було обеззброєно міліцію»; ОГПУ називає Шиту Істамулова «колишнім військовим міністром уряду Узун-Хаджі» [Північно-Кавказького емірату 1919-1920 років]; лік арештів у тому ж огляді: «заарештовано в Шалях 220 осіб і в Гойтах — 144. Керівники шалінського і гойтинського виступів Істамулов, Хаджиєв і Курієв зникли»^[30]. Російське командування рушило проти селян, обеззброєних чотирма роками раніше, загін, сформований у Грозному. На чолі загону стояв Буриченко, колишній начальник Владикавказької піхотної школи. Після перших невдач командування підсилило загін батальйонами, артилерійським дивізіоном і «загоном літаків». 11 грудня війська захопили Шалі, вранці 12 грудня - Гойти, а з 20 по 27 грудня атакували гірські аули Беной, Центорой і Зандак. У довідці штабу сказано: «в операції в цілому взяли участь усього з частинами ВОГПУ [військ ОГПУ] 1904 бійці при 75 станкових і легких кулеметах»; там же названо артилерійські гармати і сім літаків; підсумок там же: «За операцію вилучено бандитів 450 чол. Убито і поранено до 60 чол.»; втрати військ - 43 людини, з них 21 убитий і померлий від ран^[19]. Про кінець повстання джерела розходяться: у довідці штабу захоплення Шалі і Гойт датовано 11 і 12 грудня 1929 року, в істориків падіння обох центрів віднесено до середини січня 1930-го; про долю керівників одні джерела пишуть, що вони зникли, інші - що штаб повстанців у Гойтах загинув^[29]. Навесні 1930 року гірські округи піднялися знову, і радянські війська знову пішли на аули, вже більшими силами. Окупаційне командування округу визнало масштаб виступу в доповіді крайовому комітетові партії («крайком ВКП(б)»): «У Чечні, як і в Карачаї, ми мали не окремі бандитські контрреволюційні виступи, а пряме повстання цілих районів (Галанчож), у якому майже все населення брало участь у збройному виступі»^[19]. За довідкою штабу округу про другу операцію в Чечні до 14 березня в Чечню було стягнуто стрілецькі батальйони з батареями, кавалерійські дивізіони та авіаланку: «усього було втягнуто в операцію 3920 бійців при 16 [артилерійських] гарматах»^[19]. За підсумковою доповіддю командувача окупаційних військ округу Бєлова крайовому комітетові партії по Чечні вилучено 1500 одиниць зброї, заарештовано 122 особи, вбито 19 повстанців^[19]. Авторханов описує кінець походу на Беной: «Наприкінці березня 1930 року Бєлов, діставши свіжі частини із Закавказзя, розгорнув великий гірський наступ із завданням оволодіти останнім пунктом повстанців - Беноєм. Після двомісячних тяжких боїв і великих жертв, у квітні 1930 року, Бєлов увійшов у Беной, але в аулі не застав жодного жителя: усі вони, включно з жінками і дітьми, евакуювалися далі в гірські нетрі. Переможець Бєлов послав до повстанців парламентерів із пропозицією почесного миру: всім, хто добровільно повертався назад в аул зі здачею зброї, оголошувалася амністія. Повстанці відповіли, що вони повернуться назад у свої аули лише тоді, коли Бєлов піде зі своїми військами»^[29]. У березні 1932 року повстав Ножай-Юртівський район; повстанням керували Муцу Шамілєв (нохчі знають його як Моцу Шуанинського), Ібрагім Нінахаджиєв, Усман Ушхаєв, Хусейн Істамулов і Дада Кебетов; 20 березня 300-400 повстанців атакували дільницю нафтовидобутку на горі Стерч-Кертч, ще 700-800 закріпилися на гірському хребті, прикривши район повстання з боку Хасав-Юрта, міста в сусідньому Дагестані^[3]. Командувач окупаційних військ округу Каширін у доповідній записці від 31 березня 1932 року доносив військовому міністрові СРСР Ворошилову: «Керівництво бандою очолює якийсь «імам» Муцу з аулу Шуані»^[19]. Дев'ять днів район залишався в руках повсталих. Частини 28-ї Гірської стрілецької дивізії і національний кавалерійський полк підійшли до району 26-27 березня, 28 березня в середині дня почалися бої, і до 29 березня радянські війська захопили район. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «число вбитих сягнуло 333, поранених — 150. Частини Червоної армії та оперативні групи ГПУ втратили всього 27 людей убитими і 30 пораненими»^[3].

Заручники значилися окремою обліковою графою в підсумковій доповіді про каральну операцію 1930 року: командувач окупаційних військ Північно-Кавказького військового округу Бєлов доповів крайовому комітетові партії («крайком ВКП(б)») дослівно: «Вилучено по Чечні: активного контрреволюційного і бандитського елементу 122 чол., з них ватажків — керівників руху — 9, добровільно з'явилося ватажків — 7, заручників — 35. Добровільно з'явлені рядові учасники не обліковані, їх сотні»^[19]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов цитують цей рядок доповіді: серед заарештованих у ході операції - «керівників повстанського руху — 9, заручників — 35»^[3]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, описав, навіщо чекісти брали заручників і що на них чекало: «До старої царської системи брати «аманатів» (заручників) для примушення «бандитів» до здачі чекісти вдавалися постійно, і в ширшому масштабі», але «в історії радянської Чечено-Інгушетії не було жодного випадку, щоб при явці «бандита» було б звільнено «аманатів»»; про долю тих і других Авторханов пише: той, хто добровільно з'явився, «всупереч урочистій обіцянці зберегти йому життя, – розстрілювався, а «аманати» засилалися до Сибіру, зокрема жінки і діти»^[29].

СРСР заарештовував, засилав, позбавляв прав і цькував авторитетів чеченського народу - шейхів, мулл, шанованих старих. Національна комісія Північно-Кавказького крайового комітету партії постановила 28 червня 1927 року: «Шейхи здебільшого самі куркулі й торговці... не лише економічно закріпачують бідноту і середняків, а й, використовуючи релігійні забобони мас, здійснюють свій політичний вплив як куркульського прошарку на значну частину трудящих мас»^[31] - так партія призначила духовних наставників народу «куркулями», класовими ворогами. Улітку 1927 року СРСР розірвав відносини з Великою Британією і чекав війни - і ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) заарештувало по Чечні шістнадцять релігійних авторитетів. Повноважний представник ОГПУ на Північному Кавказі Євдокимов у секретній доповіді за 1927 рік пов'язав арешти з воєнною тривогою: «Дні воєнної небезпеки літнього періоду надзвичайно надихнули чеченське мусдух [мусульманське духовенство] у сенсі сміливої і відвертої агітації за допомогу зовнішнім силам, за підготовку повстання», - а операцію пояснив так: «К/р [контрреволюційна] пропаганда духовенства, що складала панічно-поразницький настрій чеченського селянства, зобов'язала попередити наш орган до масової операції по найактивнішій релігійній верхівці. Рідко підданий репресіям і впевнений у силі своїх впливів на широку громадськість – чеченський мулла виявився заскоченим зненацька. Вилучення 16 осіб реакційних представників чеченського релігійного світу справило на нього тому величезне враження і на перший час паралізувало його діяльність»^[32]; «вилученням» імперія називала арешт людини. Євдокимов міряв успіх розпадом духовного прошарку: «ціла низка мулл почала відмовлятися від сану (до 30 випадків), а низка релігійних авторитетів, скомпрометованих а/р [антирадянським] саботажем у минулому, переховуватися від влади»^[32]. Чеченці відповідали заступництвом, і доповідь визнає: «кампанія з організації громадських клопотань за заарештованих мала значний успіх»^[32]. Під арештом сидів і шейх Гайсумов із Шалі - один з найшанованіших людей Чечні; Євдокимов писав: «Виняток становила секта шейха Гайсумова, актив якої у зв'язку з арештом останнього дуже енергійно діяв у галузі мобілізації громадського співчуття»^[32]. Сход села Шалі - 800 людей - поручився за заарештованого: «підтвердити, що громадянин Гопсумов Сунгант [так у документі записано Гайсумова], який має від роду 107 років, був почесним старим у справжньому селі, ніколи ні в чому порочному як кримінальному, так і політичному помічений не був»^[19]; обстежувач Північно-Кавказького крайового виконавчого комітету Нагаєв підшив цей сход до доповіді як доказ - «в особі цих «сходів», керованих куркульством і духовенством, починають викристалізовуватися обриси справжньої організації, що протистоїть нашій партії»^[19]. Імперія записала заступництво за старого собі в обвинувальний матеріал. Восени 1927 року празький журнал «Вольные Горцы» надрукував листа з Кавказу про ту саму хвилю: «Більшовики, прибираючи позу рятівників нашої національної свободи, насправді помалу вбивають у країні всі живі сили, вириваючи з наших лав найздібніших — наші інтелігентні сили»; «Такий вибух нового терору мав у нас місце після англо-радянського розриву. Численні арешти інтелігенції, духовенства і навіть цілих родин мали місце майже в усіх місцях на території горців. ГПУ працює щосили»^[33]. ОГПУ в тій самій доповіді назвало і наступну мішень: «національно-демократичний рух видається нам тим новим видом горської к/р [контрреволюції], з яким у найближчі роки й місяці доведеться нам вести боротьбу»^[32]. Імперія вражала авторитетів і в правах: на виборах 1928/29 року в Чеченській автономній області вона позбавила виборчих прав 11 279 людей, і в розбивці лишенців стоять рядки: «Служителів релігійного культу 1569» і «Члени родин лишенців 5658»^[19]. До 1930 року колонізатор перелічив увесь прошарок по головах - у доповіді про обстеження партійної організації області, надісланій у березні 1931 року до Всеросійського центрального виконавчого комітету - найвищого органу окупаційної влади РРФСР, сказано: «Сила мулл у чеченському аулі ще величезна. На 1 травня 1930 р. в Чечні було... громадських мулл — 450, кубових мулл — 800, шейхів — 34... нащадків Магомета та ін. релігійних авторитетів — 250, знахарів — 150»; висновок там же: «Для того щоб вести боротьбу з такою величезною армією мулл, шейхів тощо, необхідно мати підготовлені кадри»^[19]. Восени 1931 року, після вбивства чекістами Шити Істамулова - предводителя повстання 1929 року в Шалі, - арешти авторитетів стали масовими; чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише: вбивство «було початком проведення в Чечні великої операції ГПУ з ліквідації «куркульсько-контрреволюційних елементів і мулльсько-націоналістичних ідеологів»»^[29]. Грозненське і Ростовське крайові ГПУ, пише Авторханов, установлювали норми арештів, а уряд СРСР ці норми затверджував^[29].

СРСР боровся з аулами, що повстали в грудні 1929 року, не лише військами, а й брехливими обіцянками; чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав в еміграції, описав цю механіку. Для «мирної ліквідації» повстання з Москви прибула урядова делегація - до неї входили член Центрального комітету союзної партії («ЦК ВКП(б)») Ніколаєва і заступник глави уряду РРФСР Рискулов, - і створена нею «мирна комісія» з духовних авторитетів заявила повстанцям у Шалі: «у подіях, що сталися, відповідальність несуть виключно місцеві працівники, які діяли всупереч настановам партії та уряду», а від імені урядової комісії було оголошено звернення до чеченського народу: «внутрішні чеченські справи вирішуватиме і надалі сам чеченський народ»^[29]. Повстанці, пише Авторханов, «визнали ці пояснення задовільними і погодилися повернутися по домівках»; загін ГПУ (політичної поліції, попередниці сучасної ФСБ), що прибув слідом, три дні заарештовував місцевих радянських працівників - як і було обіцяно; Авторханов продовжує: «а близько першої години ночі четвертого дня оточили дім колишнього вождя повстанців Шити Істамулова»^[29]. Захоплення зірвалося - чеченці відбили Шиту Істамулова з боєм; Авторханов пише: «На ультиматум здатися без бою, однак, Шита і його брат Хасан відповіли вогнем. Частина дому Шити була охоплена полум'ям, а Хасан тяжко поранений, коли до світанку наспіла допомога: близько сотні озброєних вершників-чеченців оточили саму ту частину військ ГПУ, що обложила дім Шити. Після якоїсь години рукопашного бою загін ГПУ, числом до 150 осіб, був майже цілком знищений»^[29]. Авторханов продовжує: «Звільнений своїми друзями Шита Істамулов закликав усіх чеченців до «священної війни» за відновлення «Імамату Шаміля» і вигнання «невірних» з Кавказу. Слідуючи цьому заклику, знову повстали Шалі, Гойти, Беной»^[29]. Другим обманом стала амністія; Авторханов пише: «Усім учасникам повстання, зокрема й вождям повстання, було оголошено амністію від імені центрального уряду» - Шита Істамулов повернувся до Шалі і «за вказівкою згори» навіть був призначений головою Шалінського сільського споживчого товариства (кооперації з промтоварів)^[29]. Авторханов описує розв'язку так: восени 1931 року Шита Істамулов «був викликаний до начальника районного ГПУ Бакланова для вручення йому офіційного акта амністії з Москви. Вручаючи йому однією рукою акт, Бакланов з-під стійки другою рукою випустив у нього всю обойму з маузера. Тяжко поранений Істамулов устиг насмерть заколоти кинджалом віроломного Бакланова. Зовнішня охорона добила Істамулова»^[29].

ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) сфабрикувало «Чеченський націоналістичний центр» - підпільну організацію, якої не існувало, - і засудило в цій справі тисячі чеченців. Так імперія «пояснила» повстання проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації»): не голод і руйнування підняли людей, а таємна змова. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, описав механіку фабрикації: «Логіка чекістів підказувала, що винуватців і організаторів усіх антирадянських повстань треба шукати в якомусь єдиному «націоналістичному центрі», куди, безсумнівно, мають входити, за тією ж логікою, представники внутрішньої і закордонної чеченської еміграції»^[29]. До справи, за його словами, взялися крайовий орган ОГПУ під керівництвом Курського і Федотова та Чеченський обласний відділ ОГПУ під керівництвом Крафта: «Вони так майстерно і правдоподібно створили цей «контрреволюційний націоналістичний центр», що в його існування повірили навіть багато хто з чеченців»^[29]. «Доказами» стали листи від імені чеченського емігранта, нафтопромисловця Тапи Чермоєва - із закликами готувати повстання; вони приходили чеченським діячам до Грозного зі Стамбула, Парижа і Лондона через підставних осіб, яких ОГПУ зобов'язало здавати листи йому. Авторханов підсумовує: «версія про листи Чермоєва була брехнею, а самі листи – фальшивками ОГПУ. Але саме ці листи і слугували «речовими доказами» проти «націоналістичного центру»»^[29]. Восени 1932 року ОГПУ заарештувало всю «групу» адресатів, слідом пройшли масові арешти по Гудермеському і Ножай-Юртівському районах - тому самому, що в березні 1932 року повстав проти колгоспів; Авторханов пише: «Загалом у справі «Чеченського націоналістичного центру» було заарештовано до 3 тисяч осіб. Заарештованим було пред'явлено обвинувачення у створенні «контрреволюційного націоналістичного центру Чечні для підготовки і проведення збройного повстання»»^[29]. Суду не було - Авторханов пише: «Майже всі заарештовані були засуджені через колегію ГПУ. З членів «центру» Абдулкадиров, Шамілєв, Курбанов, Моца-Хаджі Сотаєв, Беймурзаєв були розстріляні. Інші дістали по 10 років. Скільки розстріляно рядових, установити неможливо»^[29]. Сфабрикованою справою імперія виправдовувалася й публічно: секретар крайового комітету партії Євдокимов на крайовій конференції партії 1934 року цитував «листи мільйонера Чермоєва» як доказ підготовки повстання на гроші та зброю західних держав^[29]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підтверджують масштаб: репресій «у зв'язку зі справою так званого «Чеченського націоналістичного центру»» зазнало, «за деякими даними, до 3 тисяч осіб»^[3].

