СРСР

Внутрішнє перекроювання адміністративних кордонів у СРСР: формальна передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР з метою «зняття з РРФСР економічного тягаря відбудови півострова» після Другої світової війни та депортації корінного населення^[1][11].

Офіційне насильницьке приєднання окупованих земель Західної України (1939), а згодом Північної Буковини та Бессарабії (1940) з їх інтеграцією в адміністративну структуру УРСР^[11].

Кидання тисяч непідготовлених і неозброєних українських селян («чорносвитників») у лобові атаки під час форсування Дніпра для виснаження боєзапасу німецьких військ^[1].

Організація насильницьких зникнень ключових функціонерів руху (викрадення М. Бойчишина) з подальшим цинічним саботажем розслідування з боку підконтрольних владі структур^[2].

Масове позбавлення майна та примусове виселення сотень тисяч селян, які чинили опір (так званих «куркулів»), до віддалених спецпоселень Сибіру та Півночі^[4].

Тотальне вивезення промислового обладнання, продовольства та сільськогосподарської техніки вглиб СРСР під час відступу^[11].

Цілеспрямоване фізичне знищення (масові страти) національної культурної еліти — трагедія, що увійшла в історію як «Розстріляне відродження». «Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників» ^[10]. Ці репресії знищили ціле покоління видатних українських письменників, поетів та інтелігенції^[1].

Проведення таємних масових «національних операцій» НКВС (польської, німецької, грецької, болгарської та ін.) для фізичного знищення представників етнічних меншин^[6].

Пряме збройне вторгнення Червоної армії 17 вересня 1939 року на територію Польщі для військової окупації західноукраїнських земель^[1].

Масове виселення сотень тисяч Українських селян («куркулів») та членів їхніх родин до Сибіру й віддалених північних регіонів СРСР^[4].

Масове примусове виселення неблагонадійного населення та родин репресованих (сотень тисяч Українців і Поляків) до віддалених районів (спецпоселення Сибіру та Казахстану)^[1].

Насильницьке виселення родин повстанців до Сибіру, а також понад 140 тисяч Українців Закерзоння з їхніх історичних земель для позбавлення УПА соціальної бази^[11].

Запровадження режиму «чорних дошок» — повної економічної блокади населених пунктів із забороною кооперативної та колгоспної торгівлі й вилученням усіх товарів із крамниць^[1].

Насильницьке вилучення в селян землі, худоби та сільськогосподарського реманенту в межах форсованої колективізації під гаслами соціалістичної модернізації^[4].

Використання розкуркулених селян, відправлених до системи новостворюваного ГУЛАГу, як примусової безоплатної робочої сили на важких державних роботах^[4].

Смертельно небезпечна експлуатація праці Українських селян, масово засуджених за «законом про п'ять колосків» і засланих до виправно-трудових таборів у період Голодомору^[4].

Використання системи таборів ГУЛАГу як інституту державного рабства для примусової та смертельно небезпечної експлуатації праці репресованих Українців^[1].

Використання полонених учасників спротиву як безоплатної робочої сили в системі концтаборів (наприклад, відправлення до Чорногорського спецтабору Красноярського краю на важкі роботи)^[1].

Ідеологічна настанова на стирання націй: «нова програма партії про 'злиття націй' в єдиний радянський народ»^[10].

Використання монументальної пропаганди та святкувань Переяславської ради для нав'язування концепту «єдиного народу» і заперечення незалежної української ідентичності^[1].

Масове закриття та руйнування церков, а також репресії проти священнослужителів з метою повного розгрому Української автокефальної православної церкви (УАПЦ)^[4].

Таємні протоколи до Пакту Молотова — Ріббентропа з нацистською Німеччиною щодо поділу сфер впливу у Східній Європі та легалізації вторгнення^[1].

Координація дій із прорадянським урядом Польщі щодо знищення українського підпілля (операція «Вісла» 1947 року)^[11].

Інституційний розгром національної історичної науки, закриття дослідницьких шкіл та вилучення праць Українських істориків із наукового обігу^[4].

Використання інститутів державної охорони здоров'я для політично вмотивованого діагностування інакодумців (діагноз «млявоплинна шизофренія») та їхньої безстрокової ізоляції в психіатричних лікарнях^[14].

Регулярні військові операції НКВС і МДБ із зачистки західноукраїнських сіл з метою придушення опору УПА^[1].

Застосування регулярних військ і танків для придушення масштабних бунтів українських політв'язнів у системі концтаборів (зокрема, у Кенгірі)^[8].

Застосування руйнівних медикаментозних препаратів (нейролептиків) як засобу фізичного та психологічного тиску на здорових правозахисників у закритих стаціонарах^[14].

Знищення громадських і просвітницьких структур у місцях компактного проживання діаспори: «Ліквідація 'Просвіт' на Кубані, в Зеленому Клину»^[10].

Примусове закриття всіх національних рад, педагогічних інститутів, театрів і культурних установ етнічних меншин в УСРР^[15].

Примусова реформа правопису 1933 року, спрямована на штучне зближення української граматики й термінології з російською мовою^[4].

Свідоме доведення мільйонів Українських селян до голодної смерті як прямий результат державної політики Москви^[4].

Розправи НКВС над жителями сіл, запідозрених у підтримці УПА, що спричинили загибель десятків тисяч цивільних осіб^[1].

Збройний розстріл беззбройних в'язнів і масові вбивства під час силового придушення Кенгірського, Норильського та Воркутинського повстань^[16].

Створення штучної картини радіаційного благополуччя та злочинне, примусове виведення людей на першотравневі демонстрації в Києві під радіоактивні опади для маскування катастрофи^[13].