ОГПУ (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) виносило вироки заарештованим чеченцям «трійками» - комісіями з трьох осіб: без суду, без захисника, аж до розстрілу. У Чечні позасудовий порядок діяв ще з 1920-х років: Крафт служив заступником начальника Чеченського обласного відділу ГПУ - обласної ланки політичної поліції - і працював з трійками ще в 1924 році: 20 серпня керівництво Чеченського обласного виконавчого комітету за його доповіддю постановило «вважати необхідним продовження строку функціонування трійки з позасудового слухання на два місяці»^[22]. 2 лютого 1930 року заступник голови ОГПУ Ягода підписав наказ № 44/21 «Про заходи з ліквідації куркульства як класу» - «куркулями» колонізатори називали селян, яких самі оголошували заможними^[20]. За цим наказом ОГПУ створювало трійки: справи в них розбирали без суду, у складі сиділи представники крайового комітету партії, прокуратури і чекісти^[22]. Трійки дістали справи «першої категорії» - селян, яких найвищий орган окупаційної влади («Політбюро ЦК ВКП(б)») секретною постановою від 30 січня 1930 року призначив до концтаборів, аж до розстрілу^[20]. Восени 1931 року, після вбивства чекістами Шити Істамулова - предводителя повстання 1929 року в Шалі, - ГПУ провело по Чечні хвилю масових арештів. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише про суд над заарештованими: «Заарештовані були засуджені спеціально створеною для цієї мети надзвичайною «трійкою» ГПУ під головуванням його шефа Г. Крафта», а «на волю з них рідко хто повернувся»^[29]. Лік заарештованих у джерелах розходиться: в істориків - до 35 тисяч, а за довідкою ОГПУ від 31 липня 1931 року через позасудові трійки всього Північно-Кавказького краю за 1930 рік пройшло 20 230 осіб^[20]. Трійка працювала і після повстання березня 1932 року в Ножай-Юртівському районі Чечні: глава ОГПУ по Північно-Кавказькому краю Євдокимов доповів на секретній нараді секретарів національних обласних комітетів партії в Ростові 15 грудня 1932 року лік чекістської «роботи» за підсумками повстання: «…745, з них відсіяно 386, представлено на трійку 359, засуджено від 10 до 3-х років 100 чол., умовно 188, звільнено 166»^[22].

СРСР розстрілював заарештованих чеченців - зокрема захоплених керівників повстань. У березні 1932 року проти примусового зведення господарств у колгоспи («колективізації») повстав Ножай-Юртівський район Чечні; історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «П'ятеро захоплених керівників повстання були невдовзі розстріляні»^[3]. Слідом чекісти прийшли за духовенством - Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов продовжують: «Арештів зазнали деякі відомі чеченські шейхи, а Кана-шейх Хантієв був розстріляний у квітні 1933 р.»^[3]. Кана-шейх Хантієв - духовний наставник мусульман (шейх) із села Лаха-Невре, нинішнього Надтеречного; дослідник А. Духаєв, якого цитує історик К. Г. Дендієв, пише про нього: «Востаннє був заарештований 17 березня 1933 року, у віці 85 років... і 9 квітня того ж року засуджений до вищої міри покарання. Вирок виконано 10 травня 1933 р. У 1990 році Кана-Шейх Хантієв був реабілітований»^[22]. Джерела розходяться в даті розстрілу: квітень або 10 травня 1933 року. Лік розстріляних не обмежується верхівкою: чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні і писав про це в еміграції, пише, що у справі «Чеченського націоналістичного центру», сфабрикованій ОГПУ (політичною поліцією, попередницею сучасної ФСБ), розстрілювали і рядових - скільки, встановити неможливо^[29].

Насильницьке вилучення в селян землі, худоби та сільськогосподарського реманенту в межах форсованої колективізації під гаслами соціалістичної модернізації^[8].

Масове позбавлення майна та примусове виселення сотень тисяч селян, які чинили опір (так званих «куркулів»), до віддалених спецпоселень Сибіру та Півночі^[8].

Масове виселення сотень тисяч Українських селян («куркулів») та членів їхніх родин до Сибіру й віддалених північних регіонів СРСР^[8].

Масові арешти селян під час кампанії розкуркулення: згідно з директивами 1930 року, окрім депортацій, десятки тисяч людей відправляли безпосередньо до концентраційних таборів для ізоляції^[8].

Використання розкуркулених селян, відправлених до системи новостворюваного ГУЛАГу, як примусової безоплатної робочої сили на важких державних роботах^[8].

Конфіскація абсолютно всього продовольства, включно з викачуванням насіннєвих фондів, через механізм непосильних хлібозаготівель, що призвело до масового смертоносного голоду^[8].

Запровадження режиму «чорних дощок» - повної економічної блокади населених пунктів. Постанова РНК УСРР і ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 року, підписана Чубарем і Косіором, приписувала «негайне припинення підвозу товарів, повне припинення кооперативної і державної торгівлі на місці та вивіз із відповідних кооперативних і державних крамниць усіх наявних товарів», а також «повна заборона колгоспної торгівлі як для колгоспів, колгоспників, так і одноосібників»^[34].

Свідоме доведення мільйонів Українських селян до голодної смерті як прямий результат державної політики Москви^[8].

Системне психологічне придушення через публічні показові суди над «саботажниками» та запровадження карального закону про охорону соціалістичної власності («закон про п'ять колосків»)^[8].

Замикання голодуючого регіону: селян, які намагалися врятуватися втечею із заблокованих сіл, перехоплювали на дорогах і залізничних вузлах. Директива замикала саме Україну і Кубань: «всі селяни, які встигли виїхати з України і Північного Кавказу, підлягали поверненню в місця їх проживання», при цьому заборонялася видача дозволів на виїзд навіть «в національні райони краю, де голоду взагалі не було»^[8]. За 50 днів «було затримано 219,5 тис. селян, у тому числі в УСРР — 38 тис., на Північному Кавказі — 47 тис., в ЦЧО — 44 тис., в Західній обл. — 5 тис., на залізницях — 65 тис.»; із них «186,5 тис. були відправлені додому під конвоєм, майже 3 тис. — засуджені, а всі інші чекали суду або перебували під слідством у фільтраційних таборах»^[8]. Сенс операції був не у вироках, а в конвоюванні людей назад у голодуючі села: шифровка «документально засвідчує його намір організувати в сільській місцевості України абсолютний голод»^[8].

Смертельно небезпечна експлуатація праці Українських селян, масово засуджених за «законом про п'ять колосків» і засланих до виправно-трудових таборів у період Голодомору^[8].

Створення атмосфери тотального паралізуючого страху в суспільстві через фабрикацію справ (наприклад, «Спілки визволення України») та проведення публічних показових процесів^[8].

Масове вилучення та знищення літератури, оголошеної «націоналістичною», жорсткий контроль над друкованим словом і мистецтвом^[8].

Примусова реформа правопису 1933 року, спрямована на штучне зближення української граматики й термінології з російською мовою^[8].

Масове закриття та руйнування церков, а також репресії проти священнослужителів з метою повного розгрому Української автокефальної православної церкви (УАПЦ)^[8].

Фізичне знищення та ізоляція Української інтелігенції, письменників, науковців, а також партійної опозиції (націонал-комуністів) у ході цілеспрямованих репресій. Фабрикація справ (зокрема справи «УНЦ») і доведення до смерті представників національної еліти, включно з істориком М. Грушевським, письменником М. Хвильовим та наркомом М. Скрипником^[8].

Інституційний розгром національної історичної науки, закриття дослідницьких шкіл та вилучення праць Українських істориків із наукового обігу^[8].

Конструювання нового радянсько-імперського історичного канону для підміни українського минулого: «від кін. 1930-х рр. в істор. науці СРСР утвердилася теза», проголошена в працях Б. Грекова, К. Гуслистого та Ф. Ястребова, «про Київ. Русь як про „спільну колиску" історії укр., рос. і білорус. народів», а «1939 Б.Греков висунув положення про етнічну єдність „руського народу" в добу Київ. Русі»^[35]. Ця схема витісняла концепцію М. Грушевського та заперечувала самостійність історії України.

Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, пише: «На початку жовтня 1937 року в супроводі великого чекістського штабу в Чечено-Інгушетію прибув кандидат у члени Політбюро, голова партколегії при КПК при ЦК і заступник Єжова – Шкірятов»^[29]. Шкірятов зібрав у грозненському Домі культури імені Леніна розширений пленум обласного комітету партії - за архівними протоколами пленум ішов 8-10 жовтня 1937 року, учасників було 194^[22] - і покликав туди ж відповідальних працівників міста й районів. Авторханов продовжує: «Шкірятов дав наказ про арешт усіх чеченців та інгушів, які є членами Чечено-Інгуського обласного комітету»^[29]. Чекісти заарештували їх тут же, в залі пленуму. Авторханов пише про продовження: «Потім наказ Шкірятова був поширений і на всіх чечено-інгуських працівників, від голови республіканського уряду до голови сільради»^[29]. У жовтні й листопаді 1937 року НКВД (попередник сучасної ФСБ) заарештував голову уряду республіки Алі Горчханова, його заступника Абдул-Халіма Саламова, другого секретаря обласного комітету Хасі Вахаєва, завідувача відділу культури і пропаганди обласного комітету Магомеда Мамакаєва, народного комісара (міністра) освіти Хаміда Окуєва, голову Верховного суду Мусу Ханієва, прокурора республіки Хасана Мехтієва і голову Спілки радянських письменників Саїда Бадуєва. Авторханов пише і про нижні поверхи: «Заарештовані були також голови районних виконавчих комітетів (у Чечено-Інгуській республіці було до 28 районів), майже всі голови сільських Рад, колгоспів та їхні партійні організатори»^[29]. З 23 начальників районних відділів НКВД чеченцем був лише Гойтієв, і НКВД заарештував його теж. НКВД арештовував, а партійні органи знімали з посад - історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Усього в жовтні 1937 р. було репресовано 30 із 76 членів і кандидатів у члени Чечено-Інгуського обкому, включно з усіма чеченцями та інгушами; 20 із 28 секретарів районних партійних комітетів; 77 членів райкомів і 192 керівних працівники сільських районів республіки»^[3]; у 1938 році колонізатор зняв майже всіх завідувачів земельних відділів районів, 19 голів райвиконкомів і 22 секретарів райкомів^[3].

З літа 1937 до листопада 1938 року НКВД (політична поліція, попередниця сучасної ФСБ) арештовував у республіці людей за категоріями й числами, призначеними в оперативному наказі народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, описав початок операції: «У ніч з 31 липня на 1 серпня 1937 року за заздалегідь складеними НКВД списками була проведена по всіх аулах і районах так звана «генеральна операція з вилучення антирадянських елементів»»; чекісти звозили заарештованих до Грозного - в центральний гараж «Грознафти», у клуб імені Сталіна, у дім попереднього ув'язнення республіканської міліції^[29]. Авторханов називає «до 14 тисяч людей» заарештованих за першу хвилю; в опублікованому оперативному зведенні про хід операції на середину серпня - близько 2,4 тисячі заарештованих по всій республіці, і розділені вони в ньому за призначеними складами: 888 «куркулів» (селян, яких колонізатор вважав «заможними»), 831 «кримінальник», 682 «контрреволюційного елементу»^[22]. Начальник Гудермеського районного відділу НКВД Грідасов відповів співробітникові, який спитав, як заарештувати людину, якщо матеріалу на неї немає: «Матеріал завжди знайдеться, аби на ньому була кавказька шапка!»^[29]. Арешти тривали до листопада 1938 року: восени 1937 року Москва підняла призначене по республіці число до 3200 людей, а 1 березня 1938 року призначила нове - 10 108 людей, з яких трійка засудила 6767^[22]. 8 вересня 1937 року газета «Правда» надрукувала статтю спеціального кореспондента Кузовкіна під заголовком: «Буржуазно-націоналістичний клубок у Чечено-Інгушетії»^[22]. Авторханов викладає її зміст: автор статті «доводив, що в Чечено-Інгушетії в партійному керівництві та на чолі уряду сидять «буржуазні націоналісти», які ведуть чечено-інгуський народ антирадянським шляхом», а газета й автор закликали не названого на ім'я суддю: «до кінця розплутати буржуазно-націоналістичний клубок»^[29]. Авторханов пише про те, що слідчі виготовили із заарештованих: «Протягом трьох років чекістські слідчі створювали справу «буржуазно-націоналістичної, контрреволюційно-повстанської, бухарінсько-троцькістської, терористично-шпигунської, антирадянської, шкідницької організації» – буквально так звучала багатоповерхова формула звинувачення для верхівки заарештованих»^[29]. У цю «верхівку», яку чекісти назвали «буржуазно-націоналістичним центром Чечні та Інгушетії», слідство вписало 137 колишніх відповідальних працівників республіки. Слідство записало в ці 137 і Абдурахмана Авторханова, який перебував тоді на навчанні в Москві: воно вписувало людей у справу незалежно від того, де вони були і що робили^[3]. Кожному з них слідство поставило статтю 58 - зраду Батьківщини, підготовку збройного повстання, шкідництво, терористичні акти, диверсію, антирадянську агітацію, членство в антирадянській організації і саботаж. За звинуваченням «центр» діяв у союзі з такими самими «центрами» Дагестану, Осетії, Кабардино-Балкарії, Карачаю, Адигеї та Черкесії і готував, як пише Авторханов, «проголошення «Північнокавказької федеративної республіки» під протекторатом Туреччини та Англії», а зв'язок між усіма ними тримав «Московський міжнаціональний центр»^[29].

Колонізатор репресував майже всю Спілку письменників Чечено-Інгушетії. 20 листопада 1937 року бюро обласного комітету партії («обком ВКП(б)») розпустило правління письменників республіки - формулювання постанови: «як таке, що виявилося засміченим ворожими буржуазно-націоналістичними елементами /Арсанов, Мамакаєв, Айсханов та інші/»^[22]. Один із засуджених, Халід Ошаєв, писав у 1961 році осетинському письменникові Хаджі-Мурату Мугуєву: «з 12 членів спілки письменників Чечено-Інгушетії було заарештовано 9 людей, засуджено 7 людей, розстріляно 4. Сам я, член Спілки письменників з 1934 року, просидів в ув'язненні 13 років, 2 роки сидів в одиночному ув'язненні»^[36].

13 листопада 1937 року бюро обласного комітету партії («обком ВКП(б)») затвердило два списки, що не підлягали розголошенню: № 25/97 - про вилучення літератури, виданої в республіці, - і № 31/107 - про вилучення книжок в обов'язковому порядку з бібліотек і книготорговельної мережі; під заборону потрапили твори 29 авторів, серед яких історик К. Г. Дендієв називає Д. Мадаєва, Х. Яндарова, Н. Музаєва, Д. Мальсагова і Х. Ошаєва^[22]. Перші чеченські літературні твори з'явилися на початку 1920-х років^[3] - колонізатор вилучав і забороняв літературу, якій не було й двадцяти років.

Тортури заарештованих були офіційно дозволені Центральним комітетом більшовицької партії (ЦК ВКП(б)). Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...проти всіх заарештованих за політичними статтями широко застосовувалися тортури, офіційно дозволені як заходи «фізичного впливу»»; у листі Сталіна, розісланому в партійні органи в січні 1939 року, говорилося: «ЦК ВКП(б) роз'яснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВД було допущено з 1937 р. з дозволу ЦК ВКП(б)»^[3]. Один із виконавців у республіці - Порубай, у записці обласного комітету партії 1938 року названий заступником народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки. Після зміни курсу його судили - звинувачення: «застосовував спотворені методи ведення слідства і примушував заарештованих до давання завідомо неправдивих показань», а за сфальсифікованими ним справами трійка виносила розстрільні вироки^[22]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який працював у ті роки в Чечні й писав про це в еміграції, пише, що слідство у справі «буржуазно-націоналістичного центру» йшло три роки, і описує його методи: «Слідство велося із застосуванням звичайних для всього СРСР методів фізичних тортур з деякою добавкою для специфічного «національного характеру»»^[29]. Авторханов називає тих, кого чекісти замучили на смерть: «Під час цього слідства до смерті були замучені: колишній голова обласного виконавчого комітету Д.Мачукаєв, колишній завкультпропом обкому М.Гісаєв, колишній секретар Інгуського обкому ВКП(б) Ідріс Зязіков та інші»^[29]. Він пише і про тих, кого тортури довели до самогубства: «Не витримавши режиму тортур, покінчили самогубством: голова планової комісії республіки М.Ісламов, секретар райкому партії М.Бектеміров»^[29]. Авторханов пише про результат: «Шляхом цієї нечуваної інквізиції, названої «попереднім слідством», чекісти змусили до 90 відсотків членів «буржуазно-націоналістичного центру» підписувати і навіть складати «щирі зізнання» у злочинах, яких вони, зрозуміло, не скоювали»^[29]. Заступник голови уряду республіки Абдул-Халім Саламов під тортурами підписав «щирі власноручні показання» про доставку в республіку з Англії через Туреччину 50 гірських гармат, 1000 кулеметів, 200 тисяч гвинтівок, 5 мільйонів патронів, 10 тисяч снарядів і гранат для збройного повстання; там само він написав, що Англія обіцяла підтримати це повстання з повітря. Він назвав і точне місце, де ця зброя закопана в горах; Авторханов пише: «чекісти перерили всі вказані ущелини гір. При цьому, звісно, нічого не знайшли, але побиття тривали з вимогами вказати справжнє місце, де закопана ця зброя»^[29]. Підсудні показали трибуналові сліди тортур; Авторханов пише: «Підсудні, вказуючи на шрами від завданих ран, на вибиті зуби, понівечені частини організму (одного навіть було кастровано під час допиту), заявили, що свої неправдиві показання вони підписали під впливом цих фізичних тортур і в надії, що таким чином буде прискорений день суду, або смерті»^[29].

Позасудовий орган - «трійка» - виносив у Чечено-Інгушетії вироки за оперативним наказом народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня 1937 року, і склад трійки Єжов затвердив текстом наказу: «Затверджую такий персональний склад республіканських, крайових і обласних трійок: ... Чечено-Інгуська АРСР: голова - Дементьєв; члени Єгоров, Вахаєв»^[37] - народний комісар (міністр) внутрішніх справ республіки Дементьєв, перший секретар обласного комітету партії Єгоров і другий секретар Вахаєв. Історик Г. І. Какагасанов описує інститут: «Позасудовий орган, створений для проведення каральної політики... До її складу входили: начальник ОГПУ, секретар парторганізації, прокурор республіки, краю, області»^[27]. Порядок роботи трійки і режим таємниці прописані в тексті наказу: трійки розглядають «матеріали на кожного заарештованого або групу заарештованих», а вироки першої категорії виконуються, як приписує наказ, «з обов'язковим повним збереженням у таємниці часу і місця приведення вироку у виконання»^[37]. Про розстріл рідним засуджених НКВД (Народний комісаріат (міністерство) внутрішніх справ - наступник ОГПУ і попередник сучасної ФСБ) не повідомляв; Какагасанов пише: «Частіше це відбувалося під формулюванням «засуджений без права листування», що означало «розстріл»»^[27]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують і «засудження за альбомами» - вироки заочно, за короткою довідкою, «без ознайомлення із самою кримінальною справою»^[3]: такий порядок заданий наказами за «національними лініями» терору, починаючи з наказу НКВД № 00485. Слідство у справі «буржуазно-націоналістичного центру» йшло, за рахунком чеченського історика А. Г. Авторханова - сучасника подій, який писав в еміграції, - рівно три роки^[29]. Судити 137 людей одним процесом чекісти не стали і розбили «центр» на три групи: у першу зібрали радянсько-партійне керівництво республіки - Алі Горчханова, Абдул-Халіма Саламова, Хасі Вахаєва, Хаміда Окуєва і Тучаєва; у другу - безпартійних, яких слідство називало культурно-ідеологічним керівництвом, - Халіда Яндарова, Ахмата Мацієва, Абдурахмана Авторханова, Д. Мальсагова, Магомеда Мамакаєва; у третю - «терористичну групу», куди «чекісти набрали за логікою речей саму молодь»^[29]. Групи постали перед військовим трибуналом Північнокавказького військового округу; Авторханов пише: «з тих, хто дійшов живими до суду, близько 120 людей, винним себе визнав лише один колишній мулла Ахмат Тучаєв. Усі решта в один голос заявили, що всі інкриміновані їм злочини – вигадка, а їхні «щирі зізнання» є неправдивими й вигаданими від початку до кінця», «Усе звинувачення і докази у справі будувалися виключно на цих вимушених тортурами особистих показаннях», «Інших речових доказів або показань свідків для обґрунтування звинувачення не було» - і обвинувальний вирок першій групі трибунал виніс «єдино на підставі показань одного підсудного – А.Тучаєва»^[29]. Трибунал засудив Абдул-Халіма Саламова, Алі Горчханова і Тучаєва до розстрілу, решту - до тюремного ув'язнення від 7 до 25 років^[29]. Зі смертної камери Тучаєв подав клопотання про помилування на ім'я голови Президії Верховної Ради СРСР Калініна і написав у ньому: він зізнавався у нескоєних злочинах, бо лише так НКВД обіцяв звільнити його сім'ю і зберегти йому життя^[29]. Москва замінила розстріл усім трьом і знизила строки решті; «терористичну групу» той самий трибунал звільнив цілком, справу «культурників-ідеологів» «взагалі не прийняв до провадження», а тих, хто сидів без «справ», чекісти пропустили через Особливу нараду - відомчий «суд» самого НКВД, який виносив вироки без процесу і без підсудного^[29].

Наступного ранку після нічних арештів 31 липня 1937 року бюро обласного комітету партії постановило: провести в усіх колгоспах збори «з роз'ясненням політичної обстановки на селі», а до 5 серпня - районні та комсомольські збори «про підсумки операції»^[22]. 3 серпня 1937 року Центральний комітет більшовицької партії (ЦК ВКП(б)) телеграмою № 1178 зобов'язав обласні комітети партії: організувати «в кожній області по районах 2-3 відкриті показові процеси» над призначеними «шкідниками сільського господарства» - «широко висвітливши хід судових процесів у місцевій пресі»^[22]. Газета «Грозненский рабочий» висвітлювала відкриті суди з серпня 1937 року - 20 серпня під заголовком: «Суд над колишніми керівниками Чечінгторгу»^[22]. З 11 вересня 1937 року та сама газета друкувала викриття хвилями, день за днем: 11 вересня: «Розплутати буржуазно-націоналістичний клубок» - зі звітом про збори, де «з 587 членів і 132 кандидатів партії, присутніх на зборах... виступило 520 людей»; 15 вересня: «Вороги чечено-інгуського народу: викорчувати і до кінця розгромити банду буржуазних націоналістів»; 16 вересня: «Вороги народу хазяйнують у Чечінгвидаві: вовчу зграю очолює махровий націоналіст Арсанукаєв»; 17 вересня: «Викрити і розгромити підлу банду буржуазних націоналістів! - такий спільний голос парторганізацій Чечено-Інгушетії»; людей газета викривала поіменно - Горчханова, Саламова, Мехтієва, Вахаєва, Окуєва, Ханієва, Мацієва, Яндарова^[22]. 27 вересня газета надрукувала анонс: «Шкідники зерна: до майбутніх процесів» - за три дні до репортажу про сам суд; 12 жовтня під заголовком: «Суд над шкідниками з Артемівського елеватора» - газета відзвітувала: «робітники і домогосподарки, що переповнили залу, зустріли вирок бурхливими оплесками»; 3 листопада під заголовком: «Суд над шкідниками 2-го нафтопереробного заводу»^[22]. У березні 1938 року учасники мітингу в Жовтневому районі Грозного вимагали від Військової колегії Верховного суду СРСР розстрілу «скажених фашистських собак»^[22], «Грозненский рабочий» 11 березня надрукував відкритий лист піонерів грозненської школи № 3 з вимогою «фізичного знищення озвірілих ворогів народу»^[38], а про суд 16-26 березня історик К. Г. Дендієв пише: розгляд справи «Буржуазно-націоналістичної троцькістсько-бухарінської контрреволюційної групи Абастова, Кебієва, Зармаєва та ін.» «слухався у відкритому засіданні, за участю державного обвинувача й органу захисту», а обвинувальний висновок надрукував «Грозненский рабочий»^[22].

11 липня 1937 року окупаційна влада затвердила число «що підлягають розстрілу» людей у Чечні: 862 «куркулі» (селяни, яких колонізатор вважав «заможними») і 555 «кримінальників» - разом 1417 людей^[22]; в оперативному наказі народного комісара (міністра) внутрішніх справ СРСР Єжова № 00447 від 30 липня по ЧІАСРР записано: 500 людей - розстріляти («перша категорія» наказу)^[37]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть про розстріляних письменників: «з 12 членів Чечено-Інгуської Спілки письменників були заарештовані 9, засуджені 7, зокрема четверо - С. Бадуєв, А. Дудаєв, Ш. Айсханов, С. Озієв - засуджені до розстрілу»^[3]. НКВД (попередник сучасної ФСБ) заарештував одного з цих чотирьох - письменника Абді Дудаєва - 24 листопада 1937 року «без санкції прокурора», зі стандартним звинуваченням в «антирадянській агітації», а 2 грудня за рішенням «трійки при НКВД ЧІАСРР» чекісти його розстріляли - вісім днів від арешту до вбивства; у висновку в справі від 13 травня 1958 року сказано: «Слідство у справі Дудаєва проводилося з порушенням закону, очні ставки зі свідками не проводилися»^[22]. Москва особисто затверджувала списки затриманих на розстріл: Сталін, Молотов і Жданов підписали список від 7 грудня 1937 року, і 28 грудня Військова колегія Верховного суду СРСР винесла за ним 32 смертні вироки^[22]; 12 вересня 1938 року Політбюро затвердило новий список тих, хто підлягав її суду: з 61 підслідного 50 ішли у справі «буржуазно-націоналістичного центру», і 55 з них значилися «в розстрільній статті»^[22]. 29 червня 1938 року Військова колегія засудила на різні строки велику групу технічної інтелігенції республіки, а 30 людей засудила до розстрілу - чекісти розстріляли їх того ж дня^[22]. У звинуваченні у справі Порубая - заступника народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки, якого судили після зміни курсу, - сказано: «Сфальсифікував слідчі справи на Хамзатханова, Алієва, Хасієва, Каділова, Ухуєва, Мутушева, всі ці особи рішенням трійки засуджені до ВМН» - «ВМН» означало розстріл^[22]. Чекісти скидали тіла вбитих у дві ями-траншеї на центральному цвинтарі Грозного - історик Т. У. Ельбуздукаєва пише: туди «в жовтні, листопаді і грудні 1937 р.» скидали «тіла розстріляних»^[22]. А. Божедомов розкрив поховання влітку 1990 року - розкопками за участю членів Чечено-Інгуського «Меморіалу» і працівників краєзнавчого музею^[22].

Проведення таємних масових «національних операцій» НКВС для фізичного знищення представників етнічних меншин^[39]. Механізм задали оперативні накази наркома Єжова: № 00485 від 11 серпня 1937 року відкрив польську операцію - «з 20 серпня 1937 року розпочати широку операцію, спрямовану на повну ліквідацію місцевих організацій „ПОВ"», з терміном завершення «у 3-місячний строк»^[40], - а № 00439 від 25 липня 1937 року — німецьку^[41]; за їхніми лекалами пройшли грецька, болгарська та інші операції^[39]. Масштаб записано у звітності самого карателя: за цифровими зведеннями 1-го спецвідділу НКВС УРСР від 30 серпня 1938 року, в порядку наказів №№ 00485, 00593 та інших по республіці заарештовано 94 659 осіб (54 011 - по польській лінії, 23 036 - по німецькій, 5 642 - по грецькій), з них до 1 липня 1938 року засуджено 61 683; загалом же зі 197 945 засуджених НКВС УРСР за звітний період до розстрілу присуджено 122 274 особи - майже двоє з кожних трьох^[42]. За всіма «національними лініями» СРСР засуджено 335 513 осіб, з них розстріляно 73,66%^[43].

Примусове закриття всіх національних рад, педагогічних інститутів, театрів і культурних установ етнічних меншин в УСРР^[44]: національні райони та сільради ліквідовано постановою Оргбюро ЦК ВКП(б) від 24 січня 1938 року^[45], а постанова Політбюро ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 року реорганізувала національні школи й технікуми та перетворила Одеський німецький педагогічний інститут на інститут іноземних мов^[46].

24 січня 1938 року Оргбюро ЦК ВКП(б) постановою «Про ліквідацію національних шкіл і національних відділень у школах» закрило неросійські школи по всьому Союзу, тим самим числом ліквідувавши національні райони та сільради^[47][45]; 13 березня постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР № 324 «Про обов'язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей» зробила мову метрополії обов'язковим предметом у всіх школах республік^[6]. Київ виконав 10 квітня 1938 року: Політбюро ЦК КП(б)У, «виходячи з рішення ЦК ВКП(б)», визнало «недоцільним і шкідливим дальніше існування особих національних шкіл» і постановило реорганізувати німецькі, польські, чеські, шведські та інші школи й технікуми «в радянські школи звичайного типу», ліквідувати національні відділи та класи при звичайних школах, технікумах і вишах, а там, де учнів нікуди перевести, перевести на програми звичайних шкіл самі заклади - з викладанням українською або російською мовою; Одеський німецький педагогічний інститут перетворено на інститут іноземних мов, усю роботу наказано закінчити до 1 серпня 1938 року^[46]. Обґрунтування Політбюро записало в самій постанові: «вороги народу - троцькісти, бухарінці й буржуазні націоналісти, які орудували в НКО УРСР, насаджували особі національні німецькі, польські, чеські, шведські, грецькі й інші школи, перетворюючи їх в очаги буржуазно-націоналістичного, антирадянського впливу на дітей»^[46]. Державним актом рішення оформив Раднарком УРСР постановою від 29 червня 1938 року про реорганізацію особих національних шкіл, технікумів та Одеського німецького педінституту: вже до 1 серпня 1938 року реорганізації у звичайні школи з російською (переважно) та українською мовою викладання підлягали 766 національних початкових, неповних середніх і середніх шкіл, ще 122 об'єднувалися з російськими та українськими за територіальним принципом - підрахунок історикині Людмили Якубової^[48].

Поділ Східної Європи за спиною її народів: секретний протокол установив, що «У разі територіально-політичної перебудови областей, що входять до складу Польської держави, кордон сфер інтересів Німеччини і СРСР проходитиме приблизно по лінії річок Нарев, Вісла і Сян»^[49]. Пів століття по тому З'їзд народних депутатів СРСР «визнає секретні протоколи юридично неспроможними і недійсними з моменту їх підписання»^[50]. Вторгнення прикривалося нотою Молотова польському послу Гжибовському (17 вересня 1939): «Польська держава та її уряд фактично перестали існувати»^[51].

Пряме збройне вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року на територію Польщі для воєнної окупації західноукраїнських земель; захоплення було закріплене «договором СРСР з Німеччиною (28 вересня 1939)», яким «було підтверджене включення західноукр. земель до складу СРСР»^[52].

Організація безальтернативних «Народних зборів» під контролем окупаційних військ для юридичного оформлення захоплення: «27 жовт. у Львові Народні збори Західної України 1939 ухвалили Декларацію про возз'єднання Зх. України з Укр. РСР, а 1 листоп. ВР СРСР прийняла закон про введення Зх. України у складі УРСР до СРСР»^[53].

Офіційне приєднання окупованих земель: західноукраїнські землі включено до СРСР за договором із Німеччиною від 28 вересня 1939 року^[52], а «Після того, як наприкінці черв. 1940 Червона армія зайняла Бессарабію та Буковину Північну, 2 серп. 1940 ВР СРСР приєднала Пн. Буковину, Хотинський, Акерманський та Iзмаїльський пов. Бессарабії до УРСР»^[53].

Масове примусове виселення за розверсткою: «згідно з постановами Ради народних комісарів від 5 грудня 1939 та 2 березня 1940 адміністративному переселенню підлягали службовці колишніх державних установ, органів суду, поліції, армії, комерсанти, польські осадники, поміщики, власники заводів і фабрик та їх родини»; загалом «вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб»^[54]. Хвилі були окремими: осадників виселяли за постановою РНК СРСР від 5 грудня 1939 року № 2010-558сс - її текст залишається в закритому Архіві Президента РФ (фонд 93), а порядок операції відомий з Інструкції НКВС, затвердженої 29 грудня 1939 року^[55]; родини офіцерів, поліцейських і тюремників виселяли за постановою від 2 березня 1940 року № 289-127сс^[56].