Масові арешти селян під час кампанії розкуркулення: згідно з директивами 1930 року, окрім депортацій, десятки тисяч людей відправляли безпосередньо до концентраційних таборів для ізоляції^[4].

Арешти голодуючих селян, які намагалися врятуватися втечею із заблокованих сіл: на початку 1933 року з 219 тисяч затриманих десятки тисяч було засуджено й відправлено до таборів^[4].

Фізичне знищення та ізоляція Української інтелігенції, письменників, науковців, а також партійної опозиції (націонал-комуністів) у ході цілеспрямованих репресій. Фабрикація справ (зокрема справи «УНЦ») і доведення до смерті представників національної еліти, включно з істориком М. Грушевським, письменником М. Хвильовим та наркомом М. Скрипником^[4].

Індивідуальні арешти та відправлення до в'язниць і виправно-трудових таборів (ГУЛАГ) понад 120 тисяч представників місцевої еліти та політично активного населення для їхньої ізоляції та фізичного знищення^[1].

Масові арешти бійців УПА, членів ОУН та запідозрених у допомозі їм із подальшим відправленням до виправно-трудових таборів ГУЛАГу для ізоляції (до 1951 року Українці становили понад 20% усіх в'язнів ГУЛАГу)^[1].

Сфабриковані репресії проти діячів української та єврейської інтелігенції, що завершилися розстрілом Єврейського антифашистського комітету та «справою лікарів»^[1].

Цілеспрямовані арешти нової української інтелігенції, дисидентів та учасників протестів (зокрема після прем'єри «Тіней забутих предків») для придушення зароджуваного опору^[7].

Масові арешти членів Української Гельсінської групи та фабрикація кримінальних справ, що призвели до тривалої ізоляції та загибелі видатних дисидентів (зокрема Василя Стуса) у таборах особливого режиму^[1].

Фізичне усунення лідерів опору руками міліції та правоохоронних органів: убивство голови Волинської організації Руху, загибель активіста Меленковського після «бесіди» в МВС та позасудові розправи^[2].

Вилучення в УСРР контролю над зовнішньою політикою, армією, зовнішньою торгівлею, транспортом і зв'язком через Конституцію СРСР 1924 року з передачею їх у відання союзних наркоматів^[4].

Збройне захоплення влади Державним комітетом з надзвичайного стану (ДКНС) для зриву підписання договору про Союз Суверенних Держав і збереження централізованого контролю над республіками^[9].

Конструювання нового радянсько-імперського історичного канону для підміни українського минулого та заперечення самостійності історії України^[1].

Масштабна державна кампанія з конструювання історичного міфу про «возз'єднання» (замість анексії) для історичного обґрунтування колоніального панування Москви над Києвом^[1].

Союзний центр задіяв президента США Дж. Буша, який під час візиту до Києва публічно закликав підтримати М. Горбачова та відмовляв Українців від суверенітету, називаючи прагнення до незалежності «суїцидальним націоналізмом»^[3].

Масовий насильницький призов польовими військкоматами населення щойно звільнених територій до лав Червоної армії^[1].

Системне психологічне придушення через публічні показові суди над «саботажниками» та запровадження карального закону про охорону соціалістичної власності («закон про п'ять колосків»)^[4].

Створення атмосфери тотального паралізуючого страху в суспільстві через фабрикацію справ (наприклад, «Спілки визволення України») та проведення публічних показових процесів^[4].

Створення атмосфери тотального страху через публічні показові страти повстанців і криваві провокації спецгруп НКВС, перевдягнених під УПА^[1].

Організація публічного політичного цькування (нападки на М. Рильського, В. Сосюру, Ю. Яновського, кампанія «боротьби з космополітами»), що насаджувала атмосферу паралізуючого страху та підозріливості в суспільстві^[1].

Використання політичних судових процесів, допитів та адміністративного тиску КДБ на підписантів «Листа 139» для створення атмосфери страху в культурному середовищі^[17].

Застосування грубої фізичної сили представниками партійної номенклатури: секретарі райкомів КПУ та голови колгоспів особисто брали участь у жорстоких побиттях активістів Руху та дисидентів (зокрема, В. Овсієнка та О. Гудими) для залякування населення^[2].

Застосування тактики «випаленої землі» під час відступу 1941 року: цілеспрямований підрив Дніпрогесу, знищення заводів, складів і комунікацій^[11].

Використання Договору про утворення СРСР (грудень 1922 р.) для формального декларування союзу рівноправних республік, що маскував остаточну централізацію влади в Москві^[12].

Масове вилучення та знищення літератури, оголошеної «націоналістичною», жорсткий контроль над друкованим словом і мистецтвом^[4].

Тотальний ідеологічний контроль над мистецтвом і пресою, заборона літературних творів і цькування письменників за уявний «буржуазний націоналізм»^[1].

Одразу після початку путчу представники ДКНС оголосили про запровадження надзвичайного стану та примусове припинення виходу більшості незалежних засобів масової інформації^[9].

Конфіскація абсолютно всього продовольства, включно з викачуванням насіннєвих фондів, через механізм непосильних хлібозаготівель, що призвело до масового смертоносного голоду^[4].

Організація фейкових безальтернативних «Народних зборів» під контролем окупаційних військ для юридичного оформлення захоплення^[11].

Проведення Всесоюзного референдуму зі штучно заплутаним формулюванням про збереження оновленого СРСР, щоб легітимізувати імперський контроль і примусити республіки до підписання нового союзного договору^[5].

Свідоме приховування союзним керівництвом у Москві масштабів аварії на ЧАЕС від власного населення та міжнародних організацій, позбавлення Українців інформації про рівень радіаційної загрози^[13].