Нейтралізація політично активного шару через масові арешти: одразу після «Народних зборів» відбулися «арешти провідних діячів української інтелігенції, за здалегідь підготованими списками, складеними у радянському консульстві»^[57]; «всього в 1939—1941 рр. органами НКВД було заарештовано 21 982 поляки, 23 163 українців, 13 160 євреїв»^[57], а заарештованих чекали розстріл, тюрма або табори ГУЛАГу: «Загалом протягом 1939—1941 рр. було розстріляно та ув'язнено від 16 тис. до 35 тис. членів ОУН»^[57].

Переміщення сотень тисяч людей до спецпоселень і таборів як система примусової праці: за неповні два роки «вивезено у віддалені регіони СРСР до 1 млн 250 тис. осіб (близько 10 % населення)»^[54] – вислані скеровувалися на роботи у віддалені регіони без права виїзду.

Знак нового порядку ставлять у перші ж тижні: радянські війська зайняли Львів 22 вересня 1939 року^[58], а вже в жовтні в центрі міста, на острівці посеред нинішнього проспекту Свободи, виріс монумент Сталінської конституції - величезна вертикальна композиція з колон, перевитих червоними знаменами, на дерев'яному каркасі, з п'ятьма скульптурними групами (червоноармієць, робітник, мати з дитиною, студентка і старий гуцул із хлопчиком) та написами українською, польською і єврейською мовами, що символізували «дружбу народів» за статтями сталінської конституції^[59][60]. Знак має названих авторів: скульптора Сергія Литвиненка і київського художника Михайла Дмитренка, який прибув до Львова 1939 року в «десанті» радянських художників, чиїм завданням було насадження соцреалізму; можливо, автори лише пристосували до місця проєкт, виготовлений у Москві, а виконували його скульптори Євген Дзиндра та Андрій Коверко^[59]. Монумент простояв до 30 червня 1941 року і зник із приходом німців^[59].

Тактика «випаленої землі» 1941 року за директивою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року: «При вимушеному відході частин Червоної Армії відганяти рухомий залізничний склад, не залишати ворогові жодного паровоза, жодного вагона»^[61]; ДніпроГЕС був «зруйнований на початку Великої вітчизняної війни… (див. Директива РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941)»^[35].

Тотальне вивезення промислового обладнання та продовольства в глиб СРСР: «углиб СРСР було переміщено 550 індустріальних об'єктів (190 — союзного та 360 — респ. підпорядкування)»; «З Правобережжя на лівий берег Дніпра було переправлено 4498 тракторів, 680 комбайнів, 690 автомашин»^[62].

Масовий призов польовими військкоматами населення щойно звільнених територій: «„Чорносвитники" або „чорна піхота" – таку неофіційну назву отримали чоловіки і юнаки, мобілізовані польовими військовими комісаріатами, а фактично командирами об'єднань, з'єднань і частин у 1943–1944 рр. після звільнення Червоною армією окупованих ворогом територій»^[63].

Використання ненавчених мобілізованих як витратного матеріалу: їх «кидали у бойові дії часто відразу, без проходження військової підготовки у запасних частинах, іноді неозброєними, не переодягненими у військову форму (звідси назва)»^[63]. Масштаб видно з одного епізоду: «після першого взяття Червоною армією Харкова навесні 1943 р. до неї було мобілізовано близько 15 тис. осіб віком від 15 до 45 років, яких без підготовки відправили на фронт», причому «1 гвинтівка припадала на 5-10 осіб»^[63].

СРСР на початку листопада 1941 року, ведучи військову операцію проти оголошеного ним «повстання», бомбив бойовою авіацією гірські аули Чечні, в яких не було ні цього вигаданого «повстання», ні справжнього протесту. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: до придушення протесту, «крім оперативних груп і внутрішніх військ, були залучені три ланки бойової авіації», і «операція виявилася погано підготовленою у військовому відношенні й супроводжувалася великими втратами серед мирного населення. Бомби обрушилися на аули, населення яких і не підозрювало ні про яке «повстання»»^[3]. Історик С. П. Аренін, який писав за документами Відділу боротьби з бандитизмом НКВД (попередника сучасної ФСБ), пише про операції 28 жовтня - 3 листопада 1941 року: їх провели «чекістсько-військові групи, яким були додані три ланки авіації»^[64]. Навесні 1942 року, за мемуарами, радянська авіація повторила удари в більшому масштабі - чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, свідчить: «1942 року навесні радянська авіація двічі піддала бомбардуванню всю гірську Чечено-Інгушетію», і «в аулах Шатоя, Ітум-Кале й Галанчожа мешканців, убитих повітряним бомбардуванням та артилерійськими обстрілами більшовиків, налічувалося більше, ніж тих, хто залишився живим»^[29]. Авторханов додає: «У ті дні, коли Сталін влаштовував це пекло над власним народом, на Кавказі не було ще ноги жодного німця»^[29]. У доповіді 141-го полку про військову операцію 30 жовтня - 15 листопада 1941 року пораховані лише свої та «бандити» - «убито: бандитів — 36... Втрати полку: убито — 6, поранено — 7»^[19], про вбитих і поранених мешканців у ній немає жодного рядка. Щодо Галанчозького району свідчення й документи розходяться: історики наводять зібрані від тих, хто перебував у горах, дані, що там «спостерігався абсолютний спокій, і бомбардування мирних аулів радянською авіацією були шоком і для районного керівництва»^[3], а доповідь Халухаєва називає Галанчозький район серед охоплених повстанням^[19].

СРСР оголосив господарський протест чеченців «повстанням», організованим «фашистськими агентами». Партійні органи радянської колоніальної адміністрації Чечено-Інгушетії, «за підказкою НКВД-НКГБ», дали протестові кінця жовтня 1941 року ім'я, яке історики наводять так: «відкрите антирадянське «куркульсько-бандитське повстання»»; самі події, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, мали «риси соціального протесту»^[3]. Ця версія закріпилася в документах: у доповіді командира 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) підполковника Халухаєва від 26 червня 1943 року жовтень 1941 року описано так: «німецько-фашистськими агентами було піднято збройне контрреволюційне повстання»^[19]. Підрахунок спецслужб суперечив картині, яку вони нав'язували: за весь 1941 рік органи НКВД ліквідували 12 «банд» загальною чисельністю до 100 осіб, зафіксувавши чотири «бандпрояви», в яких загинуло дев'ятеро людей^[3]. За цими цифрами немає повстання: у всіх «бандах», які НКВД налічив і ліквідував за рік, було до ста осіб на всю Чечню, а в сутичках загинуло дев'ятеро. Дезертирство, яке колонізатор поставив у провину чеченському народові, було дезертирством новобранців, а не фронтовиків - у довідці начальника управління Міністерства внутрішніх справ Грозненської області Дементьєва від 1956 року сказано: під час першої мобілізації «дезертирували в дорозі до місця відправлення 450 осіб, ухилилися від призову 269 осіб»^[19], й історики підтверджують: затримані дезертири були «аж ніяк не з фронту, а з частин, що формувалися у Грозному або проходили через нього»^[3]. Про фронтове дезертирство Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «за перші шість місяців війни відомі факти дезертирства з передової 38 осіб»; при цьому, пишуть вони, до «дезертирів» у Чечено-Інгушетії «почали зараховувати й тих, хто втік від смерті з «трудармії» або ухилився від мобілізації до неї», і вони ж пишуть про облік: ««Ухильником», а то й дезертиром вважалися й ті, хто на першу вимогу не з'явився на призовні дільниці, хоча б через інвалідність або власну смерть»^[3]. Історики зазначають, що оцінки спиралися «на дані виключно центрального апарату НКВД ЧІАССР», а «реальними тут були лише бомбардування радянською авіацією чеченських аулів і хуторів. Усе інше під питанням»^[3]. Військкомати провели три призови: 29 серпня - 2 вересня 1941 року (призову підлягало 8 тисяч осіб), у жовтні 1941-го (4733 особи) та 17-25 березня 1942 року: «Підлягало призову 14 577 осіб, з яких було призвано лише 4395»^[19] - люди масово ухилялися від призову. У квітні 1942 року СРСР скасував призов чеченців та інгушів зовсім - у довідці Дементьєва сказано: «У зв'язку з цим у квітні 1942 р. надійшов наказ НКО СРСР про скасування призову до армії чеченців та інгушів»^[19] (НКО - міністерство оборони СРСР). Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав в еміграції, датує звільнення від служби лютим 1942 року й передає мотивування наказу словами «чеченці та інгуші за релігійними переконаннями відмовляються їсти свинину»^[29]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що припинення призову в березні 1942 року домоглися органи НКВД (попередника сучасної ФСБ), а офіційне мотивування передають так: «припинення призову мотивувалося мало не турботою про чеченців та інгушів, навіть неможливістю забезпечити їхнє харчування м'ясом (горці не їли свинини, а баранини та яловичини у вигляді консервів заготовлено практично не було)»^[3]. Через два роки СРСР звинуватив народ, який сам же відсторонив від призову, в ухилянні від служби та переході до противника; на цьому звинуваченні колонізатор побудував указ про депортацію народу з його земель 1944 року, відому як операція «Сочевиця» («Чечевица») (кампанія C1180) й пізніше визнану геноцидом чеченського народу: Росією 1991 року^[65], Європейським парламентом 2004-го^[66] та Україною 2022-го^[67].

СРСР у вересні 1941 року створив у складі місцевих органів НКВД (попередника сучасної ФСБ), зокрема в Чечні, особливі відділи боротьби з бандитизмом, а в Шатойському, Галанчозькому та Ітум-Калінському районах - постійні оперативні групи, чиє завдання історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов передають словами «швидко припиняти будь-які прояви бандитизму»^[3]. Першою стала військова операція 30 жовтня - 15 листопада 1941 року районами оголошеного «повстання»: за доповіддю 141-го полку внутрішніх військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії), убито 36 людей, записаних «бандитами», затримано 251 - «повстанців — 127, бандитів — 7, бандповстанців — 13, дезертирів — 104»^[19]. 5 грудня 1941 року в селі Гіхи Урус-Мартанівського району полк двогодинним боєм знищив групу з десяти людей, яку доповідь називає «кадровою бандою» Кайдова Азака: троє вбиті, семеро затримані^[19]. Того ж грудня для підтримки оперативних груп СРСР сформував у Чечні 178-й мотострілецький батальйон, розгорнутий наступного року у 141-й полк військ НКВД (у доповіді командира полк названо стрілецьким, в істориків - гірськострілецьким)^[3]. Рахунок полку за 1941 рік, з 25 жовтня по 1 січня 1942 року: убито 59 людей, затримано 390^[19].

СРСР 1941 року силоміць зігнав до 13 тисяч чеченців, визнаних непридатними до військової служби, у «трудармію» - будівельні батальйони, послані зводити оборонні рубежі: людей повезли до фронту без зброї та без статусу солдатів. Мобілізацію, як пишуть історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов, місцеві військкомати провели «практично силовими методами»^[3]; історик М. К. Осмаєв пише: «Людей забирали просто на вулицях без вручення повісток і попереднього роз'яснення мети мобілізації», а серед мобілізованих «було чимало старих і хворих»^[68]. Історики пишуть про становище мобілізованих: вони «перебували на становищі військовослужбовців, але не рахувалися червоноармійцями»^[3]. Історики описують підсумок: «Мобілізовані маси були завантажені в ешелони й у вересні 1941 р. опинилися у прифронтовій зоні, де їхніх трудових зусиль ніхто не потребував. Армія поспіхом відступала. Понад 10 тисяч нещасних громадян Чечено-Інгушетії загинули від холоду, голоду, бомбардувань, унаслідок злочинної недбалості військового чиновництва»^[3]. М. К. Осмаєв наводить й іншу версію долі мобілізованих: ще не дійшовши до місця призначення, «вони були розсіяні німецькою авіацією», а до Ростова-на-Дону дісталися, за різними джерелами, від 1200 до 2 тисяч людей, яких вивезла до Грозного спеціальна комісія колоніальної адміністрації Чечено-Інгушетії^[68]. Тих, хто вижив, колонізатор оголосив «дезертирами трудового фронту»; історики пишуть: «Їх ледве врятувала від розстрілу урядова комісія з Чечено-Інгушетії, що виїхала за скаргами до Ростова-на-Дону»^[3].

СРСР поставив чечено-інгуських добровольців у стрій, але відмовив їм у зброї, постачанні та армійському номері - і 3-4 серпня 1942 року кинув їх, із шашками та випадковими гвинтівками, проти німецьких танків під Котельниковим. Воювати чеченці та інгуші йшли й без імперського примусу: вже в перший рік війни на фронті були понад 18 тисяч людей, до третього року - 32 тисячі, за іншими відомостями до 50 тисяч^[3]. Після того як СРСР скасував призов чеченців та інгушів, чечено-інгуські офіцери радянської армії домоглися дозволу набрати добровольців; їхні прохання озброїти набраних по-армійському залишилися без відповіді. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про ці події в еміграції, називає їх поіменно: «З ініціативи чеченця радянського генерала Суп'яна Моллаєва, інгуша полковника Абадієва, майора Візантова, капітана Ахтаєва та інших Радянський уряд дозволив Чечено-Інгуській республіці набрати добровольців»^[29]. Зібралися дві дивізії, діюча й запасна; діюча після евакуації Керчі пішла на Південний фронт. У Краснодарі командувач Південного фронту маршал Будьонний виставив її навпроти дивізії, що відступила з Керчі, і звернувся до тих, хто відступив, як передає Авторханов, такими словами: «Ось, дивіться на них, горців: їхні батьки й діди під проводом великого Шаміля 25 років хоробро билися й відстоювали свою незалежність проти цілої царської Росії. Беріть із них приклад, як треба захищати Батьківщину!»^[29]. Жодну з двох дивізій не було прийнято на постачання радянської армії, і жодна не отримала армійського номера. Авторханов пише: «Обмундировані вони були самою Чечено-Інгуською республікою, звідти ж отримували й провіант»^[29]. Про озброєння та взуття бійців він пише так: «усе озброєння цих дивізій складалося з самих шашок і з випадкових гвинтівок найрізноманітніших систем»^[29]; «Багато бійців були босими, бо домашні горські чув'яки давно зносилися»^[29]. Офіцери попросили Будьонного прийняти дивізії до армії та озброїти їх по-армійському. Далі в Авторханова сказано: «Будьонний пообіцяв подумати. Поки Будьонний думав, німці переправилися через Дон, і чечено-інгуська дивізія в тому ж вигляді, без жодної підтримки, була кинута буквально під ураганний вогонь німецьких танків, що стрімко рвалися до Сталінграда. Під Котельниковим, 4 серпня 1942 року, німецькі танки пройшли по трупах багатьох бійців цієї дивізії. Маленька ж частина потрапила в полон, інша, на чолі зі штабом, зуміла вирватися з оточення й відступила. Але розгром цієї дивізії разом із розгромом цілих корпусів та армій Південного фронту став поганою атестацією для всього чечено-інгуського народу»^[29]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов описують події інакше: набиралася одна 114-та Чечено-Інгуська кавалерійська дивізія - добровольців прийшло на тисячу людей понад комплект у 4,5 тисячі, - Москва її розформувала, а створений на її базі 255-й Чечено-Інгуський кавалерійський полк майора Мовліда Вісаїтова СРСР кинув під Сталінград^[3].

СРСР будував звинувачення чеченців у «бандитизмі» на сфальсифікованій статистиці: перевірка центрального апарату радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) влітку 1943 року показала, що з 213 оголошених убитими «бандитів» на обліку стояли лише 22 людини; на кінець серпня 1943 року на обліку значилося 359 учасників «бандгруп» на всю Чечено-Інгушетію^[3]. 9 листопада 1943 року заступник народного комісара (міністра) внутрішніх справ Кобулов подав народному комісарові (міністру) внутрішніх справ Берії доповідну «Про становище в районах Чечено-Інгушської АРСР» «із завідомо фальшивими цифрами про нібито масову кількість активних бандитів і дезертирів. «Кобулов! Дуже хороша записка», - зазначив Берія на доповіді й дав хід підготовці операції «Чечевица»»^[3]. Берія брехав і в підсумковій доповіді - доносив керівництву СРСР, що виселення пройшло «без серйозних випадків опору та інцидентів»; історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «У своєму донесенні керівництву країни нарком внутрішніх справ відверто брехав: виселення чеченців супроводжувалося безліччю інцидентів і масовими вбивствами мирних жителів»^[3]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав про це в еміграції 1952 року, розібрав офіційну версію по пунктах. Мотив, оголошений указом від 25 червня 1946 року, він наводить дослівно - «Багато чеченців та інгушів, підбурювані німецькими агентами, добровільно приєдналися до організованих німцями формувань і разом з німецькими збройними силами виступали зі зброєю в руках проти Червоної Армії... Тому Чечено-Інгушська республіка ліквідується з виселенням її населення» - і називає його розрахованим «на неуцтво радянського народу та на непоінформованість Заходу»^[29]. Проти цієї версії він ставить два факти: «під час другої світової війни жодного разу не ступала нога німецького солдата на територію Чечено-Інгушської республіки, якщо не рахувати короткочасного зайняття прикордонного містечка Малгобек, населеного росіянами», і «приєднуватися до німецьких формувань чеченці та інгуші й фізично не могли, бо в Чечено-Інгушетії не було обов'язкової мобілізації»^[29].

29 січня 1944 року народний комісар (міністр) внутрішніх справ Берія затвердив головний документ операції «Сочевиця» - «Інструкцію про порядок проведення виселення чеченців та інгушів»^[19]; 31 січня Державний комітет оборони СРСР видав дві постанови про депортацію та місця призначення^[3]. У першій розписано прийом виселених на місці заслання: радянському НКВД (попереднику сучасної ФСБ) доручалося направити «в лютому-березні ц. р. для розселення в Казахську РСР спецпереселенців до 400 тис. осіб, у Киргизьку РСР до 90 тис. осіб», а в кожному районі, куди привозили людей, приписувалося «організувати трійки у складі голови райвиконкому, секретаря райкому та начальника РВ [районного відділу] НКВД»^[69]. Другою постановою людей приписувалося везти «за тарифом перевезень ув'язнених»^[70]. 7 лютого на нараді в Берії «були визначені конкретні завдання з організації виселення 459 486 чеченців та інгушів - це 97 635 сімей», призначено дату - 22-23 лютого^[71]. Колонізатор стягнув до республіки, пишуть історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов, «до 19 тисяч співробітників НКВД і НКГБ та 100 тисяч боєздатних солдатів внутрішніх військ... понад 15 тисяч залізничних вагонів і сотні паровозів, 6 тисяч вантажівок»^[3] - під легендою: «були розпущені чутки про проведення великих тактичних навчань у горах Чечні та Інгушетії»^[71]. 23 лютого, у радянське військове свято («День Червоної армії»), війська НКВД зібрали чоловіків - історик З. С. Ісакієва пише: «Замість клубів чоловіків повезли (і повели) на збірні пункти під посиленою озброєною охороною»^[71]. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення російського студента-очевидця, надруковане в еміграційному журналі «Прометеус» 1949 року, - про вечір 23 лютого в аулах: «Увечері того дня червоноармійці розвели вогні на майданах аулів і почали співи й танці. Жителі аулів, ні в чому не сумніваючись, зібралися на це торжество як глядачі. Коли в такий спосіб більшість жителів зібралася на майдані, були заарештовані всі чоловіки. Дехто з чеченців мав зброю, і в багатьох місцях почалася стрілянина... Заарештованих на майданах чоловіків замкнули в сараях, і почалося полювання на тих, кого не було на майдані. Уся акція була проведена за дві-три години»^[29]. «До 11 години першого дня виселення з різних селищ вивезено понад 94 тисячі людей»^[3], до ранку 24 лютого - понад 333 тисячі. НКВД віз людей у 180 ешелонах: за «раціоналізаторською» пропозицією відомство ущільнило завантаження - «ущільнення завантаження спецконтингенту» в його паперах - з 24 до 45 людей у вагоні; історики пишуть: «Насправді ж у товарні вагони-«теплушки» набивали й до 80 людей»^[3]. У дорозі, за офіційними даними радянського НКВД, померла 1361 людина^[3]; очевидець Аметистов, згодом суддя Конституційного суду Росії, згадував: «Я бачив, як привезли їх [чеченців] у вагонах - і половину вивантажували вже трупами. Живих викинули на 40-градусний мороз»^[3]. «Останній ешелон з депортованими чеченцями та інгушами став під розвантаження в казахському степу 20 березня 1944 р.»^[3]. А. Г. Авторханов записав, як це виглядало для народу: «23 лютого 1944 року... протягом буквально 24 годин поголовно все населення Чечено-Інгушської республіки заарештовується, і починається його завантаження в арештантські ешелони для відправлення в невідомому напрямку», а указ про ліквідацію республіки «був опублікований заднім числом» - через два роки і чотири місяці^[29].

Під час виселення карателі радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) вбивали на місці чеченців, яких не могли довезти до ешелонів, - тяжкохворих, старих, жінок з дітьми: у паперах відомства вони йшли як «нетранспортабельні». 27 лютого 1944 року в аулі Хайбах Галанчозького району карателі, за істориками Я. З. Ахмадовим та Е. Х. Хасмагомадовим, убили «понад 700 людей»: зібраних «нетранспортабельних» жителів Хайбаха та навколишніх хуторів полковник Гвішіані, як пишуть історики, «розпорядився замкнути... в стайні місцевого колгоспу ім. Л. П. Берії, після чого саму стайню обклали сіном і підпалили»^[3]. Очевидець - заступник народного комісара (міністра) юстиції республіки Дзіяудін Мальсагов - свідчив: «Коли стайню охопило полум'я, величезні, сильно укріплені ворота під натиском людей упали, і крізь вогонь натовп збожеволілих людей ринув назовні. Гвішіані скомандував: «Вогонь!» З десятків стволів пролунали автоматні й кулеметні черги... Ніхто не вирвався з вогню та автоматної блокади. Ніхто не врятувався»^[3]; Гвішіані отримав від народного комісара (міністра) внутрішніх справ Берії, пишуть історики, «персональну подяку, подання до нагороди та підвищення у званні»^[3]. Карателі вбивали «нетранспортабельних» по всіх гірських районах: «47 тяжкохворих були умертвлені й поховані в одній ямі на території Урус-Мартанівської районної лікарні... по кілька десятків старих, жінок і дітей було спалено в Цорі, Таргімі та Гулі. Багатьох, хто втік того дня із сіл у гори чи ліс, розстрілювали на місці без попередження»^[3]; «в Ітум-Калинському районі... будинки набивали хворими й закидали гранатами та пляшками із запалювальною сумішшю»^[3]. Історик З. С. Ісакієва пише: наприкінці березня 1944 року війська НКВД «розстріляли» жителів гірської Малхісти, до яких у лютому не дісталися через снігопад^[71]. Розстріли хворих чекісти фіксували власним листуванням: 28 травня 1944 року начальник Галанчозького оперативного сектору Гранський доносив заступникові народного комісара (міністра) держбезпеки Кобулову про «самочинні розстріли над старими чеченками, хворими й каліками, що залишилися після переселення» - по одній лише Начхоївській сільраді розстріляно «хворих і калік» числом «до 60 людей»^[72].

Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть про дні виселення чеченців: «протягом двох-трьох діб, поки йшло виселення, вбиваючи по одній-дві людини то тут то там, карателі загалом знищили не одну тисячу людей. Причому голосно і виразно оголошувалося російською мовою: за спробу втечі - розстріл, за невиконання наказу - розстріл, за вираження протесту - розстріл»^[3]. Чеченський історик Далхан Хожаєв пише, що погрози «оголошували російською, хоча багато хто мови не розумів», і рахунок розправ пішов з перших годин: «На рівнинній Чечні за кілька годин були розстріляні сотні людей (чоловіки, жінки, діти та старі)»; у горах, де людей гнали до доріг пішки, «частіше, ніж на рівнині, пристрілювали відсталих, знесилених, тих, хто не зрозумів наказу, та й просто - «при спробі втечі»»^[73]. Історик З. С. Ісакієва пише про колони з гірських селищ: «Тих, хто не міг пересуватися, виводили з колони й розстрілювали, навіть не дозволяючи поховати»^[71].

У квітні-травні 1943 року співробітники радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) на чолі із заступником народного комісара (міністра) внутрішніх справ республіки Колесниковим під час «операцій з боротьби з бандитизмом» затримували чеченців, «підозрюваних у зв'язках з бандитами», і розстрілювали їх «незаконно, без суду і слідства» - за два місяці 25 людей, «ні в чому не винних громадян»: у селі Бачі-Юрт за наказом командира кавалерійського взводу Волосова конвой розстріляв 17 з 19 затриманих, серед них 15-річну дівчину; в селі Бельти конвой на чолі з командиром відділення радянської міліції Дубасовим «без жодних приводів» розстріляв чотирьох і привіз до районного відділу НКВД їхні трупи; на хуторі Кулой командир батальйону військ НКВД (попередників сучасної Росгвардії) Мейшвілі розстріляв братів Байсара та Баїма Батаєвих, Джамалані Піталова та Мавлу Чебієва^[19]. Кати списували розстріли на «спробу втечі», Колесников давав «висновок про правильність застосування зброї»; усе це встановила Головна військова прокуратура за листом чеченця Дохтукаєва із заслання - підсумок 1957 року доповіли голові уряду СРСР Булганіну, але до суду нікого так і не притягнули: сплив десятирічний строк давності^[19].

Під час депортації - операції «Сочевиця» - війська радянського НКВД (попередники сучасної Росгвардії) спалювали гірські аули чеченців одразу після того, як під конвоєм виганяли жителів до ешелонів у Казахстан і Киргизію (нинішній Киргизстан) і забирали їхню худобу. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення російського студента Грозненського нафтового інституту, якого в день виселення відправили в один з аулів: «У гірських аулах цю акцію провели інакше. Звідси було евакуйовано всю худобу, і тоді спалили аули, щоб позбавити "бандитів" бази для існування. Днями можна було спостерігати в горах палаючі аули»^[29].

СРСР обманом виманював чеченців, які переховувалися в горах від окупаційного режиму, обіцяючи свободу, - в паперах НКВД (попередника сучасної ФСБ) це називалося «легалізацією». Тих, хто повірив обіцянкам, заарештовували або висилали разом зі співвітчизниками до Казахстану й Киргизії (нинішній Киргизстан) у ході геноцидної операції «Сочевиця». У довідці начальника управління внутрішніх справ Грозненської області Дементьєва (1956) сказано: лише за вересень-жовтень 1943 року «легалізовано 30 банд, до складу яких входило 183 особи, та 60 бандитів-одинаків»^[19]. Історик П. М. Полян пише: на обліку НКВД «стояли 1300 так званих легалізованих бандитів, тобто тих, хто з'явився, за взаємною домовленістю, з повинною і був звільнений за це від репресій. Усіх або майже всіх з них заарештували незадовго до виселення або в його ході»^[19]. У дні виселення війська оголошували прощення тим, хто пішов у гори, - і висилали тих, хто вийшов. Російський студент-очевидець з Грозного, чиє свідчення надрукував еміграційний журнал «Прометеус» 1949 року і наводить чеченський історик А. Г. Авторханов, пише: «Одночасно була оголошена амністія [обіцянка не карати] для тих, хто пішов у гори, якщо вони з'являться добровільно. Фактично дехто з них і з'явився, але їх також виселили…»^[29]. Влітку 1944 року колонізатор повторив обман: історик П. М. Полян пише, що в червні з Казахстану до Грозного доставили висланих у лютому «випробуваних» релігійних авторитетів, і ті схиляли сотні чеченців, які переховувалися, «до легалізації і, отже, до виселення»^[19].

Колонізатор відрізав чеченцям медичну допомогу з першого дня виселення: чеченський історик Далхан Хожаєв пише, що війська, виганяючи людей з домівок, «хворих скидали з лікарняних ліжок»^[73]. В ешелонах спалахнув висипний тиф - у довідці радянського НКВД (попередника сучасної ФСБ) від 7 квітня 1944 року про довезених до Киргизії сказано: «померло 412 людей і 278 госпіталізовано»^[74]. Без карантину й медицини на місцях епідемія розрослася: до 1 квітня 1944 року в Казахстані захворіло близько 4800 людей, у Киргизії - понад 2000^[3]. Колонізатор під загрозою арешту заборонив місцевим жителям допомагати вмираючим чеченцям. Чеченський історик А. Г. Авторханов пише: «Місцевому населенню було категорично заборонено надавати допомогу вмираючим подачею їжі, води чи медикаментів. Навіть простий вияв людського співчуття до гинучих жінок і дітей карався арештами»^[29].

СРСР, депортуючи чеченців та інгушів з рідної землі, не подбав про продовольство в місцях заслання - від голоду і хвороб у засланні за чотири з половиною роки померла майже третина депортованих. Відділ спецпоселень Міністерства внутрішніх справ підбив рахунок по Казахській РСР: до 1 липня 1949 року з первісно розселених там чеченців, інгушів, балкарців і карачаївців померло 101 036 людей - 23,3% від числа привезених; «найбільша смертність була серед виселенців з Північного Кавказу та калмиків»^[19]. Колонізатор відібрав у народу худобу й продовольство ще вдома: постановою Державного комітету оборони СРСР від 31 січня 1944 року народні комісаріати (міністерства) зобов'язувалися «прийняти на Північному Кавказі від спецпереселенців худобу та сільськогосподарську продукцію... з видачею на прийняте обмінних квитанцій», а з відібраної худоби 350 коней, «придатних до стройової служби», передавалися кавалерійським частинам поліції окупанта^[70]. Народний комісар (міністр) внутрішніх справ Киргизької РСР Пчелкін доповідав народному комісарові (міністру) внутрішніх справ СРСР Берії 22 квітня 1944 року: продовольство, привезене засланцями, «вичерпується», «встановлена норма вкрай недостатня», колгоспи допомогти «не в змозі через його відсутність, внаслідок чого в окремих районах мають місце випадки... вживання коренів і трав»^[19]. Історик П. М. Полян пише: через нестачу продуктів, приміщень і кормів засланцям у Киргизії «довелося забити до 90 %» худоби, виданої «в порядку відшкодування за залишену ними в місцях колишнього проживання», а виділені їм фонди місцеве начальство роздавало іншим - у Казалінському районі «одну тонну хліба видали місцевому партактиву», в колгоспах Базар-Курганського району «продукти видали лише працездатним спецпереселенцям, а непрацездатних позбавили пайка»^[19]. У засланні чеченці та інгуші вмирали десятками тисяч: до кінця 1944 року число засланців («спецпереселенців» у термінах колонізатора) в Киргизії впало приблизно на 11,5 тисячі, в Казахстані - більш ніж на 46 тисяч людей^[3]. 1945 року серед північнокавказьких засланців померло 44 652 дитини - народилося 2230; голодувало не менш як 80 тисяч людей^[3]; взимку 1948-1949 років у Казахській РСР (нинішньому Казахстані) голодувало до 118 тисяч, 418 людей померли від голоду^[3]. До жовтня 1948 року в засланні померло близько 146,9 тисячі північнокавказьких засланців; прямі втрати чеченців та інгушів історики оцінюють у 145,7 тисячі людей, а разом з ненародженими - у 300 тисяч; довоєнну чисельність народ відновив лише до 1959 року^[3].

Радянський НКВД (попередник сучасної ФСБ) зобов'язав засланих чеченців та інгушів («спецпереселенців» у термінах колонізатора) старших за 12 років щомісяця відмічатися в спецкомендатурі - наглядовій конторі відомства на місці заслання; з 16 років комендатура заводила особові справи; колонізатор заборонив їм вступати до більшовицької партії, її молодіжної спілки («комсомолу») та профспілок і не брав їх до армії^[71]. З січня 1945 року комендант міг без суду заарештувати «винних» до 5 діб або оштрафувати до 100 рублів^[3]. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року виселення оголошено вічним: чеченці та інгуші «заслані навічно», за втечу - до 20 років каторги, за сприяння втікачам - до 5 років тюрми^[3].

Колонізатор замкнув засланих чеченців та інгушів у місцях вселення: комендатури заборонили відлучки без свого дозволу, діяла кругова порука «десятидвірок» - десять сусідніх дворів відповідали одне за одного^[3]. Люди все одно тікали: за весну 1944 - кінець 1950 року - понад 20,6 тисячі втеч, майже всіх утікачів чекісти затримали^[3]. 1948 року колонізатор заборонив засланцям жити ближче ніж за 100 кілометрів від кордону СРСР і повторно переселив понад 6 тисяч людей углиб Казахстану^[3].

Колонізатор скасував саму республіку чеченців та інгушів і розкраяв їхню землю між сусідами: 7 березня 1944 року Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про ліквідацію Чечено-Інгушської АРСР та про адміністративний устрій її території»^[71]: рівнинна Чечня увійшла до створеного тоді ж Грозненського округу Ставропольського краю - через місяць колонізатор перетворив його на Грозненську область^[19], гірську частину поділено між Грузинською РСР (нинішньою Грузією) та Дагестанською АРСР (нинішнім Дагестаном у складі Росії), інгушські землі передано Північній Осетії^[3]. Юридично скасування закріплено законом від 25 червня 1946 року^[71].

23 лютого 1944 року колонізатор мобілізував у Грозному студентів і домогосподарок, не зайнятих на фабриках, і з шостої ранку розвіз їх по чеченських аулах, з яких через півгодини після їхнього прибуття війська забрали заарештованих чеченців. Чеченський історик А. Г. Авторханов наводить свідчення одного з мобілізованих - російського студента Грозненського нафтового інституту: «У такий спосіб ми були за ретельно розробленим планом розподілені по аулах, 20 - 30 людей на аул»^[29]. Студент пише про роботу, яку їм дали в аулах: «Завдання студентів полягало в тому, щоб до прибуття переселенців з Курської та Орловської областей тримати господарство в порядку. Ми мали збирати худобу, годувати її, прийняти зерно, інвентар тощо»^[29]. До середини травня 1944 року до Грозненської області прибуло переселенців числом у 40% від виселених чеченців, зокрема 6800 сімей зі Ставропольського краю^[3]. У передані Дагестану райони колонізатор переселив 65 тисяч людей з 224 гірських дагестанських селищ^[3]. Гинули й переселенці: в Аухівському районі за 1944-1947 роки від хвороб померло близько 2 тисяч - майже третина - переселених лакців, одного з гірських народів Дагестану^[3].

На спустілій після виселення чеченців землі колонізатор знищував міські знаки їхньої історії: розорив республіканський краєзнавчий музей і підірвав пам'ятник чеченському командирові Асланбеку Шеріпову^[3].

Колонізатор плюндрував святині та могили виселених чеченців. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «...за розпорядженням партійно-радянських органів були розграбовані навіть мечеті та кладовища... Могильні чурти (камені) лягли в основи фундаментів заводів, тваринницьких ферм, ними мостили вулиці міст, викладали бордюри тротуарів»^[3]. Колонізатор знищив міську мечеть Грозного^[3].

Депортувавши чеченський народ у лютому 1944 року, колонізатор спалював його книги й рукописи. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «На майданах і вулицях Грозного запалали вогнища з книг. Спалювалася вся література та підручники арабською, чеченською та інгушською мовами»^[3]. Історик Д. А. Хожаєв пише про родові хроніки - тяптари: «Три дні і три ночі горіло вогнище в центрі Грозного, в полум'ї якого були знищені майже всі чеченські тяптари, а також уся рукописна й друкована література, присвячена історії та культурі чеченців»^[75]. З аулів, пише Д. А. Хожаєв, у відкритих вантажівках везли «давні рукописи, релігійно-філософські трактати, арабомовні книги з математики, астрономії, медицини, історичні хадиси, давні перекази чеченців та інгушів арабською і чеченською (арабської графіки) мовами, світську художню літературу. Усі ці книги й рукописи були звалені в Грозному просто на сніг біля туалету в сквері, що прилягає до Палацу піонерів»^[73].

Колонізатор стирав чеченські та інгушські імена з мапи. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Поспіхом перейменовувалися вулиці, селища, аули й райони»^[3]. Історик П. М. Полян пише про інгушські землі, передані Північній Осетії: «були репресовані й усі інгушські топоніми, їх замінили осетинськими або російськими» - указом Президії Верховної Ради РРФСР від 29 квітня 1944 року Пседахський район став Аланським, Назранівський - Коста-Хетагурівським, Ачалуцький - Нартівським, а указом від 30 серпня 1944 року колонізатор перейменував «усі райони та їхні центри» Грозненської області^[19]. Чеченські землі, що відійшли Грузії, колонізатор назвав Ахалхевським районом^[3].

Виселяючи чеченський народ у лютому 1944 року, колонізатор грабував його спустілі домівки. Чеченський історик Далхан Хожаєв пише: «У дні переселення паралельно людському до Грозного суцільним потоком рухалися колони військових автомобілів з матеріальними цінностями, награбованими в спустілих домівках чеченців та інгушів. Найцінніші на думку охорони речі - килими, бурки, кавказькі наборні ремені, оздоблена золотом і сріблом зброя (кинджали, шашки, кремневі рушниці роботи чеченських майстрів минулого століття), коштовності везли в критих брезентом автофургонах»^[73]. Керівник бригади Народного комісаріату (міністерства) державного контролю РРФСР Дроздов, який за дорученням уряду РРФСР перевіряв у серпні 1944 року передані Дагестану райони, доповідав про «нестримне розкрадання та розбазарювання майна спецпереселенців», що почалося «невдовзі після виселення»: виконувач обов'язків голови районної ради Юсупов «повністю екіпірувався за рахунок майна спецпереселенців» - за ним недостача чотирьох ручних і чотирьох ножних швейних машин, 26 паласів, 30 килимів і 6 велосипедів; прокурор Дагестану Хашаєв отримав будинок, сад, город і «безхазяйну» корову; народний суддя Сулейманов оформив здобич розпискою: «Речі отримав, гроші не сплатив, у чому й розписуюся»^[73]. Історики Я. З. Ахмадов та Е. Х. Хасмагомадов підбивають підсумок: «У нестримних розкраданнях чужого добра виявилася замішаною вся партійно-господарська та міліцейська верхівка Грозненської області, Дагестану, Ставрополля, Північної Осетії та Грузії»; спійманих знімали з посад і судили, але «врешті-решт довелося відмовитися від арештів, бо на волі не залишалося, кому керувати»^[3].

Регулярні чекістсько-військові операції НКВС і МДБ із зачистки західноукраїнських сіл: нарком внутрішніх справ УРСР Т. Строкач особисто «керував та координував оперативно-чекістські операції з ліквідації підпілля Організації українських націоналістів, підрозділів Української повстанської армії, масові депортації населення в Західній Україні»^[5]. Уже «5 квітня 1944 на підставі розпорядження Народного комісаріату внутрішніх справ СРСР опрацьовано схему арештів і депортації членів ОУН–УПА»^[54].

Позасудові вбивства цивільних у ході придушення повстанського руху: Президія ЦК КПРС у постанові «Про політичний і господарський стан західних областей Української РСР» від 26 травня 1953 року сама визнала: «З 1944 по 1952 рр. у західних областях України піддано різним видам репресій до 500 тисяч осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тис. осіб, убито понад 153 тис. осіб, вислано навічно з меж УРСР понад 203 тис. осіб»^[76][35] – убитих влада не поділяла на повстанців і цивільних, а вже 2 липня 1953 року, після арешту Берії, саму постанову скасували як таку, що сприяє «активізації буржуазно-націоналістичних елементів»^[76]. Терор вели й переодягнені «спецгрупи» МДБ, що діяли під виглядом УПА: воєнний прокурор військ МВС Українського округу Кошарський у доповідній Хрущову (15 лютого 1949) наводив «приклади побиття, зґвалтувань, грабунків населення» агентами-бойовиками і констатував: «дії т. зв. спецгруп МДБ носять ярко виражений бандитський антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бути виправдані ніякими оперативними міркуваннями»^[77].

Створення атмосфери тотального страху через криваві провокації спецгруп НКВС, що діяли під виглядом УПА: нарком Строкач «ініціював формування спец. груп НКВС УРСР з колиш. партизанів для боротьби з УПА» і «власноруч допитував захоплених керівників проводів ОУН Західної України»^[5]. Терор був і демонстративним: «Однією з форм боротьби була політика залякування членів ОУН і УПА та місцевого населення: відкриті судові процеси та страти, виставлення тіл загиблих на загальний огляд, руйнування повстанських могил»^[78].

Координація дій із прорадянським урядом Польщі зі знищення українського підпілля: акція «Вісла» «як депортаційна, детально розроблялася і здійснювалася польс. владою», але її виконання «координувалося з парт.рад. владними органами СРСР» - радянське командування перекинуло «з Львів. обл. одну танкову д-зію, спец. підрозділи НКВС і заблокувало прикордонними військами укр.-польс. кордон»^[53].

Насильницьке виселення родин повстанців до Сибіру та депортація українців Закерзоння: вивезення «бандпосібників» цілими родинами почалося одразу - вже влітку 1944 року «вивезено понад 17 000 осіб в Красноярський край»^[54]; загалом за 1944–52 роки на спецпоселення вивезено 203 662 особи, серед них «представників родин членів Організації українських націоналістів і вояків Української повстанської армії та їх симпатиків — 182 543 особи»^[54]. Акцію «Вісла» було проведено, щоб «позбавити його соціально-екон. та морально-психологічної підтримки з боку місц. укр. людності», і завершилася вона розсіянням громади: влада позбулася українського населення, «розпорошивши бл. 150 тис. осіб»^[53].

Масові арешти бійців УПА, членів ОУН і запідозрених у допомозі їм із подальшим відправленням до таборів ГУЛАГу, на який режим покладав «ізоляція „ненадійних елементів"» як одне з ключових завдань^[35]. Під час акції «Вісла» для цивільних, запідозрених у сприянні підпіллю, передбачалося «запровадження військ.-польових судів і концтаборів, зокрема у Явожно»^[53]. До 1951 року українці стали другим народом ГУЛАГу: за відомчою статистикою, «Національний склад ув'язнених ГУЛАГу (станом на 1 січня 1951 р.)» налічував 506 221 українця з приблизно 2,5 млн ув'язнених - близько 20%^[79].

Використання полонених учасників опору та депортованих як безплатної робочої сили: до завдань ГУЛАГу входило «використання їх як дешевої робочої сили і перекидання, в разі потреби, з місця на місце»^[35]; депортованих із Західної України направляли на спецпоселення та важкі роботи - лише влітку 1944 року «вивезено понад 17 000 осіб в Красноярський край»^[54].

Тотальний ідеологічний контроль над мистецтвом і пресою, заборона творів і цькування письменників за уявний «буржуазний націоналізм». Кампанія завершилася вироком у справі Єврейського антифашистського комітету: «18 лип. 1952 Військ. колегія Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок 13 особам, у т. ч. 5 вихідцям з України, відомим єврейс. письменникам і поетам»^[62].

Організація публічного політичного цькування (нападки на Рильського, Сосюру, Яновського, кампанія з «боротьби з космополітами»), що насаджувала атмосферу страху. Її підсумком стала страта фігурантів справи ЄАК: «12 серп. 1952 всі вони були страчені»^[62].

Сфабриковані репресії проти діячів української та єврейської інтелігенції: у справі Єврейського антифашистського комітету «18 лип. 1952 Військ. колегія Верховного Суду СРСР винесла смертний вирок 13 особам, у т. ч. 5 вихідцям з України, відомим єврейс. письменникам і поетам Д.Бергельсону, Д.Гофштейну, Л.Квітко, П.Маркішу, І.Феферу. 12 серп. 1952 всі вони були страчені»^[62].

Чеченці прожили заслання під постійними нападами та провокаціями. Імперія сама зробила їх мішенню - тавром «зрадників», потуранням начальства і таємною поліцією, яка після кожного погрому призначала винними самих чеченців. 16 червня 1950 року в місті Леніногорську в Казахстані на чеченців напали робітники, завербовані на свинцеві рудники, а заводіями в них були кримінальники, випущені з казахстанських таборів. Погром готували потай, і чеченську громаду застали зненацька: найбільше людей убили першого дня, коли чеченські чоловіки поодинці й невеликими групами роз'їхалися вітати рідних із закінченням рамадану (для мусульман це велике релігійне свято). Місцеве начальство, поліція окупанта і спецкомендатура не зупинили нападників; чеченці організували оборону самі й за два дні вуличних боїв, до 18 червня, витіснили погромників на околицю міста, а радянські війська ввійшли лише 19 червня. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Загалом було по-звірячому вбито 36 чеченців, включно з жінками та дітьми»^[3]. Управління спецпоселень МДБ (попередниці сучасної ФСБ) Казахської РСР визнавало того ж літа «масові бійки між виселенцями-чеченцями та місцевими жителями (на ст. Кушмурун Кустанайської області, в Усть-Каменогорську та Леніногорську Східно-Казахстанської області), що супроводжувалися вбивствами й тяжкими пораненнями» - і провину за них покладало на самих чеченців^[19]; про Усть-Каменогорськ 9-те управління МДБ СРСР доповідало 1952 року: «виникла масова бійка, в якій брало участь до 150 чеченців і близько 300 робітників. Цей масовий безлад було ліквідовано лише після втручання частини МДБ»^[19]. Відділ спецпоселень поліційного відомства в довідці, складеній у липні 1950 року, датував погром у Леніногорську 17 червня і рахував убитих по-своєму: «У бійці було вбито 34 спецпереселенці-чеченці», а напад в Усть-Каменогорську відносив до 27 червня^[80]. У грудні 1954 року в селі Єлизаветинка Акмолинської області учні школи механізації називали чеченців «зрадниками і запроданцями батьківщини» - з цими звинуваченнями росіяни пішли на масове зіткнення з чеченцями^[19]. 15 травня 1955 року в Екібастузі робітники, мобілізовані через військкомат на шахти, побили на вулиці двох чеченців; поліцейські сховали побитих у відділку, але робітники прийшли туди й зажадали їх видати. Міністр внутрішніх справ СРСР Круглов доносив керівництву більшовицької партії та урядові: «Діставши відмову, колишні солдати відтіснили співробітників відділення міліції, силоміць витягли чеченців на вулицю й побили їх. Після цього робітники побили низку інших чеченців, які мешкали в місті. Внаслідок бійки вбито 3 і дістали поранення 4 чеченці»^[19].

Президія Верховної Ради СРСР указом від 11 березня 1952 року звеліла навіть тих, хто відбув строк, не випускати на волю: чеченців, інгушів та інші виселені народи, «які відбули покарання за різні злочини у виправно-трудових таборах, колоніях і тюрмах», належало «після закінчення строку покарання направляти етапом на спецпоселення, під нагляд органів Міністерства державної безпеки СРСР, за місцем проживання їхніх сімей»^[80]. Загальнодержавна амністія 27 березня 1953 року була кримінальною і засланих не торкалася зовсім. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «питання про відновлення Чечено-Інгуської АРСР не ставилося навіть у порядку обговорення. На всі численні листи та звернення горців до Москви йшла жорстка недвозначна відповідь, що чеченці та інгуші мають залишатися в місцях свого проживання навічно»^[3]. Імперія відрізала засланих і від освіти. Діти формально підлягали загальному навчанню, але 1945 року в окремих областях Казахстану до 70% дітей спецпоселенців не ходили до школи: сім'ям, пограбованим під час виселення, не було в що вдягти дітей - у документах це записано «через відсутність теплого одягу та взуття»^[3], а 1946 року з 89 тисяч дітей спецпоселенців із Північного Кавказу, зобов'язаних учитися за законом про загальну освіту, реально вчилися лише 22 тисячі^[3]. До 1949 року не менш як 60% північнокавказьких спецпоселенців були цілком неписьменними, повну середню освіту мали 2,1%, вищу - 0,2%^[3]. Імперія перекрила й дорогу до вишу: випускникові школи потрібен був спеціальний дозвіл республіканських органів внутрішніх справ, учитися дозволяли лише в Казахстані, Киргизії та Узбекистані, а після диплома чеченці та інгуші все одно не могли залишити місць виселення - і, за даними органів внутрішніх справ, значна частина спецпоселенців із вищою освітою, юристи, літератори й педагоги, не могла влаштуватися за фахом^[3]. Освічених ставало менше навіть в абсолютних числах: 1946 року в Казахстані налічувалося 1248 осіб із вищою та середньою спеціальною освітою серед виселених із Північного Кавказу, на початок 1948 року їх залишилося 1127^[3]. Президія Верховної Ради СРСР указом від 16 липня 1956 року зняла облік спецпоселення - і тією ж другою статтею позбавила людей майна та права на батьківщину^[81]. Сегрегації не виправдовували навіть власні перевірки імперії. У лютому 1953 року інспектори центрального комітету більшовицької партії Ганенко й Алаторцев об'їхали спецпоселення в Казахстані та Узбекистані, і комісія, що розбирала їхню записку, переказала її так: «Багато місцевих партійних і радянських органів допускають зневажливе ставлення до роботи серед спецпоселенців, проходять повз численні факти свавілля щодо цієї частини населення, ущемлення законних прав спецпоселенців, огульної політичної недовіри до них, що штучно породжує настрої невдоволення серед спецпоселенців»^[19]. Міністерство внутрішніх справ 1954 року назвало такими, що не відповідають дійсності, скарги на чеченців та інгушів, які нібито тероризують місцеве населення: на обліку спецпоселення 1954 року стояло 506 043 особи, виселені з Північного Кавказу, а засуджено й сиділо в ув'язненні з них лише 5418 - близько одного відсотка^[19]. Те саме міністерство нарахувало на 10 листопада 1955 року у висланих «за зраду» чеченців 2280 учасників війни, 4455 нагороджених орденами й медалями та 2553 сім'ї загиблих на фронті, в інгушів - ще 1085, 1869 і 871^[80]. Імперія амністувала навіть справжніх посібників німецьких окупантів: указ від 17 вересня 1955 року так і називався - «Про амністію радянських громадян, які співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.». Але історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що горських народів, репресованих «нібито за "співпрацю з німцями"», «цей указ не торкнувся»^[3]. У серпні 1956 року інспекція, що об'їхала Казахстан і Киргизію, доповідала Президії Верховної Ради заднім числом: «З 1948 по 1953 р. умови життя спецпоселенців були обтяжені різного роду обмеженнями, які не викликалися серйозними причинами з погляду поведінки самих спецпоселенців. Багатьох чеченців зняли з роботи, виключили з партії, заарештовували й потім засуджували на тривалі строки тюремного ув'язнення»^[19]. Президія Верховної Ради СРСР указом від 9 січня 1957 року визнала «за необхідне відновити національну автономію чеченського та інгуського народів», рекомендувала саме відновлення Президії Верховної Ради РРФСР і скасувала лише заборону повертатися: «статтю 2 Указу від 16 липня 1956 року в частині заборони чеченцям та інгушам повертатися на колишнє місце проживання»^[82]. Указ Президії Верховної Ради РРФСР того ж дня відновив республіку^[19], але повертати конфісковане майно жоден із цих актів не звелів.

Колонізатор під загрозою тюрми експлуатував працю депортованих чеченців. Уряд СРСР постановою від 21 лютого 1948 року звелів організувати «правильне й обов'язкове трудовикористання спецпоселенців»^[19]. За довідками відділу спецпоселень таємної поліції, чеченці та інгуші працювали в розпорядженні всіх міністерств («наркоматів»), крім військового: на 1 січня 1949 року 125 753 особи були зайняті в сільському господарстві, 6175 - у вугільній промисловості, 9737 - у металургії, 12 011 - у місцевій промисловості^[83]. Тих, кого відомство записувало до тих, «хто злісно ухиляється від роботи в колгоспах», Міністерство внутрішніх справ СРСР і Генеральний прокурор спільним наказом вимагали судити за статтею 82 - «позбавлення волі на 8 років», але таємна поліція визнавала, що на місцях людей відправляли в нове заслання на ті самі 8 років і зовсім без суду - рішеннями колгоспних зборів^[19]. Навіть послаблення колонізатор прив'язав до праці: постановою від 5 липня 1954 року «Про зняття деяких обмежень у правовому становищі спецпоселенців» уряд СРСР дозволив жити не в межах комендатури, а в межах своєї області - але лише зайнятим суспільно корисною працею^[19][84].

Колгоспні збори засуджували депортованих чеченців до висилки з місць поселення на 8 років - без суду, слідства й захисту. Уряд СРСР установив такий порядок постановою від 2 червня 1948 року: загальні збори колгоспу чи села виносили «громадський вирок» про виселення «за злісне ухиляння від трудової діяльності в сільському господарстві та ведення антигромадського, паразитичного способу життя», а проводили ці збори органи Міністерства внутрішніх справ. Саме міністерство доповідало: «Заходи з виселення були визначені загальними зборами колгоспів і селян сіл, що їх проводили органи МВС»^[80]. Міністерство внутрішніх справ у доповіді 1950 року визнавало: «виселенці, які злісно ухиляються від роботи в колгоспах, за рішеннями колгоспних зборів висилаються на 8 років у віддалені райони країни» - так робили в Кзил-Ординській, Кустанайській, Павлодарській та Південно-Казахстанській областях Казахстану^[19]. Саме міністерство називало висилку без суду лише «помилковою практикою» та «неправильним застосуванням міри покарання»: за його ж наказом таких людей належало віддавати під суд^[19]. Історик В. А. Козлов пише за документами міністерства: «Далекоглядніші поліційні чиновники змушені були визнати, що карати чеченців та інгушів за ухиляння від роботи недоцільно» - інакше «запрацює природний захисний механізм - єдина монолітна спільнота поведеться як одна людина - усіх не покараєш!»^[19].

СРСР за допомогою судів і таємної поліції переслідував релігійних лідерів депортованих чеченців. Верховний суд Киргизької РСР вироком 1-7 липня 1952 року відправив до таборів десятьох керівників і старійшин релігійних братств - Накшбанді, Кунта-Хаджі, Авди та Чімірзи - на строки від 8 до 25 років; лідерові громади Нуріду Джабраїлову поставили за провину, що він «під прикриттям релігійних переконань проводив різко антирадянську агітацію» і «закликав маси спецпереселенців не працювати в колгоспі», керівникові братства Кунта-Хаджі Юсупу Ахматову - що він «категорично забороняв мюридам [своїм послідовникам] відвідувати культурно-освітні установи» і «забороняв дітям відвідувати школу»; підсумок: «до 25 років позбавлення волі з відбуванням у ВТТ [виправно-трудовому таборі], з подальшим позбавленням виборчих прав строком на 3 роки і конфіскацією всього майна кожен»^[19]. Таємна поліція «розробляла» духовенство - так її мовою називалося таємне стеження: на людину або групу заводили секретну справу, стежили за ними через інформаторів і збирали матеріали для арешту. Історик В. А. Козлов пише: дві «найхарактерніші» такі справи на чеченців, заведені 1952 року управліннями МДБ (попередниці сучасної ФСБ) областей Казахської РСР, «дістали вельми промовисті клички: «Уперті» та «Фанатики». Обидві справи проходили за забарвленням «мусульманське духовенство»» (забарвлення - так таємна поліція називала тему справи)^[19]. Міністр державної безпеки Казахської РСР Бизов доповідав 12 серпня 1950 року про такі самі справи «Блок», «Месники» та «Кавказці» - за останньою з них таємна поліція так само вела справу на колишніх керівних працівників Чечено-Інгушетії - і називав число заарештованих: «Усього в Казахстані за антирадянську діяльність органами МДБ заарештовано за 1949 р. і 7 місяців 1950 р. 874 виселенці»^[19].

СРСР залишив засланих чеченців без школи рідною мовою і без писемності, а з енциклопедій народ викреслив. Навчання в школах ішло казахською та киргизькою мовами. Історикиня А. Б. Кузнецова наводить слова колишніх засланців: «була ліквідована писемність чеченською та інгуською мовами»^[83]. МДБ (попередниця сучасної ФСБ) нарахувало на 1 січня 1952 року не охоплених обов'язковим навчанням «дітей народностей, виселених із Північного Кавказу, - 33 702» і пояснило це «відсутністю зимового одягу та взуття у зв'язку з тяжким матеріальним становищем батьків, відсутністю шкіл у низці місць розселення або віддаленістю шкіл від місць проживання»^[80]. Улітку 1956 року перевіряльники об'їхали місця заслання і доповіли Президії Верховної Ради СРСР: «Навчання дітей у школах рідною мовою не проводилося», у 1955/56 навчальному році «з 61 тис. дітей шкільного віку навчалося лише 50 тис., або 81 %», а неписьменних «по деяких районах кількість їх сягає 40-50 %»^[19]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «з усіх довідників та енциклопедій сталінського часу ретельно вимаровувалася згадка про чеченців та інгушів», а лінгвіст Ю. Дешерієв «здійснив як на ті часи справжню «ідеологічну диверсію», видавши 1953 р. у Москві дослідження «Бацбійська мова»» - історики пишуть, що так він «намагався зберегти для нащадків мову вайнахського народу, який за рішенням «батька народів» [Сталіна] мав зникнути з лиця землі» (бацбійці Закавказзя, пояснюють вони, говорили одним із діалектів чеченської мови)^[3]. Ті самі історики пишуть, що мову втримала сама чеченська інтелігенція: її зусиллями влітку 1955 року вийшов перший номер чеченської газети «Къинхьегаман байракх» («Прапор праці»)^[3].

СРСР забороняв засланим чеченцям та інгушам залишати район поселення, який часом складався з кількох вулиць. Комісія Центрального комітету партії визнавала це 1953 року в записці главі уряду Маленкову: «відлучка спецпоселенця без відповідного дозволу за межі району, який обслуговує спецкомендатура... розглядається як втеча і тягне за собою відповідальність у кримінальному порядку»^[84]. Заслана інгушка Аза Базоркіна, яка в шістнадцять років отримала паспорт зі штампом «спецпоселенець», свідчить, як комендант не випустив друга її батька провести померлу дружину: «Мусульманський цвинтар був за межею міста, і провести дружину за цю межу він не дозволив»^[73]. Лише постановою від 5 липня 1954 року Рада Міністрів СРСР послабила режим: зайнятим суспільно корисною працею дала «право проживання в межах даної області, краю, республіки»^[85], але втеча лишилася злочином: за виїзд із поселення без дозволу судили за статтею 82 Кримінального кодексу РРФСР (втеча з місця обов'язкового поселення)^[84], і 1956 року «з 328 тисяч чеченців на обліку в спецкомендатурах перебували трохи більше 191,4 тисячі»^[3]. Заборона повертатися пережила й указ від 9 січня 1957 року: міністр внутрішніх справ СРСР Дудоров просив керівництво більшовицької партії («ЦК КПРС») дозволити «осіб чеченської та інгуської національностей, які повертаються до колишнього місця проживання без дозволу Оргкомітету, затримувати, знімати з поїздів, пароплавів, інших видів транспорту і повертати до місць колишнього поселення», а 9 квітня 1957 року доповідав: за три дні в поїздах «було виявлено і затримано 2139 осіб»^[19]. Оргкомітет розтягнув повернення на чотири роки і зробив його платним: ті, хто повертався, скаржилися формальному главі держави Ворошилову, що представник Оргкомітету Немухін у березні 1957 року «повідомив порядок повернення нас протягом 1957-1960 рр., причому всі витрати, пов'язані з переїздом, відносилися за рахунок нас, самих переїжджаючих»^[19]; 26 січня 1957 року Оргкомітет і бюро обласного комітету партії («Грозненський обком КПРС») установили, що «приїзд для постійного місця проживання на території республіки може здійснюватися лише з дозволу Оргкомітету ЧІАРСР [Чечено-Інгуської республіки]», і приписали поліції окупанта прописувати приїжджих лише за цими дозволами^[19]; Рада Міністрів РРФСР 5 вересня 1960 року продовжила строк повернення «до 1963 р.»^[19]. Гірська Чечня лишилася закритою: п'ять гірських районів - Галанчозький, Чеберлоївський, Шароївський, Ітум-Калинський і Шатойський - указ від 9 січня 1957 року не відновив^[19]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що «горянам було заборонено проживання» там, а репатріантів «селили в нових радгоспах, робітничих селищах, на фермах... особливо в затеречних козацьких районах, причому в посушливих, нездорових, віддалених від районних центрів і міст місцях»^[3]. Ті самі історики пишуть, що в станицях заразом «створювалися умови для їхньої швидкої культурної та мовної асиміляції»: «У станицях викладання велося тільки російською мовою, керівниками станичних рад, районів і господарств залишалися виключно росіяни»^[3]. Погром серпня 1958 року в Грозному, з вимогою з резолюції погромників «Чечено-інгуському населенню дозволити проживати в Грозненській області не більше 10 % від загальної кількості населення»^[19], СРСР обернув проти самих чеченців. Історики пишуть: «У листопаді 1958 р. у Грозному та в Грозненському (сільському) районі було встановлено особливий паспортний режим, згідно з яким тут запроваджувалися серйозні обмеження на прописку... справжня мета цієї акції полягала у створенні адміністративних перепон на шляху міграції чеченського населення до Грозного», а «Ініціатором запровадження заборони... виступили партійні та радянські органи Чечено-Інгушетії»^[3].

Колонізатор знищував гірські села чеченців, щоб народові не було куди повертатися. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Політика обезлюднення Гірської Чечні, розпочата в лютому 1944 р., знайшла своє продовження в 1957-1960 рр.» - і пояснюють, як це робилося: «Залишки будинків підривали і спалювали, руйнували мости і стежки. Органи КДБ і МВС силою зброї виганяли на рівнину сім'ї горян, які правдами і неправдами проникли захмарними стежками у свої рідні аули»^[3]. Історикиня А. Б. Кузнецова підбиває підсумок: «Віддалені від комунікацій селища та населені пункти (високогірні) були знищені», а із заселенням сільських районів приїжджими «були втрачені навички відгінного тваринництва, обробітку високогірних ділянок землі, терасного землеробства»^[83].

У червні 1956 року начальник радянської міліції Барсуков доповідав: «розмістити чеченців та інгушів у районах, де вони проживали до виселення, не видається можливим», бо «ці райони заселені переселенцями з центральних областей РРФСР», а на землях, що відійшли до Північної Осетії, де до виселення «проживало 77 578 чеченців та інгушів», «повернення чеченців та інгушів місцеві [та] партійні органи вважають недоцільним»^[19]. Міністр внутрішніх справ СРСР Дудоров у червні 1956 року пропонував узагалі не повертати народ: «Колишня територія заселена» - і ставив питання «про створення для чеченців та інгушів обласної автономії на території Казахської та Киргизької РСР»^[80]. Від плану СРСР відмовився через «різко негативне ставлення чеченців та інгушів» і їхнє прагнення повернутися додому^[83]. Указ від 9 січня 1957 року доручив установити кордони російському парламентові (Президії Верховної Ради РРФСР)^[80] - і Пригородний район лишився за Північною Осетією. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть: «Дружні протести чечено-інгуської делегації з питання про Пригородний район були проігноровані ЦК КПРС»; колонізатор відрізав «1600 квадратних кілометрів виключно чорноземних земель», а республіку збільшив «за рахунок піщаних земель Бурунного степу (по суті, напівпустель) за Тереком»^[3]. Історики пишуть, що в Дагестані колонізатори «прагнули водночас не допустити відновлення Аухівського (чеченського) району. Для цього чеченцям, що поверталися, не дозволяли селитися у своїх старих будинках у рідних аулах, а розселяли невеликими групами» по п'яти районах^[3]. Російський парламент, установлюючи кордони республіки, не повернув їй і колишнього Аухівського району - у переліку переданих земель його немає^[19]. 10 квітня 1964 року новосели села Дучі колишнього Аухівського району побили й вигнали чеченця Саліха Сайтамулова, який повернувся на ділянку батьків, а 12 квітня близько 500 чеченців прийшли в Дучі з вимогами, як записало слідство, «про дозвіл Сайтамулову та іншим чеченцям проживати в с. Дучі та інших колишніх чеченських селищах, повернення їм їхніх колишніх домоволодінь і земельних ділянок»; КДБ (попередник сучасної ФСБ) при уряді Дагестану відповів кримінальною справою про масові заворушення^[84]. Справа розвалилася: історик В. А. Козлов пише, що чеченці «трималися згуртовано і від давання свідчень ухилялися», і справу закрили «за відсутністю... складу злочину»^[84].

Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що чиновники Оргкомітету, який відав поверненням чеченців до республіки, «часто вимагали хабарі за перепустки, що давали право негайно переселитися з Казахстану та Середньої Азії на Кавказ»^[3]. Ціну назвав головний агроном Міністерства сільського господарства Казахстану Х. У. Арсанукаєв у заяві главі уряду СРСР Булганіну 27 серпня 1957 року: «роздача перепусток була організована з тим розрахунком, щоб ставленики членів Оргкомітету, та й самі вони, добряче наповнили свої валізи грошима - одна перепустка продавалася ними в середньому за 2 тис. крб.», - і передавав слова тих, хто повертався: «Під час нашого виселення Берія і то не завдав такої великої матеріальної шкоди нашому народові, як це нині завдав нам Оргкомітет ЧІАРСР [Чечено-Інгуської республіки]»^[19]. Чиновник уряду РРФСР Бєлов відповів 4 жовтня 1957 року, що хабарі при видачі перепусток уже розбирало керівництво більшовицької партії («ЦК КПРС»), членам Оргкомітету Тонгієву і Дукузову обласний комітет партії «наклав на них сувору партійну догану», і запропонував «обмежитися вжитими заходами»^[19]. Будинків виселених ніхто не повертав: «Як не дико, але найчастіше чеченцям доводилося викуповувати свої будинки та землі в нових власників»^[3] - за державний кредит будинки тих, хто виїхав, викуповували колгоспи та радгоспи республіки: до жовтня 1958 року в них налічувалося 10 413 вільних «житлових будинків... у населення осетинської, аварської та інших національностей, що виїхало»^[19].

Колонізатор залишив вищі посади відновленої республіки за російськими керівниками. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що навколо першого секретаря обласного комітету більшовицької партії («обкому КПРС») Яковлєва «склалося угруповання керівних працівників, яке негативно ставилося «...до акту відновлення автономії чечено-інгуського народу...»», а сам Яковлєв «відкрито заявляв, що вважає великою помилкою рішення про реабілітацію репресованих народів»^[3]. Чиновник уряду РРФСР Федін доповідав 29 серпня 1957 року, що троє членів Оргкомітету з чеченців та інгушів - Дукузов, Мальсагов і Тепсаєв - «понад вісім місяців не призначені на жодні посади і по суті ні за що конкретно не відповідають», хоча «в республіці відчувається великий брак кадрів із чеченців та інгушів»^[19]. Письменник А. Є. Костерін, свідок подій, писав: «Усе велося і ведеться так, щоб викликати ексцеси з боку вигнанців і проти партійно-радянських організацій, і проти тих, хто заселив їхні села... Ці ексцеси були, є і, на жаль, будуть, якщо не зміниться позиція і тактика обкому»^[3]. Ті самі історики пишуть: «Дуже швидко в соціалістичній Чечено-Інгушетії формується негласна система розподілу вищих посад» - посади першого секретаря обласного комітету партії, міністра внутрішніх справ, прокурора, глави КДБ (попередника сучасної ФСБ), керівника «Грознафти» та інші «закріплюються за російськими керівниками»^[3].

Колонізатор заселив землі виселених чеченців та інгушів приїжджими і тримав їх там усі роки заслання. 1956 року комісія керівництва більшовицької партії («ЦК КПРС») готувала відновлення республіки і доповіла про приїжджих: у райони, що відійшли до Грозненської області, «було переселено з РРФСР, України та Молдавії 78 тис. осіб», на землі, віддані Дагестану, «переселилося з високогірних районів республіки 46 тис. горян», у райони, віддані Північній Осетії, - «55 тис. осіб»^[80]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов пишуть, що вже до середини травня 1944 року приїжджих у Грозненській області було 40 % від числа виселених звідти чеченців, а «охочих їхати на нові місця було мало» - і колонізатор платив переселенцям по 2500 рублів на сім'ю і звільняв їх від податків на рік^[3]. Чеченський історик А. Г. Авторханов, який писав в еміграції, бачив у заміні населення розрахунок імперії, і назвав його: «створити на Кавказі новий колоніально-колонізаторський і військово-поліцейський корпус чужинців, підлеглих, виконавчих і слухняних у справі захисту радянських імперських інтересів». Підсумок він підбив так: «заселенням сюди більш ніж мільйонного населення радянських колонізаторів більшовики вже вбили перший клин між братніми народами Кавказу»^[29]. Другим мотивом він називає нафту - «чітко окреслений курс Радянського уряду взяти остаточно в імперські руки провідну й основну для всього Радянського Союзу кавказьку нафтову економіку»^[29]. Історики Я. З. Ахмадов і Е. Х. Хасмагомадов підбивають підсумок: «У результаті штучних зсувів кордонів територій, «поправок» у розселенні репресованих народів, до 1961 р. чеченці та інгуші становили 41 % населення республіки, тоді як 1939 р. їхня частка сягала 58,4 %»^[3].

Застосування регулярних військ і танків для придушення повстань українських політв'язнів у системі концтаборів. У Кенгірі танки чавили беззбройних: «Близько 200 українських жінок взялися за руки і рушили проти танків. Але танки не зупинилися й один за одним переїхали живу фалангу. А емведисти кинулися до бараків, розстрілюючи кожного зустрічного…»^[86].

Масові вбивства в'язнів під час силового придушення повстань. У Норильську «було вбито близько 100 осіб і поранено понад 200»^[87]; у Кенгірі «Під час придушення повстання загинуло і було поранено близько 700 в'язнів»^[86].

Державна кампанія з конструювання історичного міфу: «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією», схвалені ЦК КПРС, проголошували, що «Цим історичним актом була завершена тривала боротьба волелюбного українського народу проти іноземних поневолювачів за возз'єднання з російським народом в єдиній Російській державі»^[88] – анексію 1654 року заднім числом переписували як мету та підсумок національної боротьби.

Нав'язування концепту нерозривної єдності замість визнання окремої нації: за Тезами, «Актом возз'єднання український народ закріпив свій тісний і нерозривний історичний зв'язок з російським народом, в особі якого він знайшов великого союзника, вірного друга і захисника»^[88]. Святкування та передача Криму «Враховуючи спільність економіки, територіальну близькість і тісні господарські та культурні зв'язки»^[89] працювали на ту саму рамку.

Перекроювання внутрішніх кордонів постановою Президії ВР СРСР від 19 лютого 1954 року: «Затвердити спільне подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області зі складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки»^[89] – рішення ухвалювалося в Москві, без жодного волевиявлення мешканців півострова. За «спільністю економіки» стояло бажання скинути зруйнований депортацією і війною півострів на баланс УРСР: «У Москві дедалі відвертіше визнають: Кримська область є проблемною територією, яку союзний центр не знає, як утримувати»^[90].

Ювілей закріпили матеріальним знаком у Переяславі на Київщині, на тій самій площі, де 1654 року відбувалася рада. Знак постав у ході ювілейної перебудови міста, яку замовила республіканська влада: «У зв'язку з підготовкою до святкування 300-річчя возз'єднання України з Росією Рада Міністрів УРСР виділила 20 млн. крб. на реконструкцію Переяслав-Хмельницького», план перебудови розробили під керівництвом архітектора Володимира Заболотного, і в травні 1954 року «на площі, де відбувалася історична Переяславська рада (нині площа Возз'єднання), встановлено обеліск з меморіальною дошкою»^[91]. На дошці під рельєфом Богдана Хмельницького відлито текст: «На цій площі 8(18) січня 1654 року відбулась Переяславська Рада, яка, виражаючи волю українського народу, одностайно прийняла історичне рішення про возз'єднання України з Росією»^[92]. Знак не просто позначав місце: він оголошував рішення одностайним і таким, що виражає волю народу, закріплюючи цю версію в бронзі на тій самій площі, де все відбувалося.

Законодавче переведення шкіл через «свободу вибору»: союзний Закон від 24 грудня 1958 року віддав мову навчання республікам^[93], а Закон УРСР від 17 квітня 1959 року записав у статті 9: «Навчання в школах Української РСР здійснюється рідною мовою учнів. В школу з якою мовою навчання віддавати своїх дітей вирішують батьки» - вивчення мови, якою школа не викладає, стало необов'язковим^[94].

Ідеологічна установка на стирання націй: Третя програма КПРС, ухвалена XXII з'їздом у жовтні 1961 року, оголосила «новий етап у розвитку національних відносин у СРСР, що характеризується дальшим зближенням націй і досягненням їх повної єдності», а «стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей» назвала лише «значно тривалішим процесом, ніж стирання класових граней»^[95].

Матеріальний знак «злиття націй» поставлено в Переяславі на Київщині, місті Переяславської ради: «8 жовтня 1961 року на площі Б. Хмельницького відкрито величний монумент на честь 300-річчя возз'єднання України з Росією»^[91]. Відкривала знак сама влада: за кіножурналом «Радянська Україна» № 49, на мітингу відкриття виступали перший секретар Київського обкому КПУ Петро Шелест і секретар Московського обкому партії Панкратов - метрополія говорила на відкритті власним голосом^[96]. Композицію складали дві жіночі постаті, що зображували Україну та Росію, і три барельєфи з медальйонами «факел 1654; серп і молот у променях сонця 1917, орден Перемоги 1945 р.»^[97]. Призначення знака записане в його ж охоронному паспорті: «Монумент є символом вічної, непорушної дружби і незламної монолітної єдності братніх народів – українського і російського…»^[98]. Через чотири роки після відкриття знак узяли під державну охорону постановою Ради Міністрів УРСР від 21 липня 1965 року № 711 «Про затвердження списку пам'яток мистецтва, історії та археології Української РСР»^[99][100]. На постаменті стояв напис «Навіки разом – навіки з російським народом»; на початку грудня 2021 року його зняли невідомі^[101], а монумент демонтували 7 липня 2022-го - за наказом Міністерства культури, який вилучив пам'ятку, охоронний № 5894-Ко, з реєстру «у зв'язку з втратою предмета охорони»^[102].

Цілеспрямовані арешти нової української інтелігенції, дисидентів та учасників протестів (зокрема після прем'єри «Тіней забутих предків») для придушення зароджуваного опору^[103].

Використання політичних судових процесів, допитів та адміністративного тиску КДБ на підписантів «Листа 139» для створення атмосфери страху в культурному середовищі: «Почалися адміністративні репресії проти „підписанців", кагебістський тиск. Києвом і Україною пішли чутки про існування підпільної терористичної бандерівської організації, керованої західними спецслужбами»^[104].

Масові арешти членів Української Гельсінської групи та фабрикація кримінальних справ: Василь Стус «12 січня 1972 заарештований разом з ін. укр. літераторами-правозахисниками: І.Світличним, Є.Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями», а після вступу до Гельсінської групи в жовтні 1979 року був «14 травня 1980 заарештований вдруге» і засуджений на 10 років ув'язнення та 5 років заслання^[5]. Він «помер у карцері табору особливого режиму ВС-389/36» і був похований «в безіменній могилі під № 9 на табірному кладовищі»^[5].

Використання інститутів державної охорони здоров'я для політично вмотивованого діагностування інакодумців (діагноз «млявоплинна шизофренія») та їхньої безстрокової ізоляції в психіатричних лікарнях^[105].

Застосування руйнівних медикаментозних препаратів (нейролептиків) як засобу фізичного та психологічного тиску на здорових правозахисників у закритих стаціонарах^[105].

Адміністративний тиск на школи: на виконання постанови Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1978 року № 835 Рада Міністрів УРСР постановою від 2 листопада 1978 року № 518 приписала: «Міністерству освіти УРСР ввести з 1980/81 навчального року вивчення російської мови в перших класах загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання»^[106].

Ідеологічне звеличення мови метрополії: всесоюзна науково-теоретична конференція «Російська мова - мова дружби і співробітництва народів СРСР» (Ташкент, 22–24 травня 1979 року) ухвалила розгорнуті рекомендації з русифікації - від організації «вивчення російської мови у старших групах дошкільних закладів» до «використання російської мови на уроках з інших навчальних предметів» у старших класах національних шкіл^[107].

Фінансові привілеї за викладання мовою метрополії: на виконання постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 року № 473 «Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» ЦК Компартії України і Рада Міністрів УРСР постановою від 10 червня 1983 року - за підписами Щербицького і Ляшка, з грифом «Не для преси» - постановили «збільшити з 1984 року на 15 процентів ставки заробітної плати вчителів» російської мови та літератури і дозволили поділ класів з понад 25 учнями на підгрупи на заняттях з російської^[107][108].

Свідоме приховування союзним керівництвом у Москві масштабів аварії на ЧАЕС від власного населення та міжнародних організацій, позбавлення Українців інформації про рівень радіаційної загрози^[109].

Створення штучної картини радіаційного благополуччя та злочинне, примусове виведення людей на першотравневі демонстрації в Києві під радіоактивні опади для маскування катастрофи^[109].

Застосування грубої сили партійним активом проти активістів Руху: під час спроби рухівців встановити хрест на могилі розстріляних під Базаром «активістів у село не впустили» «з допомогою КДБістів та провокацій про „бандерівські" наміри рухівців», одних учасників «витягнули з машини, побили, а прапори пошматували», а роль «протестувальних селян» грали переодягнені: «насправді це були компартактивісти з ближніх районів»^[110]. Політв'язень Василь Овсієнко потрапив до лікарні: «відлупцювали мене комуністи під Базаром 17 листопада»^[111].

Силова нейтралізація активістів руху руками силових структур і партійного активу: розгони пам'ятних акцій з побиттями («витягнули з машини, побили») за участю КДБ і міліції^[110], госпіталізація побитого політв'язня Василя Овсієнка^[111], смерть рухівця Євгена Меленівського - «після „бесіди" в обласному управлінні МВС помер по дорозі додому Євген Меленівський»^[112], а пізніше - демонстративна незацікавленість правоохоронців у розкритті злочинів проти функціонерів Руху: вони «демонстративно виявляли незацікавленість в розкритті злочину»^[113].

Насильницьке зникнення ключового функціонера руху: «у ніч з 15 на 16 січня 1994 двоє озброєних невідомих увірвались в секретаріат НРУ в Києві, забрали деякі документи, шукали Бойчишина» - голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина більше ніхто не бачив. Розслідування було саботоване: правоохоронці «спочатку не поспішали приймати заяву про зникнення політика, а відтак демонстративно виявляли незацікавленість в розкритті злочину», причому «слідчих не стільки цікавили обставини нападу на Секретаріат та зникнення Бойчишина, як фінансування партії»^[113].

Референдум із невизначеним формулюванням для легітимізації союзного контролю: бюлетень референдуму 17 березня 1991 року пропонував голосувати за «збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік»^[114] – при тому, що зміст «оновленої федерації» ніде не визначався, а результат потім використовувався як мандат на новий союзний договір.

Союзний центр задіяв міжнародну трибуну проти українського суверенітету: Буш публічно затаврував прагнення до незалежності як «самогубний націоналізм на ґрунті етнічної ненависті»^[115] – промова увійшла в історію як «Chicken Kiev speech».

Збройне захоплення влади: заява ГКЧП від 18 серпня 1991 року оголосила про перехід повноважень президента СРСР: «У зв'язку з неможливістю за станом здоров'я виконання Горбачовим Михайлом Сергійовичем обов'язків Президента СРСР і переходом… повноважень Президента Союзу РСР до віцепрезидента СРСР Янаєва Геннадія Івановича… утворити Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР (ГКЧП СРСР)»^[116]. Путч було приурочено до зриву договірного перезаснування Союзу: «Утворенню ГКЧП передував так званий новоогарьовський процес - започатковані 23 квітня 1991 переговори президента СРСР М.Горбачова в його заміській резиденції Ново-Огарьово з керівниками союзних республік про підписання нового Союзного договору»^[117] - переворот обірвав цей процес.

Негайна ліквідація незалежної преси: постанова ГКЧП № 2 від 19 серпня 1991 року приписала «Тимчасово обмежити перелік центральних, московських міських і обласних суспільно-політичних видань, що випускаються, такими газетами: «Труд», «Рабочая трибуна», «Известия», «Правда», «Красная звезда», «Советская Россия», «Московская правда», «Ленинское знамя», «Сельская жизнь»»^[118] – усе, що не увійшло до списку, виходити не могло.